«В петлі часу» Валентин Чемерис

— Із минулого в майбутнє? Щось ми не чули, щоб смерчі так літали. До речі, громадянине, схожий на Романа Гордієнка, скільки вам років? — поспитала екскурсовод.

— Тридцять п’ять.

— От якраз у вашому віці й загинув той, за кого ви себе тут видаєте. Це ще раз свідчить, що ви не можете бути Романом Гордієнком!

Хитнувшись вперед, Роман пильніше придивився до свого портрета і тільки тепер побачив під ним дві дати: 1952-1987. Щодо першої, то все тут правильно, адже він і справді народився у 1952 році. Друга означала... Що вони понавигадували?

Роман розгублено озирнувся.

— На жаль, трапився нещасний випадок...

— Який це ще... нещасний випадок?

— Про подвиг вітряківського економіста я зараз і вестиму мову, — дівчина-екскурсовод на мить вмовкла, чекаючи, доки стихне гомін. — Отже, перенесемося в уяві на сто років назад. 1987 рік, село Вітряки. Роман Гордієнко одного ранку...

— Даруйте за деяку... мм... настирність, — знову озвався Роман, намагаючись бути ввічливим, — але я ще раз з усією відповідальністю заявляю: ніякого подвигу одного ранку я не здійснював!

— Вся суть у тому, товаришу Гордієнко, що ви до цієї миті ще не здійснили того, що майбутні покоління назвуть подвигом і за віщо через сто років у цьому музеї буде експонуватися ваше фото. Свій подвиг ви здійснете трохи пізніше, у всякому разі після відвідин краєзнавчого музею міста Вітряки.

Роман озирнувся до того, хто говорив, і побачив знайомого молодика з химерним апаратом на грудях.

— А-а... це знову ви із своїм інтерв’ю?

— Я переконався, що ви і є справжній Роман Гордієнко із села Вітряки року 1987-го, котрий якимось дивом опинився у нас.

— Нарешті! — зрадів Роман. — Хоч одному дійшло, хто я такий. Але, самі розумієте, мені від цього не легше. Я мушу негайно повернутися у свій час, подорож і так забарилася. Якимось чином мене заніс у ваш час триклятий смерч. Мені здається, що я, перебуваючи у вашому місті, пливу і пливу...

— З потоком часу?

— Не знаю, але пливу. Навіть розмовляючи з вами. Ось тільки, як мені повернутися додому, у свій час? У мене там дружина, дочка. Зрештою, там мої друзі, сучасники.

— Я певний, що ви повернетесь у свій час.

— Справді? Але як? Коли?

— Цього я не знаю, але ви повернетесь, адже ми, люди майбутнього, знаємо про ваш подвиг, котрий ви здійснете після повернення у свій час.

— І якщо вірити напису під моєю фотографією, — кивнув Роман на стенд, — я загину в тридцять п’ять літ? Краще б я цього не знав!

— Звичайно, було б краще для вас, якби ви цього не знали, — молодик взяв Романа під руку. — Ходімте, Романе Павловичу, на свіже повітря. Там і поговоримо.

Вони вийшли з музею, перетнули рухому стрічку тротуару по спеціальному містку й опинилися у сквері, на площі, де були квіти, скульптури, водограї. Присіли на лавочку і якийсь час мовчали, кожен збирався з думками. Над площею кружляли різнобарвні літальні апарати, одні з них приземлялися, висаджували пасажирів, інші, набравши їх, здіймалися і зникали в голубизні неба.

— Для початку давайте познайомимось, — порушив мовчанку молодик. — Мене звати Сергієм.

— Проклятий смерч! — не слухаючи Сергія, бубонів Роман. — Що він натворив!

— Смерч — лише причина. Поштовх, коли хочете. А вже потім почався несподіваний розвиток непередбачених подій.

— То як я можу існувати... ну, хоча б сидіти зараз з вами і розмовляти, находячись одночасно у двох часових вимірах, у 1987-му році і в 2087-му? В минулому і в майбутньому. В тому, що є, і в тому, що за мого життя ще не буде, як не буде, наприклад, міста Вітряків?..

— О, це пояснюється просто і... не просто. — Сергій, здається, нічому не дивувався. — При допомозі смерчу ви потрапили в схрещення двох часових потоків — реального для вас і майбутнього. Ось чому у вас відчуття, що ви пливете.

— То ти є насправді, шановний мешканцю міста Вітряків 2087 року, чи я розмовляю...

— Ні, не з марою ви розмовляєте, — посміхнувся Сергій. — У вашому часі мене немає. Ще немає, — уточнив він, — але в своєму часі я вже є. А ви потрапили у два часових виміри, ось чому ви є і там і там. Пояснити все це дуже складно, адже я не спеціаліст з питань фізичних властивостей часу.

— А хіба час може мати фізичні властивості?

