«В петлі часу» Валентин Чемерис

Читати онлайн фантастичну повість Валентина Чемериса «В петлі часу»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли Роман отямився, над ним мирно голубіло небо з білими хмарками. Сюрчали коники, було тихо, тепло, затишно. Пахло дозріваючим хлібом. Лагіднішого дня годі було й чекати.

Він лежав горілиць і дивився в небо. Йому було так хороше, що він потягнувся знічев’я й заклав руки за голову. Але тут пригадав усе, що з ним трапилося, і від лагідної споглядальності не лишилося й сліду. Рвучко схопившись, Роман сів.

Ні велосипеда, ні вудочок біля нього не було. Виходить, смерч просто "зсадив" його тут, а велосипед з вудочками відніс десь далі і кинув їх в іншому місці?

Сидячи, Роман озирнувся. Здається, він у пшениці... Так, так, у пшениці, тільки якась вона дивна, ця пшениця... А втім, не це зараз головне. Треба спершу розібратися, де він. Хоча наперед був упевнений: неподалік села, швидше всього за косогором.

Звівся, пшениця сягала йому до пояса, видно було далеко. Він і справді, як і гадав, знаходився в полі за косогором, але краєвид чомусь ніби змінився. За косогором мала бути левада, а по той бік її, на горбах — Вітряки. Але за левадою ніякого села не було, а на тім місці, де воно мало бути, стояло містечко з білими багатоповерховими будинками небаченої в цих краях архітектури. Якщо йому смерч не відбив пам’яті, ніякого містечка в радіусі кількох десятків кілометрів навколо Вітряків не було.

Тільки рушив, як відразу ж і зупинився, бо надто дивною видалась йому пшениця. Придивившись пильніше, Гордієнко не повірив власним очам: на кожному стеблі було по три колоски. Великі, тугі, повнозерні. Роман йшов міжряддям, міркуючи: такої пшениці, щоб на кожному стеблі росло по три колоски, у світі немає. І не було ще ніколи. Розмірковуючи так, Роман по якомусь часі вийшов на обніжок і попростував стежкою. Навстріч йому, тримаючи вудочки за плечима, йшов чоловік. На ньому було легке й красиве вбрання спортивного крою з якоїсь блискучої тканини. І вудочки його були барвисті, гарні, такі приємно і в руках тримати.

— Доброго дня вам, — привітався Роман і задав традиційне для всіх риболовів запитання: — Ну як? Клює?

— Та ще тільки йду, —весело одказав чоловік.

— І на яку наживу зараз бере? — не втримався Роман.

— Як завжди, на ШЗЧ-18.

— Даруйте, — закліпав Роман, —а що це таке... ШЗЧ-18?

— Абревіатура розшифровується просто: штучні земляні черв’яки, модифікація 18.

"Ф’юу-уть... — присвиснув про себе Роман з подиву. — Виявляється, наша промисловість випускає штучні дощові черв’яки, а я копаю натуральні, бо про якісь там... ШЗЧ-18 ні сном ні духом..."

І відчув себе ніяково: теж мені рибалка! Відстав у своїх Вітряках, наче на безлюдному острові. Ось і пшениці такої не бачив, ніби не в селі, а в місті жив.

— До речі, скажіть-но мені, шановний риболове, що це за предивна така пшениця? — і кивнув на поле.

— Чому — предивна? — витріщився на нього зустрічний. — Звичайна, типова для наших південних країв. Називається — триколоскова братів Чумаків. А чому вона викликала у вас такі емоції?

І вже уважніше придивився до Романа.

— І зодягнений ви якось... мм... старомодно, чи що. Здається, такого крою одяг носили десятки й десятки літ тому. І вперше чуєте, що пшениця триколоскова. Ви що, даруйте, з неба впали?

— Вгадали, — Роман почав вже дратуватись, що незнайомець безцеремонно розглядає його, наче якусь... викопну істоту. — Що вас ще цікавить? Я не музейний експонат під склом вітрини, що ви...

— Даруйте, — трохи зніяковів незнайомець. — Просто мені здалося... здається, що я десь вас бачив раніше. А ось де — бракує точної інформації.

— Як пригадаєте, тоді й скажете, — і, не прощаючись, Роман швидко пішов геть.

Та ось його увагу привернули дивні літальні апарати, що низько, зачіпаючи колоски, сюди й туди літали над сусіднім полем. Були вони різнобарвні, схожі на великі надувні човни еліпсовидної форми, з високими бортами-балонами. Спереду над балонами виднілися кабіни, знизу звисали якісь торочки, що захоплювали колоски, певно, зрізали їх і обмолочували, а зерно подавали в балони. Як вони наповнювалися, до них підлітали такі ж надувні човни, але без торочків і через рукав, що висовувався, забирали зерно.

"Літальні комбайни, — здогадався Роман. — Чи щось схоже..."

Такої збиральної техніки — літальної при тому — він ще не бачив і не чув про неї раніше. То де ж він? У яких краях є така техніка і на чиїх землях росте така пшениця?

