За його розрахунками, дим від пожежі буде виїдати повстанцям очі, заважатиме добре цілитись... Потоцький озирається, біля копиць на луках забігали жовніри з палаючими головешками... Сьогодні вітер — спільник поляків. Це добре. Вітер допоможе... Тим часом ще підпалять містечко... Над Кумейками вже шугнули дими. Гори, гори, повстанське місто! Дотла гори, виїдай своїм димом черні очі!.. Ось вже запалали перші стіжки сіна на оболоні. Як і гадалося, дим, низько стелячись над засніженою рівниною, поповз навстріч повстанцям. Але ті йдуть спокійно і впевнено, чітко дотримуючись поділу на сотні, над ними мають знамена й бунчуки. Попереду під знаменами йде Павлюк з непокритою головою і шаблею в руці. Пся крев!..
Вони вирядилися, наче на прогулянку! Потоцький скреготнув зубами. Проклята чернь, невже вона така хоробра? Але постривайте, постривайте, ось розгориться містечко, гарячий дим з попелом виїсть вам очі! Оглядаючи
повстанців, Потоцький здогадався, що основні сили — козацькі полки — Павлюк веде прямо на чоло польського війська... Трохи повеселів. Це вже ліпше, там якраз грузьке болото, ледь присипане снігом. Хай лише сунуться павлюківці в те багно! Он до тих кущів дійдуть — там уже починається болото!
Нетерпляче кусаючи губи, мнучи бороду, Потоцький з нетерпінням стежить за рухом повстанців. Йдуть чіткими рядами із знаменами. Без жодного пострілу. Чому ж вони не потрапляють у болото? Здається, вже дісталися кущів... І йдуть. Як на прогулянку. Жоден не спіткнувся, не провалився, не розладнав строю... Адже там мусить починатися драговина. Що за химера? Адже він точно знає, за тими он кущами, де край засніженої рівнини, то і є підступне болото. Сунешся туди — ніг не витягнеш! Морозець благенький, болото ледь зашерхло, сніг його підступно замів... А повстанці йдуть. В польного гетьмана на лобі виступає холодний піт. А що, коли болото замерзло? Вночі, наприклад? Пся крев! Невже болото підведе! Тоді — все! І гетьману починає здаватися, що там взагалі й болота немає, що ось-ось повстанці перейдуть рівнину і наваляться всіма силами... Тоді він програє, бо надто понадіявся на болото і не укріпив чоло... А козаки йдуть. Чути, як вони свистять і викрикують: "Лящику, побіжиш до хащику!"
Потоцький оглядає своє військо. Жовніри вже повісили носи. Не на таких повстанців вони сподівалися, на безладне юрмисько. А тут іде військо, чітко поділене на сотні й полки. Все ближче й ближче. Де хоч болото? Жовніри починають перешіптуватися між собою, озираються навсебіч... Підвело болото...
І в ту мить повстанці зупинилися. Потоцький, все ще не вірячи своїм очам, полегшено зітхає. Витирає мокрого лоба. Болото таки на місці, воно зупинило повстанців. Командири заусміхалися один до одного, кров починає приливати до їхніх білих облич. Жовніри ожили... Повстанці, спинившись, стоять на місці, певно, радяться, бо від Павлюка розбігаються гінці... Рушили... Чудово. Але вже не вперед, краєм огинають болото й простують до кінця польськоі позиції. Потоцький потирає руки. Він завбачив цей маневр і в кінці позиції укріпив надійно, наче друге чоло там зробив. Ще й поставив туди іноземну піхоту. Але зараз і тих сил, здається, замало. Шле гінця: коронному стражнику з своїми хоругвами спішно перейти на край позиції!
Огинаючи болото, повстанці йдуть все тими ж рівними рядами. З бунчуками й знаменами. Павлюк попереду. Пся крев! Як тримаються, як тримаються!.. Навіть не розгубилися перед болотом. Ну, побачимо, що буде далі. Ось вони вже дісталися середини бойової лінії. Зненацька тишу розривають перші постріли. Не витримав коронний стражник, його гармати б'ють, аж захлинаються. Завиваючи, летять ядра. Повстанці — ні звуку. Йдуть. Летить сніг і мерзла земля. Цвиркає багно, заляпує білий сніг. Повстанці йдуть, все так же мають знамена і бунчуки. Все так же чітко дотримуються поділу на сотні й полки. А ядра завивають, гармати захлинаються...
"На що вони сподіваються? — шепоче білими губами Потоцький. — Єзус Марія!.. Навіть на ядра не звертають уваги. Невже думають прорвати оборону? Але ж вози в десять рядів! І чому вони не стріляють? Пороху обмаль?"
Ось уже по козаках відкрили швидкий вогонь драгунські хоругви. Потоцький спішно шле гінців: коронну артилерію перемістити на середину, на чоло оборони і бити, бити прямою наводкою! Піхоті перейти на праве крило і там зайняти оборону... Не лякатись черні. Козаки мовчать тому, що в них обмаль пороху.
Бах-бах! Бах-бах!
Вже відкрили вогонь козацькі гармати й самопали. Їх мало, але стріляють вони влучно. Потоцький бачить, як за возами падають козацькі ядра, опустошуючи піхоту. Жовніри ховаються за возами. Тріщать вози, летять вгору колеса... Жовніри розбігаються... Повстанці йдуть, ведучи на ходу вогонь.
