«В петлі часу» Валентин Чемерис

Читати онлайн фантастичну повість Валентина Чемериса «В петлі часу»

A- A+ A A1 A2 A3

Стовпи-лійки швидко зближувалися між собою й одночасно летіли вперед. Були вони вже на відстані кілометра від села. Ще по якомусь часі хвостаті чудовиська зійшлися знизу майже впритул, ось вони перекрутилися і налилися чорною синявою, а верхні частини гігантських лійок були ще на значній відстані одна від одної. Та тільки вони почали сходитись, як над ними з’явилася вогняна куля завбільшки з футбольний м’яч. Сліпуче спалахнувши, куля завертілася між лійками і на тлі чорно-сизих хмар видавалася ще яскравішою. На неї боляче було дивитися.

Скручені знизу смерчі рушили з місця і нестримно понеслися на село. А вгорі між ними вертілася куля, і від неї розходилися кола — то зелені, то сині, то жовті.

Роман оглянувся, шукаючи захистку. До села було далеко.

"Не встигну", — подумав він.

Попереду за кілька десятків метрів росла стара розлога верба, і Роман, не знайшовши нічого кращого, вирішив під нею шукати захистку. Тим часом повітря прийшло в рух, заструменіло і, набираючи швидкість, понеслося левадою. Хтось невидимий засвистів, загоготів, заухкав навколо. Роман щосили крутив педалі, щоб устигнути до верби, велосипед трясло й підкидало на нерівностях. Озираючись, він бачив, що хвостаті чудовиська мчать йому напереріз. Ось вони перетнули косогір (у небо, завертівшись, полетіли вирвані з корінням пшеничні стебла, і видно було, як з них дощем сипонуло зерно). Наздогнавши трактор, що віз на ферму зелену масу, стовпи накрили його наче скляним ковпаком, і Роман побачив, як "Бєларусь" з причепом відірвався від землі і поплив у повітрі. І навіть видно було, як у кабіні метався тракторист: певно, він не бачив смерчу, за гуркотом мотору нічого не чув і тепер не міг збагнути, що ж сталося і яка сила підняла його машинерію в повітря?..

А над левадою вже плив у повітрі дід з коровою. Дриґаючи ногами, старий хапався руками за повітря, а корова — головою донизу, а задніми ногами вгору — вертілася навколо своєї осі. І над нею пурхав дідів бриль.

Почувся різкий тріск, верба, до якої поспішав Гордієнко, затріщала й, на очах переломившись навпіл, гуркнулась на землю, розсипаючи листя. У небо вихором заструменіло і потекло листя, в одну мить верба стала голою, як пізньої осені.

І тут ніби хтось дихнув Роману в лице, дихнув холодно, зимно, аж мороз пішов по спині, власне тіло видалось легким, майже невагомим. І Роман відчув, що колеса його велосипеда вже не торкаються землі. І хоч він ще швидше закрутив педалями, та ясно бачив, що колеса крутяться в повітрі, а сам він не їде велосипедом, а летить на ньому, як Вакула на чорті. Летить левадою, піднімаючись усе вище і вище...

Спалахнули дві зелені блискавиці.

"Чому зелені? — майнула думка. — Хіба в природі існують зелені блискавиці?.."

І більше він не пам’ятав нічого...

Смерч налетів на Вітряки з ревиськом, свистом та виляском. Ламаючи тини й дерева, він з гоготінням розбишаки в хмарі куряви й сміття понісся через двори й городи. Таїса ледве встигла підхопити на руки доньку та вскочити в сіни. Хотіла було зачинити за собою двері, а вони раптом зникли. Наче в якомусь химерному сні шукає жінка двері, а їх немає... І бачить вона, що хатні двері пливуть двором, здіймаючись усе вище й вище...

Смерч бешкетував всього лише кілька хвилин. Пронісся він через Вітряки з півночі на південь, і там, де пролетіли ті хвостаті чудовиська, як дорога пролягла — неширока, але руйнівна. У тій смузі повалило тини і стовпи, повиривало з корінням дерева, витоптало городи, понівечило сади і всюди понакидало різного збіжжя, сміття та хмизу.

Було зірвано й кілька дахів. Першим полетів дах з хати Порфирія Гапочки. Смерч поніс його над Вітряками так делікатно, що в гнізді сиділа чорногузиха із своєю малечею. Гапочка розшукав дах за селом, край дороги, що вела до райцентру. Смерч акуратно опустив його на траву, і в гнізді все так же сиділа чорногузиха із своїм виводком. Витягуючи довгу шию, вона роздивлялася навколо — здивована і вражена.

Гапочка затовк недопалок, сплюнув і заспокоїв птаху:

— Сиди і не панікуй, а я щось придумаю. Чи зрозуміла його червонодзьоба птаха чи ні — невідомо, а тільки, "не панікуючи", сиділа у гнізді на даху край дороги, доки не повернувся господар з візком. Покректавши, гніздо було чималим, Гапочка переніс його у візок і, пихкаючи "Примою", привіз додому. Чорногузиха летіла за ним назірці. Гапочка подивився на свою хату без даху — сакля саклею, — поміркував і приладнав гніздо на сарайчику.

