Жінки враз вмовкни, дехто позадкував до своїх юрт і зайнявся перерваною роботою. Товстий скіф під'їхав до Ольвії і маленькими очицями, що аж запливли од жиру на його мизатім, червонощокім обличчі, якусь мить здивовано обмацував її з ніг до голови, потім заплямкав червоними товстими губами, заворушив рудою і рідкою борідкою, наче щось пережовував.
– Гарна… Хто така і де взялася у моєму таборі?
– Нічия, – одказав Спаніф. – Я спіймав її біля Малої річки, а йшла вона од Великої ріки з дитинчам на грудях. А ще каже, що її чоловік родом із…
– Мене не цікавить, хто її чоловік! – перебив пастуха товстий скіф і повернувся до Ольвії: – Хто така?
– Ольвія…
– Ольвія?.. – повторив він і заплямкав губами. – Не чув про таку.
– Хазяїне, – ступив до нього Спаніф. – Я бідний пастух, ні кибитки не маю, ні коня, ні юрти, ні башлика на голові. Вільна сколотка за такого бідняка, як я, не піде, то я думаю взяти чужачку собі в жінки. Я її спіймав, а тому вона моя по закону степу. Як дозволиш, я збудую курінь у твоєму таборі і буду з жоною жити.
– А хто ж буде пасти мій табун?
– І табун твій пастиму.
Товстун знову заплямкав, пожував щось губами і скривився, наче те, що він щойно жував, виявилося кислим.
– Гарна жінка для такого злидня, як ти, Спаніф, надто щедрий дар. Наконечники твоїх стріл кам'яні, а ти хочеш мати жінку кращу за того, у кого наконечники стріл бронзові. Та й сам ти без роду і племені. Ти у степах ніхто, щоб мати у себе таку кралю.
– Та я…
– Цить, коли з тобою хазяїн говорить, – перебив пастуха товстун. – Я багатий, я "восьминогий", бо в мене є два воли для запрягання у повозку, наконечники моїх стріл бронзові, я маю кибитки і шатро. У мене сім кобил і жеребець, не рахуючи лошат. А ще корови та вівці є. А тому по закону степів тільки мені підійде така жінка. Ти подаруєш її мені, а я тебе не забуду. Я тобі подарую лоша. Те лоша виросте, і матимеш, Спаніф, свого коня.
– Я матиму свого коня? – аж підстрибнув на радощах пастух. – О хазяїне, спасибі тобі за щедрість. Я візьму те лоша, що із зірочкою на лобі.
– Бери, але лоша більше важить, аніж твій дарунок. Будеш мені ще двоє літ пасти табун.
І повернувся до Ольвії:
– Ей, ти! Я – багатий скіф, і ти будеш моєю. Наконечники моїх стріл бронзові, я маю панцир із бронзовою лускою. Мене всі знають у долині Малої річки. Радій, чужачко, ти станеш жоною самого Гануса, якого дуже шанує ще багатший скіф Савл, котрий кочує отам за горою.
– Я додому йду, – сказала Ольвія. – І не хочу бути жоною бодай і найбагатшого біля Малої річки скіфа.
– Додому ти не підеш, бо тебе подарував мені Спаніф. І дім твій буде отам, – показав він на велике шатро. – Ей, Саніто! – крикнув він, і до нього підійшла стара сива скіф'янка із гачковидним носом. – Ану, відведи цю білолицю в моє шатро. І стережи її, бо як утече, вижену тебе у степ! А ти, – повернувся він до Ольвії, – як будеш тікати, то виколю тобі очі. Тоді вже не втечеш!..
Чорнява молодиця, котра годувала Ольвіїну дочку, насмішкувато глянула на товстуна.
– Гляди, Ганусе, бо чужачки чоловік був із саїв.
– Що-що?.. – швидко перепитав Ганус, хапаючи ротом повітря. – Що ти мелеш? Та чи ти хоч знаєш, що саї – найславетніші царські скіфи, які є владиками над усіма племенами у цих степах?
– От у неї чоловік і є із владик. – І молодиця віддала Ольвії дитину. – Бери тихенько, насмокталась і заснула. Тільки сопе…
– Чого ж ви мені зразу не сказали, чия це пташка? – накинувся на жінок Ганус. – Звичайно, тільки у саїв можуть бути такі гарні жінки… Ей, ти, карга! – крикнув він до старої скіф'янки із гачковидним носом. – Ти чого хапаєш чужачку, як якусь рабиню? Вона моя гостя, і запроси її до шатра поштиво. І нагодуй її м'ясом та кумису налий. А сама, гляди, не їж і не пий. Знаю тебе…
Тієї ночі Ольвія спала спокійно, бо, крім неї і старої скіф'янки, у шатрі нікого не було. Стара скіф'янка догоджала їй, як могла, а спати вклалася біля входу.
– Я твій вірний пес, жона самого сая, – шамкотіла вона беззубим ротом. – І тут тебе ніхто й пальцем не зачепить. Та й хазяїн тебе боїться, як узнав, чия ти. Тепер він думає, що з тобою робити і як тебе спекатись, щоб не накликати, бува, на себе гнів всемогутніх саїв!
– Чому боїться?
– При згадці про сая у кожного скіфа підгинаються коліна.
