У корови було розперте вим’я, вона жалібно мукала, і Олена, аби полегшити їй муки, здоїла її просто на землю, а потім побігла до того дворища, де бачила на тичці тріснутий глечик, надоїла молока.
— Живемо, Романку, в нас уже й корова є! Ось я напою тебе молочком, то швидко на ноги станеш.
Олена витягла з клуні очеретину, відломила дудочку і через ту дудочку влила трохи молока Романові в рот... Роман ніби очунявся, ковтнув молоко, і вона затремтіла на радощах, що він буде жити, наперекір всьому буде жити! І корова Манька, і червонястий півень!
...За місяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клуні, була вже пізня осінь, і на болоті за спаленим селом прощально кричали журавлі. Роман мружився від нежаркого осіннього сонця, жадібно вдихав прохолодне і чисте повітря... З дерев облітав жовтий лист і багрянцем вкривав згарища, пливли срібні павутинки...
— Ой, як хороше жити! — зітхнув Роман на повні груди і відчув, що біль у серці вже зник. — Як гарно з тобою жити, Оленко! — Ти часто мені марилась... Буцімто ми з тобою вінчаємось у церкві. Стоїмо, побравшись за руки, підходить до нас отець Никодим і раптом ні з того ні з сього починає заливати нас молоком... І я знову провалююсь у чорну порожнечу... — Узяв її руки, припав до них губами. — Я ніколи не забуду, що мене врятували оці руки, вдихнули у мене життя...
— Ні, — сміялась вона, — тебе врятувала Манька. І повела його на вигін, де паслася корова з великими добрими очима.
— Ось твоя годувальниця, — Олена легенько підштовхувала Романа. — Ну, підійди, подякуй Маньці за молоко.
Роман гладив корову по шиї і мав таке відчуття, що він щойно вдруге народився на білий світ. У кожній клітинці його тіла бринить молода сила, оновлене життя починає в ньому грати, як молоде вино... Увечері, коли вони сиділи в клуні, він поцілував її в губи, потім у щоки, в очі... Червонястий півень злетів аж на саму клуню й, виляскуючи крилами, голосно звідти кукурікав, вітаючи нове життя, що бростилось на згарищі села...
— Як ти жила, кохана, доки я в непам'яті був? — запитав Роман.
Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. І він зрозумів, що їй було тяжко і страшно одній в руїнах, серед мертвих і спалених. Як вона ночами тремтіла, тулячись до нього, а він горів у непам'яті, і їй все ввижалося, що з церкви виходять спалені жінки й виносять на руках спалених дітей... А вдень вона метушилася біля нього, доглядала корову, разом з півнем ходила в спалений маєток, вишкрібала в засіках комори по жмені борошна, на городах копала картоплю, варила і годувала його... Вона плакала, уткнувшись йому в плече, а він був щасливий, що не одинокий у цьому тривожному світі... Відчував, що Оленка вже навіки його, найдорожча, найкраща, найрідніша людина у світі!
Вони жили вдвох у спаленому, сплюндрованому селі, серед згарищ і праху, і була з ними чиста і сильна молодість, котру не могло здолати ніяке зло в світі.
— Я ожив, щоб збожеволіти від щастя! — сміявся Роман, все ще не вірячи у своє щастя.
А ранками їх будив півень. Виходили з клуні, а півень уже чекав їх, поважно походжаючи побіля клуні, й увесь він, від яскраво-червоного гребеня до золотисте-жовтих шпор, був до смішного статечний... Олена доїла Маньку, потім вони пили молоко, і півень пив із черепочка і ґречно поглядав на них, ніби дякував, і голос його з кожним днем дзвінкішав...
Одного ранку вони прокинулися в передчутті якоїсь тривоги. Мимо їхньої клуні вулицею спаленого села йшли біженці... Роман вийшов на вулицю, погомонів з ними і повернувся задумливий і печальний.
— Знову смерть сюди суне, Оленко...
— Скільки ж нам жити серед пустки І згарища? — мовила Олена. —Треба йти до людей, Романе.
Роман ще і ще виходив до людей і повертався від них щораз похмурнішим, зажуренішим.
— Невеселі вісті, Оленко. Ляхи йдуть на Україну. Кажуть, велике в них військо і нищить воно все на своєму шляху. Сунуть вони в напрямку Білої Церкви, де буцімто стоїть Павлюк з своїм військом.
— Пора й нам збиратися, Романе.
— Куди?
— До Дніпра, на Україну. — Олена помовчала. — Я кохаю тебе, але цього мені мало. Мене Україна кличе, та, шо повстала. Хіба ми можемо цілуватися і милуватися, голи вирішується доля України? Ми підемо до гетьмана Павлюка. До нього зараз вся Україна сходиться. А щастя... щастя не лише в коханні. Щастя і в боротьбі. Щоб у нас були і зосталися чисті серця, ходімо!
— Буде так, моя кохана.
