Гордій Чурай руку підняв, вичікуючи, доки вгамуються люди.
— Справді, немає чого нам довго балакати, братове! Беріть у панських конюшнях коней, лаштуйте вози, вантажте їх хлібом — і в путь!..
Розділ дев’ятий
Третього вересня старшина Іляш Караїмович дістався нарешті Бара і ледь живий звалився з коня. Шлях від Чигирина, де йому пощастило вислизнути з-під розстрілу, до головної резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої Караїмович промчав вовком, уникаючи людних місць, вибираючи лише глухі путівці. Майже не їв, не спав і на смерть загнав трьох коней... День і ніч його тіпав панічний страх, що його ось-ось схоплять повстанці, бо вони були скрізь і всюди, а схопивши, посадять на палю, і вже ніяке у світі чудо не врятує його від кари. Той ляк, та смертельна лихоманка несли його як божевільного, не даючи ні спинитися, ні до пуття заснути... Вже в Барі його напоїли вином, аби сяк-так оговтався, але він щохвилини вовкувате озирався, бо всюди ввижалися повстанці. Зрештою, його запевнили, що в Барі на палю його ніхто не посадить, бо, слава Богу, повстання ще до Бара не докотилося. Прямо з дороги Караїмовича, брудного, просякнутого своїм і кінським потом, повели до коронного гетьмана.
Коронний гетьман, немолодий, трохи одутлий, з круглим тупим лицем і довгою сивою бородою, сидів біля каміна в накинутій на плечі соболевій шубі й мерзлякувато щулився. Хоч на дворі стояла ще тепла осінь і ліси горіли, охоплені багрянцем, коронний гетьман почував себе кепсько і ніяк не міг віднайти теплого місця та відігріти своє затужавіле, холодне тіло. Лихоманка не покидала його кілька днів. Коронний велів запалити камін березовими дровами і сидів тепер біля вогню, але й там не відчував полегкості.
Дивився на Караїмовича і не йняв віри. Той Караїмович, на якого найбільше покладався, хитрий, жорстокий і самолюбивий, котрий за золото ладен рідного батька продати, нині зовсім втратив голову. Невже на Україні діється щось неймовірне?
— Ваша милість! Ваш вірний слуга і підніжок Іляшко Караїмович... Із зашморгу вирвався... Не спав, не їв, доки з Чигирина до Бара мчав... Ваша милість, Україна повстала! Від краю до краю кипить...
Коронний дивиться на Караїмовича з почуттям огиди й страху. Мимовільно згадав своє колишнє поневіряння в татарському полоні, коли він теж отакий брудний, обшарпаний (татари в перший же день здерли з нього багате гетьманське вбрання) нидів і трусився аж цілих чотири роки, доки його не спромоглися викупити з неволі... Згадав, і настрій його відразу ж почав псуватися. Певно, й він мав отакий жалюгідний вигляд, коли його викупляли з полону...
— Догралися?! — крізь зуби цідить коронний.
— Ясновельможний пане гетьмане! Ми з гетьманом Кононовичем робили все, що могли, але Павлюк...
— Знову цей Павлюк? Він же утік на Січ?
— Так, ваша милість, утік. Але зібрав там лотрів чимало і захопив містечка Крилов і Черкаси. Реєстровий полковник Карпо Скидан узяв Чигирин, а потім з Биховцем пішов угору по Дніпру і захопив усі замки й міста аж до самого Києва!
Сиві брови коронного лізуть на лоба. Матка Боска! Єзус Марія, та це ж знову повстання на Україні! Десять літ минуло, як придушили Марка Жмайла, і все починається спочатку. Кодак повернули — Україна повстала...
— Н-ну! — кричить він, не тямлячи себе. – Далі!
— Биховець захопив Канів, ваша милість, а Скидан з кількома тисячами оточив Переяслав.
— А ви ж куди дивилися? Чи ви думаєте, що Річ Посполита вас за спасибі хлібом годує?
— Ваша милість... — Караїмовича знову починає тіпати. —Але ж це був наглий і несподіваний напад. Ми встигли зачинитися у фортеці, я, гетьман і вірна вашій милості старшина. Але Скидан оголосив усюди універсали Павлюка, закликаючи, щоб козаки перейшли на його бік... Ваша милість! Ми все робили, аби стримати козаків від зради Короні, але, певно, Бог від нас відвернувся в ту мить. Реєстровці нас зрадили, схопили мене і гетьмана і видали нас Скидану...
— Що чинив Скидан у Переяславі?
— Забрав армати, порох та кулі, ваша милість. У фортеці лишив залогу, а сам з реєстровцями, котрі до нього пристали, та з черню з навколишніх сіл пішов у Чигирин, де на нього чекав Павлюк із своїм військом. Дорогою до Скидана приставало багато черні, вони палили фільварки і вішали панів на деревах. Нас з гетьманом Кононовичем також везли на страту до Чигирина...
"Матка Боска!.. — подумки вигукнув коронний і відчув, що його знову лихоманить. — Захопити стільки міст, і це на самому початку! А що ж буде далі?"
