«Австралійський ведмедик» Дмитро Чуб

Була темна й похмура ніч, коли потяг ніс нас, європейських біженців, від Мельборну до переходового табору Бонеґілля. Десь далеко попереду блискала блискавка, а у вікна невеликих м'яких вагонів бризкав рідкий дощ. Дехто дрімав, а дехто припав до шибок вікон, щоб глянути на тутешні краєвиди.

Від сяйва з вікон темрява трохи відступала, і здовж залізниці видно було смужку австралійського лісостепу. Хоча був травень — останній місяць тутешньої осені, земля була покрита травою, а дерева мали листя. Іноді повз вікна пробігали високі, сухі дерева, що, здавалося, хочуть ще більше підкреслити винятковість нашого становища.

Нарешті, якась освітлена галявина, десяток блакитних автобусів. Діставши в приміщенні театру призначення на мешкання, ми вже заходили до бляшаних бараків колишнього табору. В бараках горіло ясне світло, а на розставлених рядами ліжках були матраци, по чотири коци, простирадла, подушки та рушники. Вгорі, біля електричної лампки, мов неживі, сиділи два здоровенні метелики, що нагадували невеликих пташок.

Чоловіків призначено до одних бараків, жінок з дітьми до інших, а дорослих членів родин та неодружених знов окремо. Одразу почалось розшукування. Чоловіки шукають свої родини. Жіночі бараки були так само, як і чоловічі, без печей, передільних стін не було, а в зовнішніх стінах у півметра завширшки тяглася дротяна сітка. У деяких шановних пань, що не звикли до таких "розкошів", навіть виступали на очах сльози. Було холодно й незатишно.

Та сонячний ранок трохи підбадьорив ситуацію... Розігнав холод, піддав рожевішого настрою... Тільки там, де діти, чути було плач. Найменші, видно, не звикли одягатися при такій температурі.

-— Оце тобі гаряча Австралія! — чути зауваження і чоловіки, що допомагали нашвидку одягати своїх дітей, нападали на своїх жінок, (бо хто ж винен?), що позалишали в Німеччині теплий одяг.

Смачний сніданок трохи заспокоїв знервованість: смажена баранина плавала в товщі, солодка каша, мармелад, кава, білий хліб... А тут гучномовцем уже гукають іти одержувати ручний баґаж. який ми віддали ще в Мельборні.

— Так оце та Австралія ? — питала чотирирічна дівчинка своїх батьків.

А батько, з болем у серці, не знав іще й сам, яке життя спіткає його дитину в цій далекій і дивній країні, де інакші дерева і птахи, де на дорозі треба триматися лівої сторони, де сонце ходить зліва, де навіть жаби інакше квакають, ніж в Україні.

Але турботи дня потроху відганяли невеселі думки. Треба було знову йти (котрий уже раз?) до лікаря, до відділу праці... Але краще йти до лікаря, ніж бути без нього, і тому то кожен кудись поспішає, хтось когось несподівано зустрічає, вигуки, радісні розмови, спогади.

Під час обіду, коли діти за столом хапалися за великі сонячні помаранчі, в залі їдальні раптом зчинився надзвичайний галас, ніби там ішов якийсь бій. Всі обернулись у той бік і побачили, що двоє молодих людей зчепилися в якомусь дивному герці, ніби вони намагались один одного задушити. Та виявилось, що це не бокс і не бійка, а лише зустріч двох братів, що розгубилися ще під час війни в Польщі.

— Степане! Чорт!... — кричав, захлинаючись, і обіймав, і пригортав, і цілував один одного. А на очах у них сльози. Брати були такі захоплені, що білявий Степан і не помітив, як надмірною щирістю обдер своєму смуглявому братові носа. Ми ж дивилися на цю сцену й раділи разом з братами.

Наступного ранку, коли сідали до сніданку смуглявий скаржився:

— От, бісів тигр... Трохи носа не відірвав...

Теплий сонячний день швидко робив своє. Він біг у безвість, а з ним поспішали й ми. Коли ми пішли одержувати паспорти, три хлопці з сусіднього блоку, з лопатою й палицями в руках перетяли нам дорогу й пішли кудись у бік найближчої гори. Позаду них біг песик. А за дві години, коли ми вже верталися назад, знову зустріли тих самих хлопців і на тому ж самому місці. Вони вже несли двох кроликів і понад метр довгу неживу гадюку, що тяглася за ними на мотузку.

