Зігнувшись, аби не стукнутись об одвірок, з кузні вийшов Кизименко-молодший у фартусі, з засуканими рукавами, випростався, аж у дворі враз стало тісніше. Як і батько, дебелий, пропахлий димом і залізом, він стояв і посміхався сліпучою білозубою посмішкою. Павлюк подивився на батька й сина, головою похитав:
— Але ж і витязі-лицарі!
— У нас, у Кизимів, увесь рід такий, — гордовито мовив коваль. — Усі — хоч небо підпирай, і всі ковалювали. І батько мій, і дід, і прадід. Гарячі ми люди, Кизименки. Все життя біля вогню та заліза, тому нас хороби та смерть обминають.
— А ми тую смерть за шкірку та в горно! — басом озвався Кизименко. — А тоді витягнемо та на ковадло і молотом її, молотом... Як відклепаємо, не то що наше подвір'я, Черкаси обминатиме.
Біля кузні лежав ворох шабель гартованих, ножів, наконечників для списів. Томиленко взяв шаблю, махнув нею, криця тонко засвистіла.
— Добре ляшкам голови стинатиме! — задоволене мовив старшина — Дасть Бог, твоїми шаблями, ковалю, щастя здобудемо.
— Аби лишень ляхів вигнати, а щастя ми й у кузні виклепаємо! — гуде коваль. — Жоден пан не вгризе його, зуби поламає.
— Боротьба — це і є щастя, — задумливо мовив Павлюк.
— Ось заради цього щастя й шаблі куємо, — коваль витер руки. — Прошу дорогих гостей до моєї хати на скромну гостину.
Хатина в коваля, як і кузня, була маленька і теж вгрузла в землю, але чиста й охайна. Стіни побілені, віконниці сяють свіжістю фарб, кручені паничі весело на стріху по тичках снуються. Зразу видно жіночу руку. Та ось і господиня. З хати вибігла дівчина, висока, тоненька, з довгою чорною косою, зашарілася. кланяючись.
— Прошу гостей дорогих... Чим багаті, тим і раді.
Її ніжне юне личко так і полум'яніло, полум'яніла вишивана сорочка, дівчина зніяковіло заплітала і розплітала кінчик довгої коси.
— Оце й господиня наша, — казав коваль. — Дочка Марина. Ми з сином у кузні клепаємо, а вона по господі падкує та до столу нас заганяє. Так і живемо.
— Гарна ж у тебе дочка, — підкрутив Скидан вуса. — Коли б я не таким уже молодим був, то, мо’ й сватів до тебе, ковалю, заслав.
— Не гарячкуй, полковнику! — осадив його Томиленко — Тут уже й молодші за тебе сватались, та й ті відкоша хапали!
— От же лишенько! — розвів Скидан руками. — Коли наше не влад, то ми з своїм назад!
Марина зашарілася і стала ще вродливішою. Павлюк із смутком поглянув на дівчину, і туга здавила груди... Згадалась Олена, серце щемом зайшлося.
— Прошу вас, пане гетьмане, — Марина глянула на нього великими чистими очима, в яких було стільки нерозтраченої дівочої ніжності й доброти.
З думки не йшла Олена. Дивився на Марину, а бачив далеку, назавжди втрачену свою кохану. За столом сидів неуважний, увесь поринувши в невеселі думи, мало пив, майже не їв. Господар та гості, розігріті оковитою, гучно балакали. Ось Карпо Скидан уже затягнув пісню, Павлюк і собі підхопив, аби розвіяти тугу-журбу:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
ой гай зелененький,
Як виїжджав з України козак
молоденький.
Як виїжджав, шапочку зняв,
низенько вклонився:
"Прощай, прощай, громадонько,
може, з ким сварився".
Хоч сварився, не сварився,
щаслива дорога!
Зостається на Вкраїні
дівка чорноброва...
А далі співати не міг, бо зовсім тяжко стало на серці. Встав і, ніким не помічений, вийшов надвір. Павлюк попростував двором, аби побути на самоті. Вечоріло, над подвір'ям уже висіли перші зорі. Смокчучи люльку, Павлюк пішов на леваду, спинився біля верб. Марина несла воду від криниці. Побачивши Павлюка, спинилася, а відра на коромислі тихенько і ніби злякано гойдалися.. Хлюпалась вода.
— Дай напитися, дівчино.
Вона мовчала, відра сполошено гойдалися. Павлюк взяв відро за дужку, у відрі плавали зорі. Він посміхнувся ("Зоряна вода, кажуть, на щастя"), жадібно пив холодну джерельну вологу. Звів голову, Марина дивилась на нього сумними очима.
— Не боїтеся, пане гетьмане, по леваді ходити?
— А чого? — посміхнувся він.
— Русальна ж неділя нині, — Марина зашарілася. — Сьогодні русалки з Дніпра виходять, бігають у полях, на деревах лазять. Ще залоскочуть.
І пішла, погойдуючи відрами.
— Марино! — гукнув раптом Павлюк. — Дай я ще нап'юся. Хмільна в тебе вода.
— І чарівна... — додала вона, спинившись. Павлюк махнув рукою.
