— Ви цікавитесь, не знаю чому, онуком діда Карпа Паляниці, Петьком. Ось він, Петько Паляниця, це єдина його фотографія у світі білому. Та й збереглась вона тільки тому, що він знятий із моїм синком Володькою — царство йому небесне… Бачите, лежать вони голенькі на камені. Накупалися до гусячого жиру, то ящірками повилазили з Дніпра відігрітися на гарячому од сонця камені… Оце мій Володичка — земля йому пухом. (Син її єдиний загинув у роки Другої світової від німецької авіабомби), а це біля нього в ліву річ він… Петька Паляниця… Ще можна його роздивитися, хоч фотка й пожовтіла з роками, а спасти її я безсила. Та й не знаю, як це зробити, речі, як і люди, теж старіють і ніяк їх не омолодити. Фотографія ця скоро, мабуть, і зовсім зжовтіє — роки своє беруть. Бо коли це вони знімалися? Кажись, у тридцять дев’ятому. Шістдесят з чимось годочків звідтоді, як один деньочок за водою Дніпра спливли у вічність… Першою на фотографію глянула дружина й тихо ойкнула: біля тітчиного синочка Володьки лежав на камені, повернувши голову до об’єктива фотокамери… Ні, не Панько Паляниця (хоча, може, й він, та ми ж його не знали), а — Альфредо Крус з далекої Мексики, з Ісля Мугерес, потомок майя — до того він був схожий на самого себе. Чи хлопчик, названий Петьком Паляницею, був вилитий Альфредо Крус.
— Але ж це не Петько Паляниця! — вихопилося в Олі.
— Що ви кажете, — в свою чергу подивувалася тітка Марина. — Та я Петька Паляницю як облупленого знала — він. І не сумнівайтеся. З моїм синочком Володькою лежить на камені — царство небесне їм обом!…
— Глянь і ти, — до мене дружина. — Може, це й Петько, якого ми з тобою ніколи не бачили, але ж це викапаний Альфредо з Ісля Мугерес, якого ми спізнали на березі Мексиканської затоки…
Потім, сяк-так оговтавшись і заспокоївшись (хоча заспокоїтись у такій ситуації було неможливо), ми довго роздивлялися фотографію. Сумнівів не було: той, кого тітка Марина називала Петьком Паляницею і хто й був Петьком Паляницею для нас був підлітком з Острова Жінок — схожість була стовідсотковою! Тільки от загадка: як у тридцять дев’ятому році потрапив на фотографію — і заодно жив у тамтешньому селі й купався там же в Дніпрі (там же й народившись) Альфредо Крус з Ісля Мугерос, який народився у Мексіці у 1988 році? Дивина та й годі! Чи, можливо, це незвичайний випадок, коли двоє підлітків, розділені роками й країнами, тисячами кілометрів, виявилися схожими один на одного?
— У нас ще два дні до від’їзду, — звернулась до мене дружина. — Завтра день на збирання-прощання, а сьогодні поїдь у місто і зроби кілька пристойних копій цієї фотографії…
Тітка Марина здивовано на нас дивилася і чомусь дрібно-дрібно хрестилася…
Серед ночі вийшов з хати — покурити у дворі. Чи, як каже дружина, проклятющу соску посмоктати, вставати ще й уночі курити, звичка не вельми приваблива (бо й за білого дня шкідлива), але що вдієш — раб нікотину, чия крапля — чи стільки там? — вбиває і коняку. Тож дотепники й додають: і навіщо коневі давали курити? Та й не спалося, хоч треті півні в селі вже почали пробувати голоси.
Сиджу на призьбі під білою стіною (вночі та при світлі місяця, вона ще біліша як удень), за двором та вулицею — урвище з ярами, за ними наче в сріблі мріє внизу Дніпрове привілля. Ночі там незвичайні. Навіть якісь аж казкові. Особливо, як місяць зійде й у нічній високості над Дніпром зависне — очей від нього не відірвеш. Нічний світ зовсім не похожий у селі на денний, вночі і найбідніше село видається ледь чи не романтичним. А тут — широчінь Дніпра, місяць уповні з ледь видимою щербинкою — картина на полотні та й годі. Сиджу з сигаретою, аж двері — рип, дружина вийшла. Присіла поруч на призьбі, тихо запитала:
— Смокчеш ядучу соску? Ще й уночі? І не остобісіла вона тобі? Мені — так уже в печінки в’їлася!
Ну що їй скажеш? Сиджу — ні пари з уст. Бо дружина права. Та й вона вмовкла. Сидимо, незвичайну ніч у себе вбираємо — хіба у місті подібні ночі бувають? Навіть у благословенній Мексиці, на Ісля Мугерес таких ночей немає.
— Ти чого не спиш, чоловіченьку? — по хвилі запитує Оля.
— А ти чого, жіночко?
Вона понімувала, а тоді кудись у простір озвалася:
— Та, мабуть, того, чого й ти… — І після тривалої мовчанки: — Снилась мені Мексика. Острів Жінок. Його я наче наяву бачила. І хатину на березі океану, у якій ми так гарно відпочивали. Ти рибу ловив та мурен сварив… Що вони тобі ловлю псували. Сердито їх називав поганими та ще — в’юнами…
Я посміхнувся, бо й справді так бувало не раз…
— А що тобі ще снилося?