Коронний кутається в шубу, ближче підсідає до каміна. Знову приступ лихоманки... І хто б міг чекати, що сотник реєстру отаке затіє. Треба ж було Кисілю так необережно випустити триклятого сотника! Коли б його скарали у Варшаві разом із Сулимою, може б, і не було повстання... Не повертаючи голови від вогню, питає:
— Куди вас привезли, Іляшку?
— На суд, ваша милість. Судити за те, що ми вірні слуги Речі Посполитої...
З Переяслава в Чигирин їх везли на возі.
Караїмовича, Кононовича і ще кількох старшин, котрі були повинні в загибелі запорожців під Кодаком та в багатьох інших злочинах проти свого народу. Караїмович майже не сподівався, що його помилує чернь, і всю дорогу обдумував сотні найрізноманітніших планів утечі, але жодного підходящого так і не міг вибрати. Вони лежали на возі із зв'язаними руками й ногами, а з обох боків їхали козаки, і про втечу годі й думати. Козаки хмуро поглядали на бранців, як на непотріб, з яким вони марно гайнують свій час. У їхніх очах стільки ненависті, що Караїмович ладен був вгрузнути в дно воза. Особливо старанно уникав він дивитися в блискучі чорні очі Дмитра Гуні, котрий був старшим серед козаків. Хто-хто, а Гуня добре знав, як Караїмович брав Кодак... "А що, коли Гуня, аби відомстити за Сулиму, велить мене розтерзати в дорозі? Хто йому завадить? Скаже Павлюку, шо вбито при спробі втечі, і капець!" О доле! Зовсім недавно він, Караїмович, віз на возі Сулиму, а нині везуть його самого... Але Гуня на нього не дивився, а коли їхні погляди випадково зустрічалися, то гидливо пересмикував плечима, наче він щойно вступив у якесь лайно... Тонкий і ставний, він гордо сидів у сідлі, і в усій його жилавій поставі відчувалося, що він тут господар... Та ось один з козаків, ні до кого не звертаючись, заходився міркувати вголос:
— А на 'кий чорт ми цю погань тарабанимо аж у Чигирин?.. Робити нам немає чого? Їх же в Чигирині все одно почеплять... Що тут, що там — одна шана!
— А й правда, — підтримав його товариш.
— Не маєте права! — раптом хрипло закричав гетьман (тепер уже колишній) Сава Кононович. — Вам велено нас відвезти в Чигирин! І везіть!..
— Цить, гнидо! — буркнув хтось із козаків. — Ми прав і справді не мали, коли ти при владі сидів. Тому й скрутили тобі руки, щоб права собі здобути!
Кононович принишк, важко дихаючи. Від переляку він дуже пітнів і своїм потом просмердів увесь віз. Караїмович відвертав голову, та піт поверженого гетьмана, як власна тінь, переслідував його всю дорогу... Зненацька віз зупинився.
"Ось вона, остання мить... Гуня розквитається зі мною за Сулиму", — з жахом подумав Караїмович і побачив, як один з козаків витяг шаблю і, до чогось приміряючись, махнув нею в повітрі... Караїмович відчув, як тонко задзвеніла гартована криця... Ніколи не гадав, що так перелякається, коли гляне видимій смерті у вічі. Вважав себе хоробрим і, здається, був таким... Колись навіть на ризик ішов, пробираючись в Кодацьку фортецю, але вірив, що все минеться благополучно. Знаходив в собі сили погамувати ляк. А тут здав... І нічого не міг з собою вдіяти, одне лише тіпало: будь-що зберегти собі життя, вирватися з кістлявих лап смерті.
— Прости, Господи, нас грішних і прийми душі наші у рай небесний, у царство твоє вічне, — як дячок у церкві, забубонів хтось із старшин.
Козаки зареготали.
— Ач, куди, миршавець, лізе! — сказав той козак, котрий витяг шаблю. — До Бога в рай преться. А ти заслужив його? На землі нагидив, а тепер думаєш у рай дременути? Та ви там і самого Бога чортові продасте, бо й не дихнете, як не зрадите!
І, поблискуючи шаблею, під'їхав ближче... Караїмович увесь зіщулився, відчуваючи на своїй шиї холодний подих смерті... Жадібно вдихнув повітря, і воно здалося йому солодким. "Дивно, — подумав він, — я ніколи навіть не здогадувався, що повітря таке солодке". Але згадав примовку, що перед смертю не надихаєшся, і зовсім занепав духом... Хоч би швидше рубали... Чому бути, того не минувати. Він програв... Спершу йому щастило, неймовірно щастило, і він почувався хоробрим. Думав, що він і є таким... Та досить було фортуні повернутися боком, як всю його хоробрість наче вітром здуло. То хай рубає! Програв — сам на себе нарікай!
— Постривай, Овсію! — почув він голос Дмитра Гуні. — Нам велено привезти їх у Чигирин, де цих лиходіїв судитиме рада, то й привеземо. Бо ми не розбійники, щоб чинити самосуд, ми — повстанці! — Останні слова Гуня вимовив гордо, і козаки мимовільно випросталися у сідлах.
"Чернь! Бидло! Хлопи! Смерди! — подумки шаленів від люті Караїмович. — Благородних з себе корчать... "Ми повстанці"... Бунтівники ви, лотри з великої дороги! Прийде сюди коронне військо — всі на палях сконаєте разом з вашим благородством!"
(Продовження на наступній сторінці)