— Нам треба пошвидше йти до людей. — Олена зніяковіла й притулилась до його плеча. — Мені скоро будуть потрібні люди.
Він стояв збентежений, боячись навіть дихнути.
— Оленко...
— Так, Романе...
Вона взяла його руку, обережно притулила собі до живота і заплющила очі. Так і стояли довго-довго, сполошені, збентежені й зніяковілі. І він зненацька відчув, як у його руку щось стукнуло... Було воно живе, вертляве і сильне. Воно стукало в його руку вимогливо, владно, і він збагнув, що воно збирається в дорогу, вже йде в цей білий світ, йде наперекір руїнам і згарищам, смертям і лихоліттям. Стукає, аби приготували йому місце під сонцем.
— Я буду боротися за його місце у цьому світі! — прошепотів Роман і, опустившись на коліна, обняв її ноги й припав до них головою...
Того ж дня вони вирушили до Дніпра.
Попереду перевальцем ступала корова, на корові сидів червонястий півень, поважно й статечно позираючи на увесь білий світ.
— Який він смішний! — сплеснула Олена руками — Сидить на корові, а позирає навсібіч, наче з царського трону.
Вони йшли, тримаючись за руки, не відаючи, що їх чекає попереду. Йшли у світ широкий здобувати маленькому місце під вільним сонцем.
Розділ одинадцятий
Восени в Барі спішно готувалися до походу на Задніпрянщину, де зосереджувалися основні сили повстанців. Коронний гетьман квапив, аби шляхта збиралася якомога швидше. У всі усюди полетіли гінці: частинам коронного війська, а також надвірним загонам шляхти і реєстровцям сходиться у Бар із зброєю, провіантом і обозами. Першим на Україну було послано Іляша Караїмовича з загоном реєстровців, котрих нашвидкуруч нашкребли в Барі і котрі підтримували Річ Посполиту. Коронний гетьман велів Караїмовичу рухатися на Задніпрянщину, по можливості уникати сутичок, а розвідувати головні сили повстанців, куди вони пересуваються, де зосереджуються, які у них плани, і під загрозою смертної кари залучати на свій бік тих реєстровців, котрі ще не встигли перебігти до Павлюка. За осінь Караїмович відгодувався на панських харчах, приодягся, ожив і повірив у свою велику місію, що йому самим Богом велено приборкати Павлюка. До всього ж його милість коронний гетьман прозоро натякнув, що після перемоги над черню гетьманська булава не мине його рук... І Караїмович, потираючи руки, подався на Україну вивідувати все про повстанців.
Одначе ні Станіслав Конєцпольський, ні його заступник, польний гетьман Микола Потоцький, не дуже вірили в успіх Караїмовича. Проте на безриб'ї і рак риба...
— І все ж Караїмович цінна птаха для нас, — сказав Конєцпольський. — Він багато дав мені цінних відомостей про повстанців, сподіваюсь, ще більше роздобуде. Цей хлопський старшина, що лізе в гетьмани, ладен торгувати своїм людом і оптом, І вроздріб Допоки він буде нам потрібний, допоки його й використаємо.
— Ваша милість, мене непокоїть та млявість, з якою рихтується коронне військо, — сказав Потоцький. — Вже невдовзі й осінь мине, а ми так і не спромоглися зібрати наше лицарство. А чернь тим часом збільшує свої сили.
Коронний махнув рукою:
— Нині шляхта не та, що раніше була. Коли їх на бал кличеш, один поперед одного летять, а воювати козаків не вельми...
— Маю неприємні вісті, — Потоцький спохмурнів. — До мене доходять чутки, що в коронному війську завівся нездоровий дух. Лицарство боїться, аби не потерпіти вдруге такої поразки, яку воно вже скуштувало у Ведмежих лозах і біля Куруківського озера. Тому й збирається з оглядкою, якби пошвидше дременути в кущі.
— У війську справді кепський дух, — згодився коронний, — але в нас немає викруту. Будь-що військо треба випхати на Україну, і воно хоч-не-хоч, а змушене буде прийняти бій. А поки суд та діло, треба послати до Павлюка послів.
— До тлуму шляхетних послів? — аж зблід від обурення польний гетьман. — Чи не забагато честі, ваша милість? Адже, пославши послів, ми визнаємо їх за силу, з якою змушена рахуватися Річ Посполита!
— На жаль, це так. —У Конєцпольського нервово засмикались губи. — Але в нас немає іншого виходу. Послів відрядіть негайно, пане польний гетьмане. І щоб вони якнайшвидше дісталися Чигирина і задобрили Пав-люка золотими обіцянками. Хай обіцяють все, що захочуть, нам важливо виграти час... Зізнатись, я мало вірю в успіх послів, але, як кажуть, чим чорт не жартує. Жеби він згодився розпустити своє військо, ми б лишили йому навіть гетьманську булаву.
— Досі перемагала шляхетська зброя, так буде і нині! — бадьоро вигукнув польний гетьман.
(Продовження на наступній сторінці)