– Тю-тю-тю! Ти нічия, тебе я спіймав, а вона – піду! Ха! Ти підеш туди, куди я захочу. Іди до нашого табору, гарна чужачка, вбрана по-скіфському. І не здумай тікати, бо я пастух, бігаю швидко. Та й аркан у мене в руках, ураз накину на шию. Не таких лошиць вкоськував, а з тобою вже якось упораюсь.
Ольвія йшла толокою і гадала, як їй поставитись до того, що трапилось. І що це – рабство? Чи рудий пастух жартує? Адже в нього такі добрі голубі очі і таке смішне рябе обличчя у ластовинні… Хіба цей бідняк здатний на зло?
А рудий пастух ішов позад неї і сам із собою вголос гомонів:
– Я – Спаніф, бідний скіф, у мене немає навіть башлика на голові. І наконечники моїх стріл кам'яні. І жінки у мене немає, бо хто із сколоток піде за пастуха, який не обзавівся ні кибиткою, ні юртою, ні табуном?.. А чужачка піде за мене, бо вона нічия, і я її спіймав. І тому вона моя. І гарна яка, ні в кого, навіть у багатих хазяїв, немає таких гарних жінок.
– А мене, рудий скіфе, та ще й одновухий, ти запитав, чи хочу я бути твоєю жоною, чи ні? – не обертаючись, запитала Ольвія. – Я за таких незугарних заміж іти не збираюся!
– Незугарний, так зате ж веселий! І тобі буде зі мною весело.
– Авжеж, насміюся.
– Смійся, а мені все одно в таборі Гануса всі будуть заздрити. Ах, вигукнуть жінки, Спаніф не має ні кибитки, ні юрти, ні коня, а таку жінку собі добув! Ай, Спаніф, скажуть, як йому повезло! Навіть хазяїн, багатий Ганус, не має такої красуні, а бідний Спаніф має!
Він гомонів і гомонів сам із собою, але Ольвія більше його не слухала, а йшла і думала: що їй робити і як спекатися цього надто веселого рудого скіфа?
Але тільки поминули толоку і виткнулися із-за старих верб, як навстріч вибігли собаки і здійняли гавкіт. Спаніф, ляскаючи батогом, відігнав псів. Під горою стояло з десяток юрт – благеньких, сяк-так поприкриваних шматками повсті, деякі світили ребрами. Трохи осторонь на підвищенні стояло чимале шатро, біля якого на сонці просушувались барвисті килими, а за шатром стояла повозка. Біля юрт бігали діти, порались жінки, але тільки загавкали собаки, як жінки, випроставшись, поприкладали долоні дашками до очей і дивилися на толоку: а кого це веде до табору пастух?
– А подивіться-но, жіночки, яку гарну чужачку з дитинчам я оце упіймав! – ще не доходячи до табору, загукав Спаніф і на радощах гучно ляскав батогом. – Вона нічия, від Великої ріки йшла, то я і спіймав її собі.
Жінки мовчки дивилися на чужачку.
Ольвія в свою чергу дивилася на них. Були вони дебелі, смагляві, зодягнені у плаття, хто в рясних спідницях чи й шароварах, але босі. У деяких закачані рукава і холоші шароварів. Молодші простоволосі чи в хустинах, і лише старіш мали на головах або ж башлики, як в Ольвії, або ж високі клобуки, з-під яких на спини їм спадали покривала. У молодших волосся зібране в тугі вузли на потилицях.
В тиші, що запанувала у таборі, гавкнув якийсь собака і відразу ж вмовкл, й собі витріщившись на чужачку. Діти поховалися за широкі материні спідниці й визирали звідти злякано.
Ольвія зробила кілька кроків і спинилась розгублено.
– Іди, іди, красуне, – підштовхував її у спину пастух. – Хай усі подивляться, яку жінку роздобув собі Спаніф. Бо вони думають, що Спаніф тільки те й уміє робити, що пасти хазяйських коней та волів.
Тоді жінки, скинувшись, загомоніли, залементували усі разом:
– Ай-ай!.. І справді молода й гарна!
– По-нашому вбрана, а – чужачка.
– І де ж ти її спіймав, пастуше?
– Од Великої ріки йшла до Малої, – розказував Спаніф, радіючи, що хоч раз у житті опинився він у центрі уваги всього табору. – А де взялася – не знаю. І знати не хочу, бо вона тепер моя.
– Спа-аніф… – сміялись жінки, – куди ж ти поведеш свою жону, як у тебе ні кибитки, ні юрти, ні бодай куреня свого немає?
– У Гануса кибитку випрошу, – дещо по-дурнуватому шкірив зуби пастух. – Женюсь, скажу йому, подаруй, Ганусе, молодому кибитку.
– Ха-ха-ха!! – дзвінко і лунко реготали жінки, блискаючи білками чорних очей. – Може, ти у нього ще й коня попросиш? А лозину для цьвохкання вже, мабуть, сам у березі виламаєш.
Осмілівши, діти повиходили з-за спідниць матерів і оточили чужачку, роздивляючись її з усіх боків. Собаки повсідалися між дітьми, ловлячи мух, клацали щелепами і теж дивилися на чужу жінку.
