«В петлі часу» Валентин Чемерис

Читати онлайн фантастичну повість Валентина Чемериса «В петлі часу»

A- A+ A A1 A2 A3

Другого дня, йдучи на роботу, Гордієнко побачив, що двері "Агрокурсів" (така табличка висіла над входом) відчинені. Відчуваючи дріж нетерпіння (невже й справді Чумак знайшов те незвичайне стебло, а чи просто розігрує його?), Роман переступив поріг. На всю довжину вузької кімнати стояв стіл, застелений витертим зеленим сукном, замість стільців — дві лави. На столі лежали газети, якісь брошури, на стінах висіли кольорові плакати різних злаків, діаграми тощо. В кутку, на стільцях і на підвіконні стояли снопики пшениці, ячменю, проса та інших культур. За маленьким, заляпаним чорнилом столом (певно, списаний з якоїсь контори), що стояв у торці великого столу, сидів агроном Чумак і щось швидко писав. Писав сердячись, бо смикав себе за пишний вус.

— Тільки й встигаю відправляти в район звіти, — поскаржився Романові замість привітання. — На живу роботу через ці папери іноді й часу не лишається. Ох і люблять у нас у районі, щоб їм без кінця й краю звітували! Так вважається, що ми зайняті ділом. А тут ще й окуляри забув удома, тож малюю навпомацки.

У кімнаті, незважаючи на ясний і чистий ранок, стояли сутінки — кущі бузку знадвору затінювали вікна. Корній Савич підійшов до вмикача на стіні і кілька разів ним клацнув, але електролампа не засвітилася.

— Тьху! — сердито сказав агроном і смикнув себе за вус. І тільки він сказав оте "тьху", як лампочка під стелею спалахнула.

— Бачив, яка техніка? На грані фантастики — вмикається з голосу. Скільки не прошу електриків подивитися, що в мене з вмикачем, тільки обіцяють. Доведеться купити новий та самому й поставити.

Роман відчув, що хвилюється.

— Корнію Савичу, ви обіцяли мені показати...

— А-а... диво природи? — загудів агроном. — Можна. Я ще й сам, по правді кажучи, на нього не роздивився гаразд, усе ніколи за клопотами.

З цими словами він витягнув з кишені зв’язку ключів, не кваплячись, вибрав потрібний ("Та швидше!" — хотілося крикнути Роману), відчинив шухляду столу і дістав не широку, але високу металеву коробочку — всю барвисто розмальовану, з великими літерами на кожному боці "Грузинський чай". Повертів її в руках, роздивлявся, ніби вперше бачив ту штукенцію ("Та показуй же! — знову хотілося крикнути Романові. — Не вимотуй з мене душу!").

— Коробочка гарна, — посміхнувся агроном, радуючись тій коробочці, як дитина цяцьці. — Сувенірна. Заради неї і чай купив. Висипав його в банку, а коробочку собі забрав — знадобиться, думаю. І ось, бачиш, знадобилась...

І тільки тоді агроном нарешті — нарешті! — відкрив коробочку.

Роман аж уперед хитнувся, але під кришечкою виявилась ще одна кришечка з металевою петелькою. Агроном довго тицявся короткими й товстими пальцями, доки схопився за петельку і відкрив і другу кришечку. А вже тоді сунув у коробочку два пальці і дістав пшеничне стебельце з трьома маленькими колосками.

І було стебельце точнісінько таким, яке бачив Роман під склом у вітрині краєзнавчого музею міста Вітряки у 2087 році.

— І хто б міг подумати, що в коробочці з-під чаю ховається отаке диво? — Чумак поклав знахідку собі на широку мозолисту долоню, підніс її Роману. — Га, питаю? Хто? В якому ще музеї побачиш таке диво — три колоски на однім стеблі? Ось приїдуть мої сини на канікули, дам їм це стебло і скажу: сини мої, ось хліб майбутнього. Але його ще треба створити. У вас все життя попереду — спробуйте. А раптом вам, сини мої, та пощастить з цього стебла вивести нову, триколоскову пшеницю? Га? Правильно я кажу? Синам нашим у майбутньому жити, тож хай і трудяться для майбутнього. А раптом, раптом що й вийде? Га?

Ось звідтоді Роман Гордієнко й змінився. Веселий і товариський, він став чомусь замкнутим, зосереджено-замисленим, трохи аж похмурим. А коли задумувався, то забував, де він і що з ним. Доводилось тоді кричати, аби він зреагував.

— Та що з тобою коїться? — доскіпувалась дружина. — Смерч тебе наче підмінив.

Мовчить Роман. Дивиться на дружину, а насправді мимо неї.

— Може, в тебе що болить? — жалісливо запитала Таїса. — Чого ти задумуєшся так часто? І думаєш вперто і насторожено.

