— Кожний на себе і всі на всіх, — відповів Павлюк. — Але тобі цього не зрозуміти, Караїмовичу. Незалежно від того, будеш ти жити чи ні, ти вже мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний, бо сієш заразу навколо себе.
Обернувся і пішов, широко та впевнено ступаючи.
Караїмович зрозумів: то кінець.
І тоді він захотів жити. Жити, аби мстити. Всім. Не Павлюку, а павлюкам. Щоб мстити Україні за те, що вона не хоче бути хлопкою, не визнає Караїмовича своїм паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне Павлюк, аби та чернь і думати більше не сміла про волю, щоб жила на колінах біля його ніг!..
На ніч їх розсадили по льохах. Всю ніч Караїмович чув, як біля льоху тупцяв вартівник, і всю ніч гарячкове думав, як вирватися на волю. Відчув силу й енергію, був упевнений, що врятується. Перед ранком у нього визрів простий план. Що було сили, затарабанив у ляду.
— Чого тобі? — глухо донісся до нього голос вартівника.
— Маю важливі вісті! — кричав Караїмович.
— Маєш, то й май! — мовив вартівник.
— Відкрий, я тобі щось скажу! — збиваючи щиколотки пальців, трахкав Караїмович у ляду. — Ей, послухай!
— Та якої ти трясці гупаєш серед ночі? — крикнув вартівник, присівши біля ляди. — Гупай не гупай, а вранці чкурнеш на той світ!
— Це я знаю! — крикнув Караїмович.
— Ну, а коли знаєш, то й сиди! І не грюкай більше. Було б так жити, щоб смерті не боятися.
— Смерті я не боюся, —відповів Караїмович. — Хочу тобі перед смертю дещо повідати. Мені все одно капець, а золото пропаде.
— Яке золото? — насторожено озвався вартівник. "Клюнуло", — полегшено подумав Караїмович і повеселів.
— Те, що я закопав, —нарочито тихіше сказав Караїмович.
— Де закопав? — доскіпувався вартівник. — Та не бубони, бо ні дідька не чути! Де ти його закопав?
— Буду кричати — хтось почує, — ледве стримуючи збудження, відповів Караїмович. — Мене скарають, і золото згине.
— Та ніяка трясця нас не вчує, — вартівник оглянувся. — Кажи, тут немає нікого. Глупа північ. Чи, може, ти брешеш?
— Перед смертю не брешуть.
— І то ніби правда, — сказав вартівник і заходився відмикати замок. Караїмович тихенько піднявся на драбину, притаївся під самою лядою. Руки з розчепіреними пальцями виставив поперед себе... Козак відклав замок, підняв важку ляду і, нахилившись, мовив: — Кажи хутчіше, де те золото... що ти зако...
Караїмович кинув руки вперед, вхопив вартівника за горло, рвонув до себе, і вони обоє полетіли в льох... Але шиї старшина так і не пустив, навалився на оглушеного, отетерілого козака, придавив йому коліном груди і душив його за шию, поки той і не затих...
Розвиднялося, коли Караїмович вискочив з льоху. Вже чулися голоси в місті, іржали коні. Старшина тінню майнув через городи на околицю і мало не налетів на козаків... Встиг непоміченим впасти в бур'ян (і тут пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не спішили йти з толоки. А вже дніло, в місті наростав лемент. Тоді Караїмович поповз до стіжка сіна, вирив у ньому нору, заліз і затулився сіном. Думка була така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що за ніч він встиг далеко втекти. Нікому й на думку не спаде, що він днює в місті.
Коли зійшло сонце і він почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже йде по сліду погоня? Його лихоманило й тіпало, аж сіно шелестіло. У дірку в сіні він побачив, як на толоку привели Саву Кононовича із старшиною, і все зрозумів. Хтось, здається, Карпо Скидан, зачитав вирок:
— Іменем народу, іменем війська Запорозького, козацької Ради, іменем пана гетьмана, зрадники і душителі свого народу Сава Кононович із старшиною присуджуються...
Гримнули постріли...
— Зрадника Караїмовича буде покарано по його спійманню!
Караїмович вовком накидається на карту України. Ладен роздерти її на шматки... Потирає руки... О, він добре знає Україну, її дороги, села І міста! Поспішно відзначає на карті всі входи й виходи, фортеці й міста, де і скільки зосереджено павлюківців.
"Жити, щоб мстити! — шепоче він побілілими губами — Щоб мстити Україні, котра не визнає мене паном і прагне волі... Не бути Павлюкові гетьманом! Швидше Україна кропивою заросте, аніж павлюки здобудуть їй волю!"
