Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгі, хисткі й не вміщувалися на валу між ровом і мурами. Розвернутися було ніде, тож доки кінець драбини переносили через рів, верх вже піднімали на мури. З валу осипалася земля й тихо шурхотіла у рів. Сулима жував кінець вуса: не вистачало, щоб якась каменюка зірвалася у рів. Але все обійшлося без шуму і швидко. Ось уже павлюківці зібралися на валу.
— Готово! — шепнув Кикошенко. — Драбини стоять. А курити ж хочеться — страх як! Півжиття б віддав за одну затяжку.
Сулима витяг шаблю й ступив до драбини.
— Е, ні, Йване, — хтось загородив йому дорогу, й по голосу отаман упізнав старого Нечуйвітра. — Ти лишайся для порядку внизу, а першим на мури дозволь піднятися найстаршому серед вас.
Сулима не встиг і відповісти, як Нечуйвітер вже опинився на драбині.
— За мною, хлопці! — подав голос Павлюк, і реєстровці, взявши шаблі в зуби, наче ті мурахи, один за одним подерлися драбинами. Драбини тихо порипували, чулося стримане дихання й сопіння багатьох людей. Сулима, жуючи кінчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути на мурах, а там тихо.
Зрештою Сулима не втерпів, узяв шаблю в зуби й поліз на мури, а за ним подалися Ярема і Гнат. Мури високі, драбини хисткі, під вагою ходять ходором, і долати височінь було нелегко. Та звичні до всього козаки лише перебирали щабель за щаблем. Ніхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто ліз нижче, стукає головою в ноги попередньому.
Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвін. Бевкнув лише раз і вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено.
А на мурах в ту мить відбувалося ось що. Першими на стінах опинилися павлюківці на чолі з старим Нечуйвітром. Наткнувшись на сонну варту, козаки беззвучно її покололи й подалися по бастіонах. У фортеці, як і перше, було німо. Павлюківці нечутно неслися по стінах і кололи варту, котра спала де попало. Спершу таланило неймовірно. Павлюку аж не вірилось, що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко збиралися на східцях, щоб спускатися у фортечний двір, як біля сигнального дзвона прокинувся вартівник, котрого в сум'ятті було й не вгледіти. Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожне смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув... І вмить розкололася ніч над фортецею. Та пізно. Стіни вже в руках козаків.
— Козаки! — на всю фортецю закричав Павлюк. — Спускайтеся у двір. Коліть! Рубайте німчуру! Наша взяла-а-а!..
— За мною, запорожці! — загримів бас Кикошенка.
— Вперед, козаченьки! — десь у темряві кричав Савран.
— Сла-ва!..
У фортеці зчинилася паніка. Драгуни вибігали з хат, але годі було розібрати що-небудь в суцільній темряві, гвалті, що вирував з усіх боків... По східцях у фортечний двір вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тільки спалахи від пістолів та рушниць на короткі, невловимі проміжки освітлювали колотнечу.
Сулима пробіг стіною, перестрибуючи через трупи вартівників, і швидко спустився у двір. Там, у темряві, клекотіла-бушувала кривава січа. Сулима з ходу врізався в ту круговерть. Жарке змагання було біля хат і землянок, де скупчилися драгуни, попід фортечними стінами.
Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запали люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав... По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув:
— Фортецю взяли, люльку встиг посмоктали, можна й на той світ, коли не зумів на цьому розминутися з кулею…
Драгуни відступали в глухі закутки фортеці, вже й не сподіваючись на рятунок. Там їх і прикінчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свічку, що блимала на долівці, а біля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.
— Молитися зібрався? — кинувся до нього отаман. — Пізно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тім світі сам побалакаєш з Богом.
— Я — комендант Кодацької фортеці французький дворянин Жан Маріон! — вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. — Ви, запорожці, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночі, як злодії, перелізли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!
— Не по-лицарському, кажеш? — Сулима невідворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. — Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському?
Комендант з криком кинувся на Сулиму з шаблею в руці, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.
— Відвоювався, німчура!
— Я не німець, я француз, — кричав Маріон, задкуючи до стіни.
— Ти — ворог мого народу!
Маріон кинувся до столу, схопив ніж і по саму колодочку загнав його собі в живіт.
— Хоч вмерти по-людському зумів, чужинський найманцю! — сказав Сулима і відвернувся.
— Він помер ще тоді, як прийшов сюди, — обізвався позаду Павлюк.
— Живий, сину? — кинувся до нього Сулима.
— Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогодні була ніч!
Сулима й Павлюк вибігли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вітаючи один одного з перемогою.
Розділ шостий
— Вставай, вставай, годі вилежуватися! — весело заторохтів Ярема, тільки-но Гнат розплющив очі. — Ну й обамбурили тебе по голові, замалим черепка не розтрощили. Я вже відро води на тебе вилив, доки ти очумався.
Гнат посміхнувся, до чого ж йому радісно було після запеклого нічного бою знову чути веселий голос Яреми.
— Голова ціла, заживе, як на собаці! — торохтів Ярема. — Зате фортеця наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати більше ворогам на Дніпрі-Славуті!
— Слава Богу!
— Бог-то Богом, але й наші шаблі не гуляли!
— Вже ранок? — запитав Гнат, зводячись, земля під ним хиталася й кудись пливла. І Ярема плив у жовтому колі. Гнат помацав потилицю, вона була липка і мокра. Заплющив очі, постояв так з хвилю, потім глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колі? Але Ярема вже міцно стояв перед ним.
У фортечному дворі ще панував сірий ранковий морок. Пахтіло сирістю і ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумів, що то запах крові. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрі лежали всюди, де купками, де рідше, і Гнат намагався не дихати глибоко... Через кілька кроків наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спині, лицем до неба, широко розкинувши могутні руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди... І Гнату здалося, що отаман ось-ось устане і почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, і вони пішли далі, придивляючись до вбитих. Між драгунами то там, то тут виднілися козацькі жупани.
А тим часом козаки виводили з льоху бранців. То було страшне видовисько. Виносили і живих, і мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомічно ловлячи поперед себе повітря кістлявими руками. Серед бранців чимало сліпих, котрим підземелля назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками... Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:
— Воля!.. Воля!.. Воля!..
— Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! — озвався Сулима. — Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.
Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки... Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.
— Іване... — зрештою глухо сказав він. — Це ти, отамане?
Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком... І раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей — дві ями.
— Сулимо, — знову глухо мовив Солодкий. — Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти... Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?
— Ти? — зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. — Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж лучилося з тобою?
— Води... — ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. — Хоч краплиночку...
Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.
— Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, — похитав головою Сулима.
— Дайте закурити, — захрипів Хвесько, — тиждень тримали в льосі серед мертвяків. І живих, і мертвих в одній ямі. Води — і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!
— Коли припекло, то й дійшло, — з жалем мовив Сулима. — Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?
(Продовження на наступній сторінці)