Коли Ольвія прокинулась, запона в шатро була відкинута, а на порозі сиділа стара скіф'янка і хиталася з боку на бік та щось намугикувала.
– Спи, спи, – махнула вона рукою на Ольвію, – я повартую вхід. Чоловіки, які на ніч повернулися в табір, приходили на тебе дивитися, але я їх прогнала. Та вони вже поїхали у степ, спи.
Але спати вже не хотілося. Ольвія глянула на сонну дочку, посміхнулася до неї і заходилася розчісувати волосся.
– Ай, яке в тебе гарне волосся, – похитала головою стара скіф'янка. – А в мене вже куце, та й те вилізло.
Вона розв'язала шкіряну торбу, дістала холодного вареного м'яса, сиру, із бурдюка наточила кумису. Ольвія вперше з апетитом поснідала, потім погодувала ще сонну дочку і вийшла з шатра. Був ранній прохолодний ранок, всюди блищала роса. Біля юрт уже лементували жінки, трощикували хмиз, розпалювали багаття.
До шатра під'їхав Ганус, був він у новому розшитому каптані, підперезаний широким шкіряним поясом, на якому висів акінак. За плечима в нього був горит із луком і сагайдак із стрілами.
– Я всю ніч думав, що мені з тобою чинити, жона сая, – звернувсь він до Ольвії і, за звичкою, заплямкав губами. – І ось що надумав я. Ганус – багатий скіф, але не такий багатий, як Савл, котрий кочує он там за горою. О, в Савла десять такий табунів, як у Гануса, а скільки у нього корів, волів та овець! І повозок у нього більше, і слуг, навіть раби є. А шолом у нього залізний, а наконечники його стріл теж залізні, литі. Я плачу Савлу данину, а Савл платить її самим саям. От я і надумав: подарую тебе Савлу, і Савл зрадіє такому дарунку і буде щедрим та добрим до мене. І прихильним. Ще, може, й замовить перед саями коли за мене слівце. Мовляв, кочує на березі Малої річки, котра впадає у Велику ріку, Ганус, багатий скіф, який подарував мені жінку. А може, він на радощах за тебе подарує мені корову з телям чи коня дасть. О, Савл, як добрим буває, не скупиться.
"Тільки й мрію про твого Савла! – подумала Ольвія, а вголос покірно мовила:
– Що ж… така, мабуть, моя мойра. Поїдемо до Савла.
Відповідь Ольвії дуже сподобалась Ганусу.
– О, так! Ти достойна тільки Савла – найбагатшого скіфа у тих краях, де сідає сонце. Мої слуги вже готують повозку. Не встигне сонце піднятися з-за Великої ріки, як ми повеземо тебе далеко-далеко, до самого Савла.
Примчали двоє верхівців – немолодих скіфів у повстяних круглих шапочках і куртках, про щось погомоніли з хазяїном. Один із них лишився біля Ольвії, а другий кудись поїхав із Ганусом.
До Ольвії підійшла чорноброва смаглява молодиця, котра звечора годувала своєю груддю Лікту.
– Ну, нічия жінка, яку спіймав рудий та одновухий Спаніф, як спалося? – показала вона білі зуби і засміялась, задзвенівши скляним простеньким намистом. – Дитинча твоє не голодне? Молоко вже маєш у грудях?
– Та… трохи, – зізналась Ольвія і зніяковіла, відчуваючи себе заледве чи не дівчиною поряд з дебелою скіф'янкою.
– Трохи – не годиться. Зовсім не годиться. – Скіф'янка взяла в Ольвії Лікту. – Давай я підгодую її на дорогу.
Пригорнула до себе Лікту, що довірливо дивилася на неї чорненькими оченятами, дістала грудь і заходилася годувати малу.
– А дочці твоїй до смаку моє молоко, – по хвилі озвалася до Ольвії. – Ач, як смокче, аж стогне од задоволення. А ротиком, ротиком як вчепилася у сосок! Не відірвеш!.. – До Лікти гомоніла: – Смокчи, мала, смокчи. Як виростеш, скажеш: я тому така здорова і гарна, що в гладкої скіфської тітки молоко малою пила.
До Ольвії підморгнула чорною вузькою бровою.
– Гарна комусь буде невістка.
– Спасибі, – аж розквітла Ольвія.
– Отакої! А я ж тут при чім, що ти мені дякуєш? Це вже ти із своїм саєм постаралась, от і гарна дочка. З великої любові діти завжди народжуються гарними. От і я… люблю свого пастуха, тому й дитинча в мене гарне народилося.
Прискакав Ганус, за ним їхала кибитка з повстяним верхом, запряжена двома комолими, світло-попелястої масті волами, на передку сидів скіф-візник і цьвохкав батогом.
Чорнява молодиця подивилась на ту кибитку, на Ольвію, що враз засмутилася, зітхнула і, нахилившись до неї, шепнула:
– Не сумуй. Дорога на захід далека і довга. Все може трапитись, так що ти – не зівай. Як дуже додому хочеш – вирвешся.
Обережно вийняла у Лікти сосок із рота, заховала грудь і віддала дитину матері.
– Молоко в мене густе і жирне, до вечора твоя дочка ситою буде.
– Спасибі тобі.
(Продовження на наступній сторінці)