Куди її несло, не бачила, лише чула, як над колодою гуде свіжий вітер, та б'ють хвилі, і бризки заливають їй спину. Колода хиталась, і здавалось, щось ось-ось перевернеться, і Ольвія здригалась, відчуваючи, яка глибінь під нею. Боялась ворухнутись, аби необережним чи різким рухом не перевернути свого вутлого човника, ще міцніше тулила до себе дочку, а коли вона плакала, квапно їй шепотіла:
– Цить, цить… бо людолови схоплять, бо колода перевернеться, а мама твоя плавати не вміє, то й на дно підемо…
Вітер почав мовби затихати, й Ольвія жахнулась: "А раптом він подме з іншого боку і пожене колоду назад до того страшного берега, до людоловів у звіриних шкурах?.."
Розділ восьмий
Від бідного скіфа до багатого і ще до багатшого…
Колода ткнулась у щось м'яке, хитнулась і затихла, наче застряла. Тепер хвилі похитували її лише з одного боку. Ольвія обережно виглянула і побачила довгу піщану косу, на якій сиділи чайки…
– Лікто, нас прибило до другого берега, – радо зашепотіла до дочки. – Живі й живемо, моя крихітко. Чайки сидять спокійно, тож тут безлюдно…
Притримуючи дочку, перевалилась через край колоди на мокрий пісок, а далі схопилась і, грузнучи в піску, пригинаючись, кинулась до шелюги. Бігла, і здавалось, що вже свистять стріли.
– Але ж і ляклива я стала, Лікто, – гомоніла до дочки уже в шелюзі і сама з себе сміялась, із своїх страхів. – Шкода того… нещасного скіфа. Але він нас своєю смертю врятував – спасибі йому. Коли б не відштовхнув колоду на течію, ой, схопили б нас кляті людолови!
Пелюшки у Лікти були мокрі: чи хвилі забризкали, чи сама Лікта постаралась?
– Нічого, на сонці висохне, зараз літо, і дуже тепло. Звикай, – шепотіла і від радощів, що вона врятувалась і дочку врятувала, сама до себе посміхалась. – Скіфські діти он і взимку босяка бігають – і нічого. А ти, Лікто, теж скіф'янка.
Навколо була тиша, безлюддя.
І чайки заспокоїлись, знову на косі повсідалися.
Лікта почала плакати, морщила личко, кривлялась, вовтузилась, намагаючись виплутатись із пелюшок.
– Зголодніла, моя крихітко. – Ольвія розстебнула куртку, помацала грудь і зітхнула. – Ой, немає нічого. Порожні груди, бо вчора як поїла, то й досі. Та й де те молоко візьметься після людоловів.
Лікта не затихала, треба було щось робити. Ольвія встала і відчула, як підгинаються ноги… Нудило…
"Треба щось з'їсти, – подумала вона. – Хоч що-небудь, а з'їсти… щоб молоко з'явилося… Що-небудь…"
Бурмочучи: "Хоч що-небудь… хоч що-небудь", – пішла косою і побачила на березі ямку з водою, а в тій ямці плавала якась блискуча рибка з палець завбільшки. Певно, під час вітру її хвилі винесли з Борисфену. Ольвія шаснула рукою в ямці, але рибка виявилась вертлявою, і спіймати її просто так годі було й думати. Спершу Ольвія хапала її однією рукою, потім обома, по лікті вже була мокра, забризкалась, а рибка все вислизала з її рук… Ставши на коліна, Ольвія прорила руками канавку від ями до води ріки. Вода пішла у канавку, попливла з нею і рибка, Ольвія перегородила канавку долонями і схопила рибку.
– Є!! Є!! – закричала так радо, наче у тій рибці було її спасіння. Тут же на березі розірвала рибку, викинула маленький кавалок нутрощів і, переборюючи відразу, намагаючись не вдихати у себе дух сирості, над силу зжувала дві половинки. І ковтала над силу, вмовляючи себе: "Треба… що-небудь треба з'їсти, щоб з'явилося молоко". Лікта не вгавала, вона тицьнула їй у ротик манюній хвостик, і дочка затихла, смокчучи беззубими рожевими яснами той хвостик.
– Ну ось… І від людоловів урятувалися, і рибку спіймали, – бурмотіла вона і рушила через косу до піщаних горбів, за якими мала бути долина, а за нею гори, а за горами – далеко-далеко звідси – Гостинне море.
Піщаними горбами, зарослими шелюгою та кураєм, йшла довго. Про небезпеку й зовсім забула, бо думала про одне й те ж: що б іще поїсти, аби з'явилося молоко в грудях, та нагодувати дочку. Тому йшла механічно, а очі тим часом нишпорили сюди-туди в пошуках чогось їстівного, але на піщаних горбах, гарячих і сухих, крім кураю та шелюги, не було нічого. Припікало сонце, Ольвія почала стомлюватись. Може, тому, що надто спекотно було, а може, тому, що охляла з голоду.
Перейшовши піщані горби, попростувала долиною. Ліворуч, вся в очеретах і лататтях, тихо плинула до Борисфену якась маленька річечка, кумкали жаби, шуміли очерети. Ольвія пішла зеленими м'якими луками, було тут свіжіше і дихалось легше. Здавалось, і сонце не так пекло на луках, як на піщаних горбах.
