Поведе він військо на Вкраїну, буде мстити за всіх пригноблених і замучених, четвертованих і скалічених... За кожну краплю людської крові, безневинно пролиту. Та хіба тільки мстить іде він душогубам свого народу? О ні! За волю, за кращу долю піднімається на люту битву заярмлена Україна. І він поведе її, вона йому вручила свою долю, назвавши його своїм гетьманом. Не має права схибити.
Завтра сурми в похід засурмлять!
— Чуєш, батьку Йване? Я прийшов з тобою порадитись, погомоніти, подумати. Ти любяв Півнячий яр і світлий струмок на його дні, що й нині тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати свої думи І помисли. За день до походу на Кодак ми пили з тобою воду з того світлого струмка і мріяли… Спасибі тобі, батьку! — шапку знявши, вклонився Павлюк світлому струмкові. — Спасибі за любов твою, за пораду. Я чую, як півень піє, як рідна земля до мене озивається. Порадився з тобою — і на серці чистіше стало Завтра сурми в похід засурмлять. Я зроблю все, що в моїх силах. Хоч ковток волі, а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похід засурмлять!..
Розділ четвертий
Дзвін забемкав рано-вранці.
Роман Матусевич сполошено схопився: так бамкає дзвін лише на пожежу. Прислухався — дзвін не затихав. Серце чомусь сполошено забилося... Бам-бам-бам, — не вгавав дзвін.
— Ей, Сидоре! — крикнув Роман. — Де тебе чорти носять?
Вбіг дворецький, переляканий, блідий ..
— Що там скоїлось? — сердито запитав Матусевич. — Хто калатає у дзвін? З якої причини? Пожежа?
— Н-не знаю, ясновельможний п-пане, — трусився дворецький. — Коли б не чернь збунтувалась... Хлопи на майдан біжать, до церкви.
— Хутко дізнайся, що за причина! — велів йому Роман. Дворецький побіг.
— А, чорт!.. — буркнув Роман. — Так було тихо та мирно... Коли б не бунт... Вчора вночі сусідній маєток горів. Чи не моя черга підоспіла?..
Досі було тихо. Старий тінистий парк відгороджував панський будинок не лише від Зеленої Гути, а й від усього світу. І Роман упивався тишею, що стояла між дубами, в’язами та липами старого парку. Прокричить у верхів'ї сойка, простукотить десь дятел в червоній шапочці — і наче вимер світ. Насолоджуйся, пий спокій до дна. У селі Роман майже не бував, всім відали староста й дворецький. Роман багнув тиші і щастя. Тиша була, а щастя десь барилося. Мур, яким відгородилася від нього Олена, був міцний і неприступний. Та Роман вірив, що надійде час — і мури впадуть самі собою. Аби лише чернь не бунтувала та маєтків не палила, як у сусідньому фільварку.
Вчора за обідом у нього з Оленою відбулася неприємна розмова.
— Я хочу спокою, а він утікає, — поскаржився Роман — Час нині тривожний. Ночами на обріях заграви.
— І буде горіти, — відповіла Олена. —То селяни панські маєтки палять... Гляди, Романе, щоб і тобі червоного півня не пустили.
— Я нікому не вчинив зла, — здивувався він.
— Але й добра від тебе селяни не мають, — сказала Олена — Староста витягує з них останні жили.
— Я скажу старості, щоб він... благорозумнішим був.
— Аякже, чекай блага. — По хвилі додала вже спокійніше: — Кажуть, що на Україні починається повстання. Селяни палять маєтки, руйнують костьоли. Пани втікають у Бар до коронного гетьмана.
— Чув і я, що Павлюк з великим військом напав на Черкаси, — зітхнув Роман. — Панство перелякане.
— Що? — швидко запитала Олена. — Що ти сказав про Павлюка?
— Захопив буцімто черкаський замок, — дивлячись у миску, відповів Роман. — Запорожці його вибрали на гетьмана.
Олена раптом засміялась весело, нестримно, радісно.
— Ти... Ти чого?
— Бо весело, — сказала вона. — Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною?
— Ради Бога... — Роман і собі несміливо посміхнувся. — Будь веселою. Тобі сміх до лиця. Ти така гарна... — Обережно взяв її за руку. — Ти ніколи так весело не сміялася, як зараз, коли почула, що Павлюк захопив Черкаси. Я волів би, щоб Павлюк щодня брав по місту.
— І я воліла б... — Вона урвала сміх, довго й уважно дивилась в його голубі очі, зітхнула. — Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина. Мені тебе іноді шкода стає.
...В селі знову забемкав дзвін і урвав Романові спогади.
— Пане! — вбігає дворецький, і губи його трясуться. — Бунт, пане, бунт! На майдані коло церкви чернь збирається.
Он воно що! Він усього чекав, тільки не бунту. Виходить, вже й до нього докотилася хвиля.
— Чого чернь хоче? — зовні спокійно запитав Роман. — Чому в дзвін бемкають? Чого люд згукують?