Розділ десятий
Минуло, мабуть, з місяць, перш ніж, дивом відкараскавшись від смерті, Роман Матусевич зіп'явся на ноги. Обережно переставляючи кволі ще, наче ватяні ноги, Роман ішов повз спалені хати з почорнілими бовдурами, що сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, і від цього видовиська йому ще важче було йти. Спирався Олені на плече. У всьому тілі почував слабкість, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела його до чорного згарища і пошепки сказала:
— Там... була церква... Оте згарище — все, що від неї лишилося. А під головешками, в попелі, прах жінок і дітей. —Олена затулила лице руками. — Церква була суха і згоріла; як свічечка... Ніхто й вискочити не встиг. Та жовніри б і не випустили.
Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис.
— Звірі!.. Хижі звірі, яких треба знищувати!..
— На вулиці я надибала зарубану жінку з немовлям, — пошепки розповідала Олена. — А панотець Никодим лежав неподалік церкви. Я поховала їх в одній ямі, другого дня, як жовніри покинули село. Мо’, й не зовсім зручно було ховати в одній ямі священика з жінкою, та хай Бог простить. У мене не було сил, аби ще одну яму копати. А ти в непам'яті горів і все кудись побивався...
— Хоч хто-небудь вцілів із Зеленої Гути? Олена заперечливо похитала головою.
— Катюги!.. — голубі Романові очі зробилися чорними.
— Зосталась у селі корова, — по хвилі озвалася Олена. — Я доглядала її, доїла й напувала тебе силоміць молоком. Та ще півень до нас приблукав. Оце і все, що лишилося від Зеленої Гути.
Роман відчув, що під ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають жовті метелики... Не пам'ятав, як Олена дотягла його до хижки, як знову напувала гарячим молоком.
Олена тоді опам'яталась серед ночі. Навпроти вишняків дотлівала купа головешок, і Олені здалося, що то горять очі живцем спалених жінок і дітей. Закричала від болю й жаху, поповзла вишняками, то в один кущ тикаючись, то в другий, аж доки не віднайшла Романа. Він тихо стогнав, в грудях його щось булькало. На Олену звідусіль дивилися яскраві цяточки, і вона ніяк не могла збагнути, чи то вуглинки тліють, чи очі спалених благають про помсту, її лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала так до ранку. І всю ніч перед її внутрішнім зором у чорній пелені тліли криваво червоні вуглинки... Та іде чула, як десь мукала корова.
Вранці, ледь засіріло, Олена подибала на розвідини. Село спалене дощенту. Жодної вцілілої хати! Сумно і боляче було дивитися на згарища, комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудів вітер, здіймаючи хмари чорного попелу, де-де ще тліли головешки, смерділо згарищем. У дворах торготіли скелети обгорілих дерев, хилиталися шматки недогорілих тинів. Ледве тягнучи ноги, йшла Олена селом, і в пам'яті поза іі волею фіксувалися різні деталі: лелека посеред вулиці з обгорілими крилами, видно, злетів, охоплений вогнем, з палаючої хати і впав посеред вулиці, тріснутий глечик на тичці, вітер сумно завивав у його горлі, горобці, що сиротливо сиділи купкою посеред вулиці й горнулися одне до одного, не знаючи, куди їм тепер приткнутися, і лише благально цвірінькнули, коли вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидів на бовдурі й дивився на неї одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорілий явір, маяла, ніби махала білими руками й благала порятунку, колодязний журавель з відром, високо піднятим у небо, наче він хотів гасити пожежу й застиг, на смерть вражений страшною картиною, мертва жінка посеред вулиці з мертвим немовлям...
Не пригадує, як вона віднайшла в одному з дворів уцілілу клуню, як перетягувала туди Романа, а потім хоронила жінку з дитиною і священика з хрестом... Опам'яталась від голосного "кукуріку" червонястого когута. Так почалося їхнє життя в спаленому селі. Олена нагріла води в якомусь черепку, промила Романові рану, приклала подорожника, перев'язала груди і задумалась: що ж робити далі?
Півень не відходив од неї ні на крок, крутився під ногами, коли вона безвільно, сама того не помічаючи, блукала згарищем чи заклякло сиділа під клунею й годинами не ворушилася, півень підходив до неї й голосно кукурікав, витягуючи шию і ляскаючи крилами себе по ногах. Олена опам'ятовувалась і йшла до Романа...
— Оленко... — раптом озвався одного ранку Роман і дивно на неї глянув. — А в тебе пасемко над скронею... сиве... — І поринув у небуття.
Олена хотіла заплакати, але сліз уже не було. Так вона й просиділа до вечора, зволожуючи Романові спечеш губи та міняючи подорожник на грудях, що також швидко висихав. А в надвечір'я зненацька почула сумне? му-у-у-у...
Притьмом вибігла з клуні, бо мала таке відчуття, що то її саме життя кличе. Посеред вулиці стояла бура шута корова і сумно озирала згарище, не відаючи, куди їй тепер іти.
— Манько! Манько! — крикнула Олена перше, що їй спало на думку, і корова, вгледівши живу душу, заревіла і рушила до неї. Олена вибігла навстріч, обняла її за шию, плакала і все повторяла: "Манько... Манько... годувальнице ти наша..."
(Продовження на наступній сторінці)