— Нас ще в школі вчили, що простір завжди пасивний, а час — ні. Коли у Всесвіті відбуваються великі процеси стискання речовин, щільнішим тоді стає і час. Взагалі, одні процеси посилюють щільність, а отже, й виділяють час, інші, навпаки, поглинають час, зменшуючи його щільність. Тому щільність часу зменшується. Коли він щільніший, ми тоді говоримо: як швидко час іде! Не встигнеш оглянутись, а вже... Такий час ніби біжить. Іноді ж його щільність уповільнюється, час стає ніби рідкішим, і ми тоді кажемо, що він повзе черепахою, тягнеться повільно і довго. Ні, це не наші оманливі почуття, як дехто іноді думає, це реальна властивість часу — стискуватись, уповільнюватись чи прискорюватись. І хоч для всіх нас час — це поняття несиметричне, тривалість якого вимірюється годинами, та в часові можуть бути і фізичні властивості, дякуючи яким деякі процеси в природі відбуваються не тільки у часі, а й за його участю. Все у світі підкорено законові причинності та наслідків. Швидкість — властивість фізична. А будь-яка фізична властивість активна. Тож і виходить, що час може взаємодіяти з речовиною, змінювати її стан, а отже, і його енергію, — Сергій уважно подивився на Гордієнка. — Вам зрозуміла сія премудрість?

— Не зовсім.

— Тоді підійду з іншого боку. Тільки рівновага не знає ні минулого, ні майбутнього, бо в неї немає причинності. Як і наслідків. А життя в нашому звичайному світі постійно рухається від минулого до майбутнього. Ось час і вносить у цю систему відмінність майбутнього від минулого. А між причинністю і наслідками завжди залишається якийсь — може, навіть крихітний — проміжок. Тому причинність і наслідок можуть займати одне й те ж місце. І ось, в якійсь там точці простору, що не належить ні до минулого, ні до майбутнього, протягом якогось там часу відбувається таємне перетворення минулого в майбутнє. А ви, Романе Павловичу, за допомогою смерчу потрапили в таку точку. Оскільки ж час не поширюється, а з’являється зразу у всьому всесвіті, тобто існує постійно, то взаємодія його з процесами і матеріальними тілами відбувається миттєво. Ось чому, потрапивши в точку, де відбувалося перетворення минулого в майбутнє, ви миттєво опинилися в майбутньому.

— Дякую, просвітив ти мене, дорогий мій нащадку, але краще б мені нічого не треба було знати.

— Розумію ваш стан, Романе Павловичу. Очевидно, й того, що я розповів, теж вам не треба було знати. Людині все ж таки краще не знати того, що з нею буде в майбутньому. Це може мати для неї сумні, якщо не катастрофічні наслідки. Єдине, чим ми зможемо вам допомогти, це зітерти з вашої пам’яті згадку про відвідання краєзнавчого музею міста Вітряків, де ви побачили своє фото з двома датами.

— Але що це змінить? Адже я все одно загину в тридцять п’ять років?

— Але не будете про це знати.

— А що, коли я... ну... не здійсню подвигу, який ви мені приписуєте? Я тоді не загину в тридцять п’ять літ? Повернувшись у свій час (якщо, звичайно, це можливо), буду обережним, надобережним. Можливо, так я уникну того нещасного випадку?.. Постривай, Сергію, а що зі мною має статися одного раннього ранку? Екскурсовода в музеї я не дослухав, розкажи хоч ти.

Сергій подивився співчутливо і нічого не сказав.

— Розумію. Ти просто не хочеш...

— Не хочу — не те слово. Зрозумійте, Романе Павловичу, не можу я вам про це розказати. Не маю права. Ви й так дізналися про те, про що не повинні були знати. Всьому свій час. Усе мусить відбутися у своєму, тільки йому відведеному часі.

— І переграти не можна? — з надією запитав Роман.

— Ні, ви мусите зробити те, що... мусите зробити.

— Ти дуже жорстокий!

— Не я жорстокий, а такий об’єктивний хід історичного процесу. А історичні процеси не переграють заново, як вигідніше. Зрештою, всі ми повинні дбати не лише про себе, не лише про свій час, а й про майбутні покоління, про тих, хто ще колись прийде у цей світ.

І в ту мить Роман відчув, що у видимому світі, тому, що їх оточував, ніби відбулися якісь зміни: простір хитнувся і почав переломлюватися, як у кривому дзеркалі, затуманюватись, розпливатися. Ось блискавкою майнула кривизна, і світ ніби розділився на дві частини і заколихався. Одна частина видимого світу почала насуватися на іншу, обриси площі, ближніх будинків, а далі й усього міста почали розмиватися, наче Роман дивився на них крізь скло, по якому бігли дощові потьоки. Ще мить — і світ, розплившись, зник. І Роман відчув, що летить. І полегшено зітхнув: а може, нічого й не було? Може, й не потрапляв він у місто Вітряки 2087 року?

Він летів, здіймаючись усе вище й вище, а внизу текла ріка.

(Продовження на наступній сторінці)