— Я вже давно причарований.
— Хто ж вона? — тихо запитала Марина й потупила зір. — Ви її кохаєте, пане гетьмане? Я бачу у ваших очах тугу і смуток за нею.
Він підійшов ближче до неї, Марина звела очі, в яких горіли зорі. Скоряючись якомусь незнаному, раптовому пориву, Павлюк рвучко нахилився до неї і поцілував дівчину в лоб.
— Як покійника цілуєте, пане гетьмане! — Марина швидко пішла, і чути було, як з відер хлюпала вода.
"Ото теля! — сам себе подумки покартав Павлюк. — Дівчину не зумів поцілувати... Теж мені вояка!.. А ще гетьман!"
...Тепла зоряна ніч нависла над Черкасами. Павлюк лежав на сіні, заклавши руки за голову, і слухав, як співали десь на кутку дівчата... А з думки не йшла Олена... Сколихнула Марина її образ, тепер і дітися нікуди... Олена... Оленка... Кохання його перше й останнє... Далека юність...
— Оленко... — він гладив її важку косу, зазирав у очі. — Я не хочу бути бидлом у пана. Подамся в реєстрові козаки. Хоч і мала, а все ж воля. Та й зброя буде при мені, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп у панському фільварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремінно повернуся...
— Панам хочеш служити? — сердито запитала Олена.
— О ні... Реєстрові козаки захищають Україну від татар.
— Станеш отаманом — забудеш мене.
— Тебе забути? — він несміливо цілував її. — Нема в мене такої сили. Як пісок на камені зійде, тоді я тебе забуду. Чекай!..
Не дочекалась його Олена. Люті грабіжники напереп'ят стали їхньому коханню. Коли він уже сотником у село повернувся, то, власне, й села вже не було. Самі бовдури обгорілі. А дівчат татари в ясир погнали. І його Олену... Запекло в нього тоді на серці — й досі пече... Над ним висіла зірка, і він з болем на неї дивився. Оленку бачив. З неба простягала до нього руки... Співали дівчата, на леваді сюрчали коники, був тихий, теплий та гарний вечір, мирний, спокійний... А біль у серці не минав... Та ось зірка над ним зникла. Двоє очей пильно на нього дивилися.
— Марина?
Вона тихо сіла поруч. Він звівся, узяв її руку.
— Ти думаєш про неї? — тихо запитала Марина.
— Думаю...
— Тобі боляче?
— Боляче...
— Ти її кохаєш?
— Ой, Марино... — він зітхнув. — Розійшлись наші дороги навічно. Вона в неволі потерпає, коли жива ще, а я ніби й на волі... Та що з того... Краще б я за неї в Крим пішов.
— Не треба печалитись, гетьмане, — м'яко мовила дівчина. — Тебе ще любитимуть. Ти на святе діло людей піднімаєш. Тебе кохатимуть. Хочеш, я тебе покохаю? І буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча. Аби тільки в тебе серце не боліло.
Він подивився на неї, як на диво яке.
— Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, — прошепотіла Марина. — Щоб у твоїх світлих очах ніколи не було смутку і болю.
— Ти хороша... Чиста... Свята... Ще зустрінеш хлопця. А я... Сьогодні тут, а завтра там... Не знаю, що мене чекає. Може, й плаха. А ти будь щасливою, дівчино чарівна.
Він обняв її, але вона легко вислизнула з його обіймів і зникла, наче її й не було...
— Пильнуй!.. Пильнуй!.. — обізвалася варта біля брами.
— Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. — пролунало у вечоровій тиші.
Розділ шостий
Відтоді, як у Зеленій Гуті побував гонець гетьмана Павлюка, минуло кілька тижнів. Село наче вимерло. Чоловіки, захопивши в панському маєтку коней, подалися на Січ, в селі зосталися жінки, діти та старі діди, котрі хоч і хотіли ще козакувати, одначе на коней не здужали вилізти. Та ще панотець Никодим самотиною доживав свій вік при ветхій сільській церковці, і обоє вони (церква й панотець) від старості вже ледве купи трималися. Церковка була прадавня, ще бозна-коли збудована в часи Великого Литовського князівства. Никодим жив мріями про нову церкву і якось було заїкнувся про це колишньому панові, але той на нього таким кривим оком подивився, що Никодим і язика прикусив.
— Ми вам, схизматам, швидше домовини зрихтуємо, аніж православну церкву! — крізь зуби процідив пан дідич, котрий був, як і все панство, уніатом-католиком І люто ненавидів православ'я. Панотець Никодим більше до пана не рипався і навіть дзвонаря частенько прохав:
— Ти вже того, Мусію, не дуже в дзвони калатай!
— Так як же дзвонить, щоб і тихо було? — дивувався дзвонар. — Та це все одно, що без голосу співати.
— Полегеньку дзвони, потихеньку, — повчав панотець дзвонаря. — Щоб пану менше вуха бевканням мозолити, бо погрожує костьол збудувати і всіх нас в уніати пошити. А істинно православна душа і серце почують глас Божого дому.
(Продовження на наступній сторінці)