"А раптом це... мм... експериментальне поле, де таємно вирощується нова, незнана досі пшениця і випробовується нова літальна техніка для збирання врожаю? А я блукаю тут... Та ще без документів... Хто повірить, що мене заніс сюди смерч? Треба швидше тікати звідси, доки мене не затримали, як підозрілого типа..."

Та тільки він рушив, як зненацька пролунав голос:

— Громадянине, постривайте!

— Я не чіпав вашої пшениці, я просто... випадково тут опинився, — Роман оглянувся і застиг: до нього біг знайомий риболов.

— Згадав! Згадав! — вигукував він радо. — Я бачив вас у нашому краєзнавчому музеї!

— У якому це... нашому?

— Ну, в міському, у вітряківському.

— Вітряки, до вашого відому, не місто, а село. Принаймні зранку ще були селом. І взагалі, ви щось плутаєте, шановний, — вже м’якше мовив Роман. — У Вітряках і краєзнавчого музею немає. Принаймні, зранку його ще не було.

— Жартуєте? — посміхнувся незнайомець. — Краєзнавчий музей відкрито у місті Вітряки літ зо тридцять тому.

"Який схиблений", — подумав Роман, а вголос поцікавився:

— І за які-такі подвиги я потрапив у ваш музей?

— Пам’ятаю, що за подвиг, а ось за який саме... — незнайомець зморщив чоло. — Ні, на ходу не видобуду потрібну інформацію. Але ваше фото...

— Ви мене з кимось переплутали...

— Ні, зорова пам’ять у мене хороша. До всього ж ви дуже схожий на фото, що висить на одному із стендів нашого музею.

Аби спекатись такого дивного риболова, Роман кинувся тікати од нього. Причепився... Який музей у Вітряках? Сам щось не розібрав, а комусь голову морочить. Схиблений, не інакше!

Але тут плин Романових думок відволікло якесь дивне відчуття, ніби він не біжить, а летить. Летить легко, без напруги і землі під ногами не відчуває. Летить, як колись ще в дитинстві уві сні літав. Дивно... Очима бачить, що перебирає ногами по землі, а відчуття... Занепокоївшись, Роман перейшов на крок. І хоч далі йшов ніби спокійно, та відчуття, що він летить чи ніби пливе невидимою рікою, не полишало його.

"Мабуть, у мене просто... просто голова йде обертом", — подумав він, аби заспокоїтись.

За ближнім поворотом побачив на узвишші мальовничу споруду, що була схожою на вітряк. Підійшовши ближче, упевнився, що то й справді стилізований під старовину вітряк. Біля нього стояв стенд, на якому були зображені хлібороб на літальному комбайні і, здається, гірник. Під ними було написано:

ВАС ВІТАЄ МІСТО ВІТРЯКИ.

Роман раз і вдруге перечитав той дивний напис і розгублено оглянувся.

"Місто Вітряки? Яке місто, коли тут село Вітряки? Що вони понавигадували?"

І знову в нього з’явилося таке відчуття, що він летить. Стилізований вітряк стоїть на місці, а він летить над ним, як наче пливе великою, але невидимою рікою...

Із стилізованого вітряка (там лунала музика) вийшли якісь люди з дітьми ("Вбрані ніби не по-нашому, не по-тутешньому", — подумав Роман) і чомусь з подивом почали розглядати Гордієнка.

"Що я вам... туземець?", — хотів було запитати їх Роман, але стримався. Та ось з’явився літальний човен, знизився і сів на галявині. Ясно, літальний автобус місцевого сполучення... У прозорому ковпаку того апарата відкрилася сфера, висунулись східці, і люди почали підніматися в салон. Повагавшись, Роман і собі піднявся в салон і сів на вільне місце. Почувся мелодійний зумер, трап зник, сфера закрила вхід, літальний апарат м’яко відірвався від землі і став набирати висоту. Коли він робив віраж, Роман побачив усю долину й містечко. З одного боку до нього підходили хлібні лани, а з другого — чорніла велетенська чаша відкритого кар’єру.

Летіли не довго, кілька хвилин. Внизу вже пропливали міські будинки, надувний човен знизився і сів. Пасажири почали виходити, вийшов і Роман, озирнувся і побачив, що стоїть він у центрі міста, на площі. Всюди скульптури, водограї, квітники. Пасажири розійшлися в різні боки. Повагавшись, Роман пішов за більшим гуртом. І знову в нього було таке відчуття, що він не йде, а пливе над площею. Перетнувши її, Роман опинився на рухомій стрічці тротуару, що теж викликала в нього подив — ну, дають ці вітряківці! Вже й пішки ходити їм ліньки, тротуари їх возять! Стояв, дивувався, роздивлявся. А мимо пропливали яскраві дзеркальні вітрини із зразками небачених товарів, йшли гарно вбрані люди, всюди мальовничі панно, самі будинки теж мальовничі, незнайомої Роману архітектури. Та ось на одному з будинків майнула табличка "Краєзнавчий музей". Чи не той це музей, про який йому торочив встрічний риболов? А чому б і не зайти і не подивитися на того, хто так схожий на нього, Романа Гордієнка? Та, зрештою, в краєзнавчому музеї відома історія краю, може, і йому дещо проясниться?

(Продовження на наступній сторінці)