— Буцімто ти ската морського спіймав — здоровенного! З отакезним хвостом!
— Морську лисицю?
— А, мабуть, хоч я в них не розбираюся… Той скат так смиконув за волосінь, що ти не втримався на кручі й полетів у море. А падаючи, закричав. Від твого крику я й проснулася…
Я чекав од неї іншого зізнання, відчуваючи, що їй снився наш юний друг Альфредо Крус, але Оля чомусь так і не зважилась у цьому зізнатися. Мабуть, аби не довелося нам знову і знову повертатися до долі Петька Паляниці, що вже почала ятрити душу.
Так ми й просиділи на призьбі до ранку, доки місяць не зблід у вранішньому небі й не розтанув у світанковій високості — цвіркунами насолоджувалися. Ніде до того я не слухав таких нічних співунів, як у тітчиному селі над Дніпром. Їх там!.. Міріади! Вдень сплять у нірках, а як сонечко за Дніпром почне сідати, починають свої концерти. Десь так о сьомій вечора подасть голос найнетерпеливіший. Як сюркне у вечоровій тиші, як заллється!.. І раптово й урве свою пісеньку — рано ще. О восьмій вечора чи о дев’ятій інший озветься, або й кілька — просюрчать прелюдію і знову тиша. Голоси пробують чи що? А вже після дев’ятої, не змовляючись, всі починають один поперед одного. І вечорової тиші, а потім і нічної — як не було. Таке завзяте сюрчання стоїть у селі, що й гомону не чути. Звідусіль воно лине — з двору, городу, із садка, з вулиці, з кручі, від Дніпра, з боку степу… Іноді ми й сном жертвували, годинами сиділи, вслухаючись у цвіркунячий спів — бо де ще таке почуєш?! І так доти, доки й сіріти почне, до світанкової роси…
Іноді серед ночі й тітка Марина до нас виходила, крекчучи, присідала на призьбі поруч.
— Хоча й наслухалася за життя цих сюрчальників, а все одно ще хочеться слухати… Таких цвіркунів, як у нас, ніде більше в світі немає.
Гомоніли іноді й до світанку. Тітка Марина ожила (чи наше товариство на неї подіяло, чи ліки, що їх ми привезли?), мовби й поздоровшала. Слава Богу! Тільки коли вже почали збиратися додому, занудьгувала, хоч виду й не подавала. Лише зітхнула.
— Недарма, значить, люди кажуть: як у гостях не добре, а дома ще краще… І сонечко вдома ласкавіше сяє, і дні світліші. Та й рідні стіни допомагають… — Осіняла нас дрібними хрестиками: — Хай Господь наш дарує вам безхмарне життя. І Дажбог хай додасть вам безхмарної днини. А чого? Він же бог сонечка на нашій Русі, а ми всі його, як сказано, онуки. Дажбогові. А що ми ще й християни, так тож тільки на краще. Ісус нам допоможе, і Дажбог — надійніше буде жити. Від богів не треба відмовлятися, чиї б вони не були — християнські чи поганські. І віщі птиці хай посилають вам щастя — і сирин, і каган. А найперше — птиця щастя Гамаюн.
На тім і ухвалили.
Ми востаннє сходили до Дніпра, покупалися, поніжилися на гарячому прибережному камінні. В краю, де колись ревів Звонець, третій поріг Дніпра, було тихо і благословенно…
— Я тобі не все тоді повідала про свій сон, — зненацька зізналася дружина.
— Я це відчув. Тобі снився Альфредо?
— Так, той індіанський хлопчик, який колись був — якщо йому вірити — Петьком Паляницею із придніпровського села, у якому ми оце з тобою добуваємо свою відпустку.
— Припустимо, що це так. Але як він потім спинився у Мексіці, на Ісля Мугерес та ще й став індіанином?
— Ось над цією фантастикою, — вигляд у дружини був наче трохи аж зляканий, — я й міркую останні дні. І, здається, вже здогадуюся, в чому тут суть. Може, моя здогадка теж фантастична, але іншої я поки що не знаходжу.
Пильно на мене дивилася.
— А чому ти не питаєш, яка саме здогадка?
— Здогадуюсь яка. В останні дні ми обоє знаємо, про що ми думаємо, але вголос про те навіть одне перед одним не зважуємось вимовити. Ти — мені, а я — тобі…
— А тебе не дивує, що на фотографії замість українського хлопця Петька Паляниці ми побачили тубільця з Мексики?
— Тепер вже, здається, ні. Лише вражає. Я ще не відаю, чи загиблий Петько і нині сущий Альфредо — одна й та ж особа, але душа в них, здається, спільна. Точніше, в Альфредо Куса душа Петька Паляниці. Після загибелі українського хлопчика вона переселилася в мексиканського тубільця Альфредо — от і все. Десь тут поруч залиті водами Дніпрогеса ті скелі, з яких і розбився Петько.
— З одним, однак, уточненням: не він, а його тіло. А душа, залишивши тіло, переселилася в іншого хлопчика.
— І ти цьому віриш?
— А ти?
(Продовження на наступній сторінці)