— Альфредо має на Ісля Мугерес жити і рибу ловити. І татові допомагати, братиків менших годувати. Тато каже, що їх треба на ноги поставити. Так татові веліли наші боги, а богів не можна ослухатися. Майя завжди слухають богів.
За звичкою крутнувся на місці і, не попрощавшись, побіг. Звідтоді він перестав заходити до нас у гості — як зник. Лише якось я здибав його на рибальському базарчику. Хлопець, потупившись, зізнався, що батько йому не велить з нами зустрічатися — "Щоб дон і донья не забрали собі Альфредо. Бо в них, каже тато, немає дітей…"
Я зазвичай купив у Альфредо риби на суп, від здачі відмовився, але хлопець аж образився.
— Альфредо ніколи не бере більше, як треба за рибу. Це буде жадоба — погана штука.
Потупцявся, щоб іти і — залишився на місці. Відчував: хлопець щось хоче мене запитати. І не помилився.
— Кабальєро, а що таке… Ді….. діпро?
— Дніпро?
— Ага, Дніпро.
— Ти Дніпро знаєш? — я вже, здається, нічому не дивувався.
— Коли б Альфредо знав, то не питав би… Мені сниться якийсь Діп… Дніпро.
— Дніпро — найбільша ріка України.
— Знову… Україна.
Він зморщив чоло та ось, певно, щось пригадав, бо темні оченята його почали наче синявою, такою нетиповою для майя, наливатися.
— Мені іноді сниться… велика ріка… Дніпро. Я ловив рибу в Дніпрі. Маленьку таку, біля берега.
— А що ти ще пам’ятаєш, крім пічкурів чи плотвичок?
— Ще… він знову зморщив чоло і знову його темні очі почали синіти-синіти. — Дніпро внизу, а на високій кручі — село. Одна вулиця по кручі. Понад Дніпром. Далеко тягнеться. Дерев там багато. Із жовтими плодами. Великі такі, солодкі і запашні…
— Абрикоси?
— Мабуть. Коли вони сняться мені, аж у роті солодко та духмяно стає. Альфредо щодня спускався кручею до Дніпра. Коли був Не-ть-ком На-аляни-ицею… У березі багато каміння… там. Велике, велике. Є гладке, а є гостре. Каміння й через ріку тягнеться. Дзвінке воно.
— Яке-яке?
— Дзвінке воно. Оля-ля! Так про нього дід казав. В Альфредо там дід Ка-арпо був. Вуса в нього — отакезні! — Сміявся. — Альфредо маленьким боявся його вусів… А дід був добрий… Альфредо він любив і називав його Не-етьком… Петьком На-аляницею… Вчив ловити рибу в Дніпрі. А ще згадав… Біля села теж багато каміння. І з води воно виходить… Скелі високі. Альфредо малим… Ну, коли ще був Петьком На-аляницею, по тих скелях лазив… Високо. Вище всіх. Як ящірка. І хлопці лазили. І ми стрибали зі скель у воду… Хто з найвищої скелі стрибне, той і ходить… В отих… Заводіях. Оля-ля!
Вмовк, зробившись якимось блідим, хоч і був смаглявим. Морщив лице, з трудом щось пригадуючи.
— Альфредо завжди був… заводієм. Бо стрибав з таких скель, з яких інші боялися…
І знову вмовк, прикусивши нижню губу.
— Ну ж бо… Ну ж бо! — невідь для чого підганяв я підлітка. — Що далі було? Пригадуєш?
— Далі?.. Оля-ля! Далі був політ. Я полетів зі скелі… Летів-летів… вітер у вухах моїх свистів… А за плечима в мене були крила… І здавалось, що я птахом стався… І — лечу, лечу…
— А далі — що? — бубонів я розгублено, вже здогадуючись, до чого йдеться. — Ти долетів до води?
— Кабальєро, але ж Альфредо більше нічого не пам’ятає… Чи долетів Петько до води. Він летів і летів… І більше нічого…
"Чи ж ти, хлопче, бува, не вбився, зірвавшись зі скелі", — хотів було запитати його і не зважувався. Що за дурне запитання? До чого тут… убився? Альфредо ж стоїть переді мною живий і неушкоджений. І все ж я відчував, що він тоді… убився. Але стояв переді мною живим… Ні, таки справді абсурд. Нісенітниця! Безглуздя. Маячня якась… Хлопцеві просто сняться химерні сни, бо виріс він у мистецьких химеріях свого народу, багатого на уяву. Фантастика — у крові майя, в його культурі. В рельєфах і масках, статуетках і стелах, розписних та фігурних посудинах завжди, крім релігійної символіки, присутня у них фантастика, а дивні, неземні стилізовані ферми неодмінно сполучаються з яскравими життєвими сценами. Кожен майя наче зітканий з неземного і земного, реального і уявного, з прози й дива… Тож і люблять вони фантазувати — це у них у крові. Як би ми сказали, менталітет такий. І діти їхні не відстають — люблять похимерити, пофантазувати і всі ті химерії часом видають за такі, що буцімто з ними сталися. Під час своїх мандрівок батьківщиною майя, я й не такі поетичні, а часом і страшні видумки чув. Та й мені в дитинстві часто снилося, що я літаю. І довго снилося. Бабуся казала: коли сниться, що літаєш, значить ростеш… І я ріс. Альфредо теж росте, от йому й сниться, що він літає… Це ж добрий сон…
— А ще… — раптом озвався хлопець і я, стрепенувшись, позбувся своїх неспокійних думок. — На кручах там жовтіють оті… Що їх несмертними називають… Квіточки…
— Безсмертники?