До Ольвії, війнувши рясною спідницею, широко ступаючи засмаглими ногами з міцними литками, підійшла гладка молодиця у вигорілій на сонці кофтинці, міцна, широкоплеча, грудаста, вона взялася руками в боки і, блискаючи чорними насмішкуватими очима, розглядала Ольвію з безцеремонною простотою. Була вона простоволоса, чорне, аж лискуче її волосся заплетене в товсту косу, в однім вусі блищала мідна серга, а на засмаглій шиї подзвонювало дрібненьке скляне намистечко.
– Чия ж хоч ти? – спитала мовби співчутливо. – Одна-однісінька, та ще й з дитиною.
Ольвія мовчала, притискаючи до грудей Лікту.
– Оце спіймав собі Спаніф німу жінку, – блиснула широкими білими зубами чорнява молодиця і від сміху аж заколихала грудьми.
– Не німа я, – хрипло озвалась Ольвія. – Додому повертаюсь, до моря.
– Ой леле!.. – захитали головами жінки і, блискаючи білками очей, переглянулись між собою. – Та де ж те море? У нас тут тільки степи. Степи і степи.
– Я чув, що море – там! – Спаніф ляснув батогом на південь, і від того ляскоту посхоплювались собаки. – Кажуть, до моря далеко-далеко. Якщо по Великій річці попливеш, то буцімто можна й до моря втрапити.
– А що воно таке… море? – загомоніли степовички.
– Море?.. – знизала Ольвія плечима, бо ніколи не задумувалась над тим, а що ж таке море… – Ну… море… Вода. Багато води.
– А нащо скіфам багато води? – здивувалися жінки. – І худобу, мабуть, тамтешнім жінкам ніде пасти?
– Біля моря живуть не скіфи, а греки.
– Все бреше ця чужачка! – вигукнула стара сива скіф'янка із гачкуватим носом, що нависав над її верхньою губою. – У всьому білому світі живуть тільки скіфи. Відколи я живу у цих степах, а крім скіфів, ще не бачила нікого.
– А я, коли жила біля моря, то бачила людей різних племен, – зітхнула Ольвія і подивилась на мале дитинча, що стояло перед нею і гризло якийсь коржик. І ковтнула слину. Це завбачила молодиця і сплеснула руками.
– Людоньки, та вона ж голодна. Треба нагодувати мандрівницю, а ми – гала-бала! Ще й дитина у неї.
Жінки метнулися до своїх юрт, винесли Ольвії половинку коржа, шмат сиру і кухоль кумису.
– Спасибі, добрі люди. – Ольвія з'їла корж, запиваючи його кумисом, і аж захмеліла від напою, а з сиру, пожувавши, зліпила кульку і сунула Лікті в рот. Дочка кричала, викидала сир.
Дебела чорнява молодиця, котра першою підійшла до неї, вражено похитала головою, зробила крок до Ольвії і зненацька шаснула рукою їй за пазуху, помацала грудь…
Ольвія вдарила жінку по руці.
– Не бійся, не заберу твої порожні груди, – блиснула зубами чорноока молодиця. – Свої маю, – і показала Ольвії білі, переповнені молоком груди. – У мене в юрті спить таке дитинча, як у тебе, а молока й для трьох вистачає. Давай свою малу, не бійся, я не скажена.
Вона доброзичливо дивилася на Ольвію веселими чорними очима і була така спокійна і впевнена у собі, що Ольвія відчула себе біля неї в затишку і віддала їй Лікту. Молодиця, взявши Лікту, заусміхалась їй у личко, зацокала язиком, потім однією рукою витягла грудь і сунула малій до рота рожевий набухлий сосок, з якого аж сочилося молоко. Лікта затряслась, схопила беззубими яснами сосок і, сопучи, жадібно смоктала, аж стогнучи від задоволення…
– Як п'явочка присмокталась, – вигукнула чорнява молодиця. – Таке мале, а як вчепилося!..
Скіф'янка годувала дитину і посміхалась до неї, чи не вперше за останні дні посміхнулась і Ольвія.
– Гарне у тебе дитинча. Батько у неї, мабуть, скіф?
– Ага, Тапур.
– Не чула про такого. Він родом із яких скіфів?
– Із саїв.
Пастух Спаніф, що було всівся на траву, відразу ж схопився і з подивом витріщився на жінку, яку він спіймав.
– Із са-аїв? – протягнув він недовірливо. – Із царських скіфів?
– Ага…
– Ф'юу-уть!.. – свиснув він. – А як же ти, жінка самого сая, опинилася у наших краях? Звідси до землі саїв далеченько.
– Довго розказувати, – зітхнула Ольвія.
– Еге-ге-ге… Он воно що… – дивувався Спаніф. – А я живого сая і в очі ще не бачив. Простих скіфів бачив, а царських саїв не доводилося. Кажуть, вони всі у золоті, а табуни у них такі, що й степам тісно стає. І твій чоловік із саїв теж багатий?
Ольвія нічого не встигла відповісти, бо з-за верб виїхав на коні товстий скіф у повстяній куртці, що аж тріщала на його гладкому тілі, в башлику із блискучим шишаком, у червоних шароварах, холоші яких були заправлені у м'які сап'янці.
– Хазяїн… хазяїн.
(Продовження на наступній сторінці)