Кладовище неподалік села, власне, за останньою його вулицею на зеленому клину-схилі між двома ярами, густо зарослими вербняком. З того крутобіччя Дніпро як на долоні, краєвиди там такі, що на філософські роздуми налаштовує — про плинність життя, про вічність над Дніпром, про суєту і марнославство, живеш бо раз у світі білому… Ми прибрали могилки тітчиного чоловіка та її сина, посиділи на зеленій траві, рубінової вишнівки за упокій їхніх душ випили… Тітка з Олею про щось тихо гомоніли, а я, звівшись, пройшовся трохи кладовищем, його давнішнім кутком, що вже заріс високими травами, роздивляючись надгробки, пам’ятники, хоч більше було хрестів — дерев’яних і металевих — із зварених труб. Звернув увагу, що на табличках та хрестах часто зустрічалося прізвище Паляниця.
— Та в нас їх! — озвалася тітка Марина. — На тім кінці села, — показала на його лівий край за яром, — цілий куток Паляниць проживає. Всі родичі, брати, дядьки, племінники, діти. Але більше вже, мабуть, їх на кладовищі, — тітка перехрестилася. — Царство їм небесне. Тут уже люду на добрих два села лежить — скоро і я до них переберуся, біля сина з чоловіком і поховаєте мене… — Помовчала — А чого це тебе, племіннику, така хвамилія зацікавила?
Спершу я й сам не знав чому. А тоді нараз як блискавка в мозку спалахнула: пахолок майя, мій юний друг з Ісля Мугерес, Острова Жінок його згадував. Але сам себе й осадив. Хіба воно одне в Україні? Паляниці в кожному селі є. І в тітчиному теж — ну то й що з того? Теж особливих емоцій воно в мене тоді й не викликало — так, звернув увагу та й по тому. Тільки дружина моя чомусь надто пильно подивилась на мене і наче аж насторожилась і брови її злетіли над чолом.
Але тут мою увагу, коли я вже забрів на край кладовища, біля яру привернув дещо незвичний надгробок: на зеленому горбику, що не мав традиційної для наших кладовищ огорожі — дерев’яної чи металевої — лежав чималий річковий камінь. Необроблена брила сірого граніту, яких понад правим берегом Дніпра вельми густо в тих краях. Вона так різко виділялася на зеленій траві та ще серед стандартних надгробків, що я підійшов ближче. За брилою, похилившись, стояв широкий дубовий хрест, вже вгрузши в землю, потемнілий і потрісканий від часу й негоди — я ледве розібрав на ньому прізвище: "Карпо Паляниця" і лише одну дату: 1940 р. від РХ.
— То Карпо ще за свого життя змайстрював собі дубового хреста, — озвалась тітка Марина, побачивши, що я зацікавився хрестом. — Бо як умру, казав, то нікому буде зробити такого хреста, як я сам собі змайстрюю… Хрест у нього на горищі лежав, а в сороковому році, бач, і знадобився. — Зітхнула: — Добрий був чоловік Карпо Паляниця. Жаль, що так у нього склалося, недобре.
Оля як почула це ім’я та прізвище, так і кинулась до могили.
— Пригадуєш, — до мене, — на Ісля Мугерес Альфредо згадував якогось Карпа Паляницю? — дивилась на мене стривожено. — Ще й запевняв, що в нього колись був дід Карпо Паляниця. Як Альфредо, мовляв, жив у селі над Дніпром. І ось… Село над Дніпром, якийсь Карпо Паляниця… Ні, — дружина була явно збуджена і розхвильована, — не інакше, як тут криється якась загадка.
— Можливо, це просто збіг?
У мене теж серце тенькнуло: а раптом? На мить перед внутрішнім зором зблиснула блаватом Мексиканська затока, зажовтів пісок Острова Жінок…
— Як ви назвали хлопця? Петько? — перепитала тітка Марина. — Дак це ж онук діда Карпа, Петько Паляниця. Я, правда, не зовсім добре вже й пам’ятаю малого — коли то було! Та й діда Карпа почала вже забувати, наче крізь пелену його бачу. Бо ж це до війни ще трапилось. А руді його вусища й ниньки як у вічу стоять — це запам’ятала.
— То Петько Паляниця і справді реальна особа? — доскіпувалась у неї дружина. — Не виплід фантазії пахолка з племені майя? — І до тітки Марини повернулася. — Він жив у вашому селі?
— Авжеж, колись жив. Хоча… скільки там устиг ряст потоптати.
Ми з дружиною перезирнулися.
— А де він… зараз? Петько Паляниця? — ледь чи не в один голос запитали ми тітку Марину. — От цікаво було б його побачити…
— Де? Та він там, де й дід його Карпо — у цій могилі. Лежить ще з сорокового року, як усе й случилося.