"Коли б не прорвали оборони, — Потоцький гризе вус. — Якщо не зупиняться, не зважать на свої втрати, не зменшать наступального запалу, то моє військо не витримає. Де це бачено, під такою зливою ядер іти, навіть не ховаючись! Матка Боска! Їм хоробрості не позичати. Йдуть під ядрами та кулями, як під дощем. Хто б міг подумати, що в них стільки витримки?"
Дуєль між коронною артилерією і козацькою не вгаває й на мить. Коронна б'є похапливо, густо, не шкодуючи пороху, козацька відповідає рідше, але влучніше. Після кожного її залпу тріщать вози й метушаться жовніри...
Повстанці йдуть.
Йдуть крізь завісу суцільного вогню.
В Потоцького починає ворушитися волосся на голові.
— Спиніться! — хоче він крикнути й ледве повертає в роті пересохлим язиком.
Та зупинили повстанців не кулі та ядра, а дим... Повстанці підійшли вже до середини польської позиції, як вітер подув з новою силою і погнав їм навстріч клуби густого чорно-сизого та їдкого диму. Охоплені суцільним вогнем, що гоготів і завивав, Кумейки так жарко горіли, що сніг на рівнині почав шкварчати. Задиміли стіжки та скирди. Вітер гнав густий гарячий дим на повстанців, стало важко дихати, потемніло на рівнині. Пекучий попіл сліпив очі...
І повстанці по знаку гетьмана почали відходити назад.
— Скидан!
— Я тут, гетьмане!
— Відводь ліве крило! Дим та попіл виїсть нам очі!
— А-а, сто чортів!.. Як цей дим нам завадив!
— Биховець! Відводь праве крило! Та спокійно, без торопу. Ми не тікаємо, а відходимо з смуги диму!
— А може, дим розвіється?
— Доки згорять Кумейки, дим нам виїсть очі!
— А-а, біс тебе бери!.. Світу білого не видно!..
— Остряниця, відводь запорожців!
— Гетьмане! Запорожці чхають, але не хочуть відходити!
— Відводь негайно! Чурай! Де Чурай? Гонець, мчи до Чурая, хай відводить селянські загони!
— Слухаю, пане гетьмане!
— Я поведу середину. Всім відходити, доки не виберемося з диму. В кого тліє одяг на плечах, гасіть снігом. Та гармати бережіть!
В суцільному диму й гарячому попелі, що летів з Кумейок, повстанці почали відходити, на ходу ведучи вогонь з гармат і самопалів. Вітер, як найнявся послужити ляхам, все дужчає й дужчає. Гоготить, свище вогонь, пожираючи Кумейки, сильні пориви несуть на рівнину хмари жевріючих вуглинок, гарячого попелу... Шкварчить сніг й укривається шаром золи. Дим, дим, дим... На козаках тліють жупани, і вони не встигають струшувати з себе жарини. Наче цілий світ зайнявся й тріскотить у вогні, корчиться, конає. Сонце зникло в диму, дим роздирає горло, їсть очі... Кашляючи, повстанці нагинають голови до землі, аби вхопити чистого повітря.
Павлюк розумів, що цей відступ може закінчитися для повстанців зле. Але триклятий дим з гарячим попелом, дрібним і пекучим, що залазить в ніс, очі, рот... А була добра задумка: чіткими рядами, зберігаючи спокій і витримку, чітко і злагоджено йти на ворога, діючи на його ляк, навалитися, зав'язати бій...
Вирнув з диму Гордій Чурай, шапка на ньому диміла, жупан в кількох місцях прогорілий, лице в сажі. Але, попри все, бадьорий і навіть веселий. Чхаючи від диму, закричав збуджено, бликаючи білками очей:
— Налякали було жовнірів, і дарма!.. Бачив, як сипонули з-за возів!.. Коли б не чортів дим!
— Шапка горить! — крикнули йому.
Чурай стяг шапку, вибив її об коліно, денцем витер лице і знову надів.
— Що там шапка! Новою обзаведусь, тут аби діло наше не згоріло. Додумались же ляхи з димом... А щоб їх лизень злизав!
— Як настрій?
— Бойовий, гетьмане! Мої селяни міцно тримаються і духом не падають. Тільки розвіється дим, вдруге будемо наступати.
І зник у диму, як у воду пірнув.
Вискочив Остряниця, кашляючи й витираючи сльози від диму.
— Гетьмане! Де гетьман? Павле, це ти? Потоцький в обхід диму послав кінноту!
— Передай: швидше виходити з диму й окопуватися!
Та окопатися повстанці не встигли. Ледве вони вийшли з диму й спинилися на рівнині, як налетіла коронна кіннота. Окопуватися не було вже часу, й Павлюк велів спішно оточити табір возами, виставивши голоблі навстріч коням... Похапцем встановили гармати.
— Ближче підпускайте! — кричав Павлюк. — Цільтеся влучніше! Бережіть порох та кулі!
Коронна кіннота не сподівалася на опір повстанців і жорстоко поплатилася за свою самовпевненість. Перший залп гармат і самопалів з-за возів скосив кілька хоругов. Недобиті залишки спішно відкочувалися назад, давлячи кіньми свою ж піхоту. Потоцький зрозумів, що мить критична. Аби не дати повстанцям як слід окопатися, ні, тим більше, перегрупувати сили, не рахуючись з утратами, кинув на приступ закутих у панцирі гусарів.
(Продовження на наступній сторінці)