— Н-не знаю, п-пане, — белькоче дворецький. — Буцімто в село прибули посланці від Павлюка. Хочуть якийсь універсал черні читати.
— Універсал? — зблід Матусевич. — Цього ще не вистачало! Я їм!.. Коня! Чого очі витріщив? Коня, кажу!..
Вибіг у двір, тремтів від обурення. Як? В його маєтку бунт? Скочив у сідло й огрів коня. За ним помчало п'ятеро гайдуків. Проскочили через парк, вихопились на сільську вуличку. Дзвін усе ще не затихав. З хат вихоплювались селяни й поспішали до церкви. Бігли малі й старі, діти й діди, малечу матері несли на руках. Всі кричали, розмахували руками... Багато дядьків бігли з косами в руках.
"Еге, справи зовсім кепські", — подумав Матусевич, обганяючи бабу з вилами в руках.
Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здійнявши над головами канчуки, хотіли було з ходу ринутись на юрму.
— Стривайте! — крикнув їм Матусевич, бо зрозумів: коли гайдуки почнуть давити кіньми людей, буде пізно.
І гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана. Але на них ніхто навіть уваги не звернув. Селяни стояли до них спинами. Ось на віз вихопився високий дебелий селянин, чорний як жук, з присмаленими вусами й блискучими очима. Коли випростався на возі, Матусевичу здалось, що на майдані аж тісніше стало. Ну й велет!
— Люди, куйте залізо, поки воно гаряче! Це я вам кажу, коваль Кизим! Україна в огні, Україна повстає! Годі нам скніти і тліти, годі терпіти горе й наругу. Пани вже досить напилися нашої крові. Люди, беріться за зброю, роздмухуйте в своїх серцях невгасимі горна. Відковуйте на них свою лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берітеся за коси, люди! Лупайте ляшків! Залізо яке тверде, та й воно піддається нашим молотам, а ляхи й поготів. Клепайте, щоб іскри в панів з очей сипались! Геть польських душогубів з нашої землі! Волю Україні!
"Єзус Марія!.. — жахнувся Роман. — Що він горлопанить? Він закликає до бунту!.. Щоб панів вішали... І мене, бо і я пан... О Єзус Марія, та що ж це діється сьогодні в моєму селі?"
Матусевич було рвонувся, та Олена ще міцніше стисла його руку.
— Стривай! — владно мовила. — Не здумай людям чинити лихе!
— Але ж це бунт! — не тямлячи себе, крикнув Роман. — Та за такі речі треба карати!..
-— Вовча кров у тобі заграла? — похмуро запитала Олена. —А ще наполовину, кажеш, українець. У людей урвався терпець, вони хочуть бути людьми, а не худобою. Тому не роби дурниць, тобі ж ліпше буде!
І він скорився... Мусив скоритися, аби не псувати стосунків з Оленою... З жахом прислухався до палких слів чорного здорованя, і кожне слово наче хто молотком забивав йому в тіло.
— Ви чуєте мене, люди, це я вам кажу, коваль Кизим. До волі кличу, братове! Реєстрові козаки, котрі не захотіли більше коритися ляшкам, запорожці та селяни з городянами обрали собі на гетьмана Павлюка. Йдіть до нашого гетьмана, люди!
Вчувши це ім'я, Олена здригнулась і що було сили стисла Романову руку. Він зрозумів це по-своєму.
— Тобі зле? Ходімо звідси.
Вона нічого не відповіла, тільки тремтіла, карі очі були вологими і широко відкритими.
— Слухайте, люди, послання гетьмана Павлюка! — гримів коваль Кизим. — Мій син Кизименко прочитає вам зараз універсал Павлюка.
На віз вискочив його син, як і батько, високий і дебелий, наче з каменю витесаний.
— "Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким і зо всім товариством, — голосно читав Кизименко універсал. — Товаришам нашим, їх милостям панам отаманам реєстрового війська, поспольству і братам нашим у всій Україні, в містах і селах, в маєтках і монастирях, бажаємо від Господа Бога здоровля. Прохаємо, підтверджуючи іменем нашого війська, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно або пішо і, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права й вольності наші, з'явились би добровільно в Черкаси і в згоді, як робили наші предки, по наказу старших. Брати! Збирайтеся всі як один! Паліть маєтки, захоплюйте коней, зброю і йдіть у Черкаси, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим, як того вимагає необхідність. Повстаньмо всіма силами проти душогубів наших і ворогів запеклих. Якщо ви охотно виконаєте це, то будете честь і славу мати і волю собі здобудете. Сходьтеся до нас усі, хто багне волі і кращого життя, хто не хоче більше ходити у ярмі!"
Кизименко ще не встиг дочитати до кінця універсал Павлюка, як на майдані знялася буря. Селяни кидали шапки вгору й кричали:
— Смерть панам-ляхам?
— Слава гетьману Павлюку!
— До Павлюка ходімо!
— Або волю здобудемо, або кістьми ляжемо!.. Над майданом вже злетіла пісня.
(Продовження на наступній сторінці)