— Оля! Так дід Ка-арпо казав. Доки безсмертники ростуть над Дніпром, казав, доти й ми — безсмертні. І я вірив… що і я теж безсмертний… Тому й літав зі скелі… Безсмертні ж не вбиваються…
Ми з дружиною, слухаючи нашого юного мексіканського друга, вже так були подивовані і вражені почутим, що більше й не дивувалися нічому — щоб він не згадував. Іноді нам здавалося, що хлопець нас просто розігрує. Але ж йому лише дванадцять років, до школи не ходив, грамоти не знає, книжок не читав, про телевізор, здається, щось чув, але ніколи його в живі очі не бачив. Тільки в морським рибах і знається. Чи, може, іноді, думали ми, все ж таки хтось з наших співвітчизників побував на Ісля Мугерес, купував у нього рибу і розповів хлопцеві про Дніпро? А чого? Могло й таке бути. А малий тепер і видав чужі розповіді за свої сни — фантазер він превеликий. От йому й здається, що то справді було з ним. Що він жив на якомусь незнайомому Дніпрі… А так таки воно й так, думали ми, бо яке інше пояснення можна знайти цьому диву? Химеріям малого майя, який має не по літах розвинену фантазію… Так ми з дружиною гадали, але заспокоїтись все одно не могли. Альфредо на той час вже досить впевнено говорив з ними українською, все ще запевняючи, що він її… не знає. Що вона "сама в нього балакається".
Врешті-решт ми з дружиною зійшлися на спільній думці: в юного майя — просто феноменальні здібності до вивчення мов. Власне, він їх не вивчав, вони мовби самі до нього "набиваються". Вундеркінд, одне слово! Винятково обдарована дитина, розвинута і розумна не за віком. Такі трапляються в роду хомо сапієнса. Альфредо — одна з таких дитин. Та й по тому. Іншого пояснення цьому диву і бути не може. Досить йому лише почути яку-небудь мову — хоч і вперше в житті — як він вже й може нею говорити, і тоді йому здається, що та мова у нього "сама балакається", як він наївно нас запевняв. Плюс бурхлива фантазія, природне обдарування.
Щоправда, в такі незвичайні, майже нелюдські здібності, теж з трудом вірилось, але ми тоді змушені були повірити такій рятівній версії, бо інших причин та пояснень цьому диву не знаходили, а в голову лізла різна містика і… чортівня. Але ми відганяли її і вже майже пишалися, що то ми відкрили таке чудо на Ісля Мугерес.
Домовились, по приїзді в Мехіко звернутися до спеціалістів-мовників місцевого Національного університету — щоб привернути їхню увагу до дванадцятирічного вундеркінда з Ісля Мугерес, допомогти й далі розвиватися його незвичайним здібностям. Хто його знає, можливо в майбутньому в особі цього хлопчика з народу майя ми матимемо великого вченого. Все може бути.
Але сталося так, що в університет, як ми приїхали в Мехіко, звернеться лише дружина — мене нагально було викликано на Батьківщину в терміновій справі нашої спільної україно-мексиканської компанії, тож я першим рейсом вилетів з Мехіко до Нью-Йорка, де мене вже чекав квиток на літак Нью-Йорк-Київ.
Оля залишилася в Мехіко, адже планувалося, що я побуду в Києві лише два-три дні й повернуся в мексиканську столицю. Але… Давно відомо: людина передбачає, а Бог розпоряджається…
Ситуація, як тільки-но я прилетів до Києва, негадано докорінно змінилася. Тому затримався вдома надовше, як спершу гадалося, а згодом, як справа, заради якої мене викликали до Києва, була вирішена, мені, як нагороду, запропонували відгуляти відпустку за два останні роки, що їх — за винятком двох тижнів, проведених на Ісля Мугерес, так і не використав через завантаженість — все відкладав на потім та на потім… Я охоче погодився, бо, правду кажучи, за роки, проведені в Мексиці, таки знудьгувався за Батьківщиною. Я подзвонив Олі в Мехіко і через пару днів зустрів її в міжнародному терміналі Борисполя, як тільки вона зійшла з трапу літака Нью-Йорк-Київ. Оля неймовірно пораділа звістці, що ми біля двох місяців (та ще літніх) проведемо вдома — про більше щастя нам тоді й не мріялось.
(Продовження на наступній сторінці)