— Поживете, значить, тут, доки я змайструю на хату новий дах, — заспокоїв лелек.

Але найбільшою витівкою смерчу (про це вже під кінець дня розказували з гумором, згущуючи заради сміху подробиці) стала історія з карасями. Прямуючи до села, смерч дорогою натрапив на ставок у балці, витягнув з нього всю воду з карасями, приніс її до Вітряків і линув на село. З водою посипались з неба й карасі — живі-живісінькі. Вони падали на вулиці, в двори, городи тощо. Вітряківці визбирували їх, галасували й сміялись, відвівши нарешті свої душі. А раді вітряківці були тому, що ніхто з них не постраждав, усі живі й здорові. Спасибі смерчу, що не загубив живої душі. Та невдовзі виявилось, що одного з вітряківців немає — колгоспного економіста Романа Гордієнка, котрий за кілька хвилин до смерчу поїхав до ставка ловити рибу і щез, як крізь землю провалився. Чи смерч його заніс, чи ще якесь лихо трапилось — того ніхто з вітряківців не знав. Таїса, як тільки вляглася природна веремія, побігла до ставка шукати Романа, але ні ставка, ні чоловіка свого там не побачила. Від ставка лишилася хоч калюжа, а від чоловіка — так і сліду... Таїса заметалася на березі, оббігала двічі те, що ще зранку було ставком, гукала, кричала — марно. Повернулась додому (мала слабеньку надію, що, доки вона бігала, Роман іншою дорогою повернувся в село), Тетянка стояла посеред двору і плакала.

— Татко не приходив? — вигукнула бліда, розпатлана мати.

— Я бо-оюся... татка смерч забрав.

— Таке вигадала! Татко наш у відрядження поїхав.

— А коли він повернеться?

— Скоро, доню, скоро...

Таїса підхопила на руки дочку і розревілася.

До двору під’їхав дільничний (йому вже передали по бездротовому телеграфу, що смерч заніс людину), хмурячись, розпитав, коли та куди, та якою дорогою поїхав Роман, сам з’їздив до ставка. Повернувшись до контори колгоспу, порадився з головою і вирішив створити з добровольців пошукову групу. Сам же її й очолив. До вечора пошуковці обстежили всі околиці села, яр і кожну западину, заглядали в кущі й гущавини дерев і розійшлися ні з чим.

Роман Гордієнко загадково щез.

Годин зо три-чотири небо над селом було затягнене важкими чорними хмарами і не віщувало нічого доброго. Наполохані смерчем вітряківці після полудня позачиняли худобу та птицю і самі поховалися по хатах. Чорні хмари все громадились, громадились, зрідка прокочувався над полями грім. Небо шматували блискавиці. Потім налетів шквальний вітер, і зрештою сипонуло рясною зливою. Кілька хвилин падав град, але дрібний і рідкий — шкоди у Вітряках він не завдав. Різко похолодало.

Злива лопотіла хоч із виляском, але недовго, під вечір випогодилося, чорне хмаровище посунуло далі, і невдовзі виглянуло призахідне сонце.

Увечері обласне радіо передало, що в першій половині дня в багатьох районах області пройшли рясні зливи, що в деяких місцях випав град — великий, з куряче яйце завбільшки, круглої форми, але з гострими шипами. Посівам зернових культур у деяких господарствах, соняшнику та лісосмугам завдано значних збитків.

З коментарями виступив представник гідрометобсерваторії:

— Кілька днів по області панував циклон, що прийшов до нас з півдня, — розказував він добре поставленим голосом. — Подібні циклони мають високу швидкість. Однак цей просувався черепашачою ходою, бо шлях йому перетнув антициклон. Південний гість приніс чимало вологи у вигляді дощу та граду. До цього, як відомо, стояла суха погода. Різниця в температурах спричинилася до сильного переміщення хмар, виникли шквальні вітри до двадцяти двох, а місцями і тридцяти метрів на секунду. У деяких районах області пронеслися смерчі, з корінням вириваючи дерева. В деяких селах пошкоджено будівлі, а також завдано лиха садам і полям...

— Що ти про шкоду тільки й торочиш? Ти передай по своєму радіві, що людина у Вітряках щезла — оце лихо, будь воно неладне! А збитки поправимі, доки руки — ноги у нас цілі, все наживемо, — бурчав на адресу представника гідрометобсерваторії, котрий саме виступав по обласному радіо, Порфирій Гапочка, навішуючи до Гордієнкової хати зірвані двері, їх він знайшов цілими-цілісінькими за селом. Таїсі було не до дверей. Вона бігала то в контору колгоспу, бо здавалося, що Роман уже там, то до дільничного, бо здавалось, що той знає про Романа все, то вибігала вкотре за село й гукала Романа, а прибігши додому, ще в дворі гукала чоловіка, бо здавалось їй, що він уже в хаті...

— Не печалься, сусідко, — пихкаючи "Примою" та немилосердно кашляючи, утішав Гапочка Таїсу. — Діда Пронька смерч теж носив, а дід живий і здоровий. А що Романа довго немає, так, напевне ж, смерч його заніс далеко...

Таїса мовчала, сусіда вона не бачила і не чула.

(Продовження на наступній сторінці)