Змінився Роман звідтоді, як побачив в агрономовій хаті триколоскове стебло пшениці. Якщо до того ще мав сумнів — чи справді він побував у майбутньому, а чи все то йому приснилося, то тепер сумніви відпали: був. І бачив під склом музею те триколоскове стебло пшениці, яке справді знайшов вітряківський агроном Чумак. То які ж тепер сумніви? І досить йому було заплющити очі, чи бодай задуматись, відсторонитися від усього, як відразу ж в уяві зринала його власна фотографія в краєзнавчому музеї міста Вітряків. Та фотографія, під якою, наче на могилі, були дві дати: "1952-1987". Ті цифри постійно були в нього перед очима. Особливо друга — 1987. Не просто рік, а останній рік його не такого вже й довгого життя. То що з ним може трапитись? Судячи по всьому, у другій половині 1987 року.

"Трапився нещасний випадок".

А що таке випадок? Це те, що сталося, трапилося несподівано, непередбачене. Отже, в другій половині цього року несподівано має щось трапитись. Але — що? Екскурсовода він тоді, під час відвідання краєзнавчого музею, не дослухав. А жаль... Знаючи наперед, що з ним станеться, він би уник біди. Недарма ж кажуть: якби знав, де впасти, то й соломки б підмостив. І молодик Сергій, з котрим він познайомився у Вітряках 2087 року, не відкрив йому таємниці його негаданого лиха.

"Ви й так дізналися про те, про що не повинні були знати, — сказав він йому і ще додав: — Історичні процеси не можна перегравати заново, як вигідніше. Те, що має статися, станеться... Тож виходить, що він уже приречений? Ні і ні, — заспокоював себе Роман. Випадок є випадок, і його можна уникнути, вберегтися від лиха. Зрештою, не фаталіст же він. А уникнувши того нещасного випадку, він житиме довго-довго".

Але заспокоєння не приходило.

"Трапився нещасний випадок".

"Трапився, трапився, ТРАПИВСЯ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК..."

Роман вже багнув позбутися тих слів, але не міг, вони бриніли й бриніли в його мозку: "Трапився, трапився, ТРАПИВСЯ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК!" І дві останні дати перед очима: 1952-1987.

Зараз червень, до нового року залишається шість місяців. Це десь... скільки ж це буде? Сто вісімдесят з чимось днів.

"Трапився нещасний випадок".

Що ж, у житті ніхто не застрахований від нещасних випадків, життя є життя, і воно складається не тільки з радощів. Горе — теж невід’ємна частка нашого буття. Та й немає на землі такого страхового агентства, котре б застрахувало тебе від лиха. А тому треба уникати нещасного випадку, слідкувати за кожним своїм кроком і вчинком, бути безмежно обережним. Берегтися, берегтися і берегтися. Ніде й ніколи не ризикувати. Навіть якщо комусь щось загрожуватиме, не ризикувати, пам’ятаючи, що кожний твій ризик може закінчитися для тебе трагічно.

Зненацька з’являлася інша думка: а що він доброго зробив у цьому світі? А раптом і справді доля відпустила йому всього лише тридцять п’ять літ? То який він слід лишить на землі?

"Зрештою, скільки б мені не відпустила доля, а треба жити, — переконував себе. — Жити навіть тоді, коли й справді надійшли твої останні дні. І жити так, щоб кожний день був вартий тижня, місяця, року, вічності. Але хто підкаже, хто порадить, як жити, щоб задарма не тратити свої дні без вигоди для себе й суспільства?"

Здається, в ту ніч вони й не спали. Тільки прилягли, тільки задрімали, як Роман і схопився. У Вітряках співали півні. Була четверта година ранку. Світало.

Намагаючись не розбудити дружину, Роман нечутно вислизнув з постелі і підійшов до відчиненого вікна — в лице йому, в груди війнуло ранковою свіжістю. Роман ліг грудьми на підвіконня. На кущах бузку застигли великі матово-білі краплі роси. Ані шелесне. Там і тут по дворах голосисте співають півні, стараються один поперед одного, наче у Вітряках відбувається конкурс на краще виконання нехитрої пісеньки "кукуріку".

На стовпчику паркану сидів рудий, аж вогнистий, кіт і старанно вмивався лапою, здійснюючи свій ранковий туалет з деякою навіть обрядовою врочистістю. Зустрівшись з ним поглядом, Роман підморгнув йому.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, — озвалась позад нього дружина і теж лягла грудьми на підвіконня, виглянула на вулицю.

Кілька хвилин вони весело перекидалися словами про те і се, а рудий кіт, не звертаючи на них уваги, все так же старанно вмивався лапою на стовпчику паркану.

— Куди це він так прихорошується? — пирхнула Таїса.

— Напевне, його сьогодні чекають дуже важливі котячі справи.

До від’їзду комбайнів у поле залишалася ще година, і Роман, випивши склянку холодного молока, поспішав до контори колгоспу, де на п’ятнадцятихвилинну нараду мали зібратися спеціалісти, відповідальні за проведення жнив. Швидко дніло, схід рожевів, і там уже віялом било в зеніт золотаве проміння — ось-ось мало зійти сонце. У небі ще висів місяць, але вже не сліпучо-осяйний і казковий, як уночі, а буденний, блідий, наче вилинялий.

По дворах хряпали хвіртки, поспішаючи на жнива, перегукувались механізатори, на шляхах гули машини.

Невдовзі Роман вийшов на центральну вулицю і прискорив ходу. Ось тоді й відчув, що десь тхне паленою гумою.

(Продовження на наступній сторінці)