І показала на гранітну брилу зарослої травою могили.
— Ото йому, Петькові, дід Карпо й пам’ятник такий спорудив. Та на ньому, подивіться, якщо розберете, все й написане…
Я розгорнув траву біля каменя, до нього внизу була прикріплена жовтого кольору (мідна чи що?) табличка, на якій ще можна було прочитати:
"Петько Паляниця, 12 літ од роду. Полетів у рай 1940 року".
— Що за дивний напис: полетів у рай? Він помер?
— Можна й так сказати, — зітхнула тітка. — А насправді загинув. Розбився на смерть, як із скелі зірвався. Трохи полежав, але вже діда не впізнавав і тихо відійшов… А ще там написано "полетів у рай", дак то ж із пісеньки самого хлоп’яти. Він любив таку пісеньку виспівувати… Та ви придивіться, у вас очі молодші, там кажись нижче й сама пісенька викарбувана.
Я ще розгріб траву. Справді, в самому низу таблички кривуляли якісь рядки. З трудом я розібрав:
А як птахом я зроблюся,
То ніколи вже не вб’юся.
Дніпре, ти мені заграй,
Я лечу, лечу у рай.
— Тут таке колись случилося, — почала свою розповідь тітка Марина, як ми присіли на траві біля спільної могили Карпа й Петька Паляниць. — Було це ще до останньої війни, хай би вона на віки стала останньою! Мешкав у нашому селі Карпо Паляниця. Що вам про нього нарозказувати? Добрий був чоловік, але потерпав. Колгоспну череду пас. Тож його більше й знали як чередника, аніж на хвамилію. Жінку мав, але вона рано померла, я навіть її не пам’ятаю. От женив він сина, жив разом з його сім’єю. Мовби життя поволеньки почало в них налагоджуватися. Аж тут нова пеня. Син Іван десь там щось чи не за чаркою бува бовкнув проти влади. Хтось і доніс. Тоді ж як було? Ти не донесеш, на тебе накапають. Приїхали й забрали Івана під ранок — як врага, значить, народу. Як загребли, то як у воду… Куди не писав Карпо — марно. А тут нова зла пригода. Невістка простудилася восени на колгоспних буряках, злягла та й більше не встала. В пропасниці згоріла. І зостався дід Карпо з онуком Петьком…
Онукові на той час виповнилося…. Дай Бог пам’яті, скільки ж… Вже й не скажу достеменно скільки. Мо десять, чи одинадцять-дванадцять. Десь такечки. Бідовий був хлопчина. Збитошник-урвиголова. Ріс не так у хаті, як під небом на Дніпрі. А небо в нас, самі бачите — високе, навколо простори, хоч конем скачи. Запав мені в помку його білий, вигорілий чуб. Спека чи негода — йому все ніпочім. Штанці на нім латані-перелатані, якась сорочина, що дід її вже й відіпрати не міг, лопотіла на нім, як тая брезентина. Одне слово, почувався він, що риба у воді. Чи птах у небі. Як той горобчик всюдисущий, якого й не сій, а він всюди вродить та й цвірінчить. То в тому кутку села з такими ж як і сам пустунами носиться, то в тому. То в ярах по крутосхилах деруться, то в степ гайнуть. Свої фрукти у кожного в садку падають та гниють, але дітлашня неодмінно залізе в чужий садок — там ніби солодше чи що…. Та діти є діти. А найбільше він товкся біля Дніпра. Пічкурів ловив із своєю компанією. А їх у прибережному камінні, що того сміття! Палець у воду сунь, а пічкур і чіпляється.
Діда любив… Дід Карпо, як я розумію, був для нього і дідом, і батьком, і другом, і пристанищем єдиним у світі цьому… І взагалі єдиною рідною людиною в цьому огромі білого світу. І Карпо пестив свого онука. Так вони удвох і жили — старе і мале. Дід Карпо все вмів робити і заміняв йому матір, бо й обпере його, і їсти наварить, і по голівці погладить. Як зараз бачу, полять вони город, обоє аж чорні від пилу, затято сапами махають… Правда, Петько не завжди обійстя тримався. Як гайне, бувало, зранку, то часом і на увесь день. Вже й смеркає, а його і не видно, і не чути. То дід Карпо й телесується на всеньке село: Петьку, бісів хлопець, де ти забіг??! Пора й до двору… То на кручу вийде і вниз до Дніпра кричить: Петьку, йди до господи, бо хлудиною, як сидорову козу прижену!.. Кричати так кричав, хоч онука ніколи й пальцем не чіпав… І коли, було, не гукає в надвечір’я свого Петька, то в селі аж подивуються: і чого це сьогодні старий Паляниця не телесується? Ось почекаємо, як прокричить, тоді вже й вечеряти будемо.
(Продовження на наступній сторінці)