— Шукали в норі кроля, а знайшли гадюку, — відповіли вони на наше питання.

Увечорі, коли денні клопоти закінчувалися і люди сходилися до бараків, приходили знайомі і починалася балачка. Говорили про тутешні заробітки, куди й кого посилають на працю, де вигідніше, хто записався на тростину, а хто призначений на працю до війська, до Сіднею. В цей час до бараку з криком увірвались діти.

— Ідіть подивіться! Якийсь звір сидить на дереві! — Всі вибігли дивитися на того звіра. Справді, коло вмивальні, невисоко на дереві сидів якийсь сірий звірок, з доброго кота завбільшки, з чорним пухнастим хвостом, з мордою, як у лисиці, з короткими ногами, як у щура. Хтось з давніших мешканців сказав, що це опосум. Він нищить гадюк, а ночує в дуплах дерев, і хто його заб'є — дістане ЗО фунтів кари. Хтось виніс білого хліба і подав опосумові. Той узяв, поліз вище на дерево, а цікаві й далі стояли й дивувалися.

— А де ж ті уславлені кенгуру? — запитав котрийсь. — Ми про них стільки начитались у географіях.

— Нічого. Побачимо ще й кенґуру, — чути відповідь. Надворі тим часом холоднішало. Далі за дротяною огорожею, де починались приватні володіння, мекали вівці, що пасуться цілу добу, не знаючи стайні.

За кілька хвилин балачка в бараці відновилася. Один з присутніх, що приїхав до Австралії пароплавом "Анна Салем", розповідав, що перед їхнім виїздом з Італії, у них в таборі зчинилася велика буча. Пішла чутка, що той пароплав совєтський і що зветься він не "Анна Салем", а "Анна Сталін". Це мала бути ніби дочка Сталіна. Знайшлися недовірливі і, уникаючи "Анни Салем", щоб бува не попасти до "Анни Сталін", пішли до консула за виясненнями. Тут, розуміється, їх заспокоїли і, мабуть, досить надивувалися...

У цей час заходить одна знайома жінка з сусіднього блоку, що відзначається балакучістю та гумором.

— Яв вас хоч трохи відпочину, — сказала вона, присівши. — А то я попала до такого бараку, що тільки й чуєш: "Ах. какоє солнишко! Убіцца надо..." "За тисячі кілометрів тікали від того "солнишка", а все таки не втекли.

— То ще не біда. Ось ми з двома воюємо, щоб не лаялись брудно, а вони нам доводять, що "без етава нельзя правільно мислі виразіть".

Всі регочуться. Далі розмова про практичні речі... Скільки то треба робити, щоб купити трохи землі та звести бодай дикто-бляшану хату. Самітним... та бездітним... тим, що мають більші робочі родини, — ще нічого, а от, з малими дітьми гірше...

Пізно ввечорі полягали... А вранці, коли повставали, сусід — інженер, уже з сивиною й золотим зубом, сидячи на ліжку, якось підкреслено запитав:

— Ви чули, що вночі було? Всі здивовані.

На мене згори щось скочило! Я, було, підскочив, а воно на сусіда, сусід також прокинувся, а воно пострибало геть. Сусід хотів був встати та засвітити, але було холодно... Це було щось велике й важке, — додав інженер — може великий опосум, а, може, навіть австралійський ведмедик.

Інженер говорив так поважно й переконливо, що ніхто навіть не думав перечити. Всі почали поглядати на вікна, на покрівлю, шукаючи чогось.

— Куди б той звір міг влізти? Я підійшов до скринь, що стояли під стінами коло дверей, і туди заглянув, але й там нічого не було. Хотів уже заглянути під ліжко, як з-під одного з них, ніби зачувши нашу розмову, най ближче до інженера, вибігло маленьке чорне кошеня і, блимаючи очима, винувато нявкнуло. На це привітання зірвався нагло голосний регіт.

— Так оце він — той австралійський ведмедик, пане інженере? — запитав один з сусідів.

Інженер збентежений, і мова його не клеїться. Всі сміються.

У цей час знадвору долинув звук дзвінка, що кликав на сніданок.