Скільки вона так ішла – не пригадує.
Отямилась від того, що десь тріснула гілка.
Спинилась, злякано притискуючи до себе дочку, і гарячково думала: що робити? Тікати? Але куди? І від кого?
– Ей!.. – почулося тихе позад неї, і вона рвучко оглянулась.
З-за старої дуплистої верби, що вже до половини засохла, виглядала голова, обмотана шматком тканини замість башлика.
– Що?.. – розгубилася Ольвія.
Голова приклала пальця до губ.
– Тссс!..
Ольвія на знак згоди махнула головою: вона, мовляв, розуміє, що треба вести себе тихо, й оглянулась, шукаючи очима ту небезпеку, що їй загрожувала.
– Ей!.. – знову погукала її голова з-за старої верби і поманила її пальцем: – Сюди… тсссс…
Намагаючись ступати обережно і безшумно, Ольвія рушила до верби, не розуміючи, що все це означає, але вірила, що невідомий за вербою хоче врятувати її від якоїсь біди. Та тільки вона наблизилась до верби, як щось тонке вилетіло їй навстріч і обвилось у неї навколо шиї.
Аркан!..
Ольвія шарпнулась вбік, та пізно. Волосяна петля туго обвилась навколо горла і почала її душити. З-за верби вискочив маленький скіф і, натягуючи аркан, біг до неї підстрибом і кричав:
– Обманули!.. Обдурили і спіймали пташку!.. Ха-ха-ха! Ох-ха-ха, яка гарна пташка!
Він потягнув вірьовку так, що Ольвія впала і захрипіла, і, доки вона силкувалася розтягти на шиї аркан, він підбіг до неї і вправно обмотав її кількома витками вірьовки. І тоді сів біля неї і посміхаючись дивився, а що ж він щойно спіймав.
– А здорово я тебе підманув, правда? – сміявся він, блискаючи зубами. – Воно б і так ти од мене не втекла, але довелося б попобігати за тобою по такій спеці. А так – сама підійшла.
Він придивився до неї пильніше і свиснув:
– Ф'ю-уть!.. Та ти не сколотка, хоч і вбрана по-нашому. Хто ти? Де ж ти взялась у наших краях, га? Тут такі, як ти, не водяться. По Великій ріці припливла, чи що?
Ольвія була зла на себе, що так глупо пішла до нього, як він манив її пальцем, і мовчала, позиркуючи на веселого, дотепного скіфа. Був він низькорослий, рудий, аж вогнистий, увесь у ластовинні, як дівка навесні, з ріденькою рудою борідкою, що смішно кучерявилась, з одним вухом. Замість іншого виднілись якісь недогризки. Але судячи з голих ліктів, що стирчали з його драної куртки, та з відсутності башлика, вона зрозуміла, що він із бідняків. Можливо, пастух. Ось тільки веселий не в міру, підморгує, шкірить зуби, хахакає…
– Ти завжди такий… веселий чи тільки тоді, як жінок ловиш? – запитала вона з дивним для неї самої спокоєм.
– Завжди, завжди, – рябе, в ластовинні його обличчя так і розпливлося в посмішці. – У мене немає нічого, крім цього аркана, ось тому я і веселий такий. А жінок я ловлю рідко, тебе першою спіймав. Але я дуже радий, що тебе спіймав.
– А я – ні. Зараз же мене відпусти!
– Як це – відпусти? – Рудько (так його подумки охрестила Ольвія) аж схопився на ноги з подиву, і рябе його обличчя у ластовинні потемніло. – Я тебе спіймав, бо ти нічия і блукала у наших краях. І тому ти моя. І дитина твоя теж моєю буде. А ти – відпусти. Ха! Найшла дурного! Я відпущу, тебе інший зловить, бо нічиї жінки всім подобаються.
– Я не нічия, – ображено відрізала Ольвія.
– У мене жінки немає, то будеш мені за жінку! – весело вигукнув він. – Я давно мріяв придбати жінку, але не було за що її купити. А ти – нічия, я тебе спіймав, тому ти моя і будеш моєю жінкою.
– Але в мене є чоловік.
– Ха!.. Другий не завадить.
– Рудий та поганий, та в ластовинні, та ще й без вуха, – заклинила Ольвія. – Не піду я за такого!
Але рудько не образився.
– Чоловік жінці потрібен не заради вуха, – шкірив він зуби. – А вухо… вухо мені хазяйський жеребець одгриз. Ох і лютий же він! Ми його так і звемо: Лютий!
– І багато в твого хазяїна жеребців? – для чогось поцікавилась Ольвія.
– Один, – одказав він, – і три молоді лошаки. Але кобил має аж сім. Багатий він.
– Не бачив ти ще багатих скіфів!
– Еге, я чув, що багаті живуть там, унизу, – махнув він рукою на південь. – У них буцімто стільки табунів, що й степу не видно. А в саїв, царських скіфів, ще більші табуни. Наш хазяїн їм данину возить щоліта, то бачив їхні табуни.
– Ну, побалакали, і досить, – сказала Ольвія. – Я пішла.
– Куди? – здивувався він, і Ольвія побачила, що очі в нього голубі.
– Своєю дорогою, – одказала вона.
(Продовження на наступній сторінці)