Вже докурював люльку, як почув тупіт копит. Певно, варта біля брами носиться. Драбанти вночі бояться й носа із замку висунути. То вони вдень хоробрі. Але цікаво, хто там скаче глупої ночі? І ніби сюди, у вуличку завернули. Що там ще за причина?
Томиленко звівся, затиснувши в кулаці ще гарячу люльку. Вершники спинилися біля його двору.
— Пане старшино, то ви? — почулось запитливе, і Томиленко впізнав по голосу сотника Хмару. — Тут ось гість до вас проситься. Нетерплячий дуже. Навріпився, щоб ми його серед ночі до вас припровадили.
— Хай заходить! — озвався Томиленко. Сотник Хмара увів у двір незнайомця. Хто він такий, у темряві хіба розбереш.
— Чого це ти до мене серед ночі в гості завітав? — поспитав Томиленко. — Непроханий гість, кажуть, гірше татарина.
— От і кепсько, Василю, що свої тобі татарами здаються, —неквапливо відказав незнайомець, ї голос його видався знайомим. — Запросив би хоч до хати.
— Заходь.
Томиленко викресав вогню і, засвітивши каганець, оглянувся. Перед ним стояв чигиринський полковник Карпо Скидан.
— Не чекав так пізно? — у вуса посміхнувся гість.
— Ба... — почав було Томиленко радісно, та гість приклав пальця до губ.
— Та це свій хлопець, — кивнув Томиленко на сотника.
— Свої у нас фортецю відбили і ляхам її повернули.
— Коли так, — Томиленко повернувся до сотника, — постій, Грицьку, в дворі та попантруй.
— Слухаю, — сказав сотник і вийшов.
— Ну, а тепер здоров був, пане старшино. — Скидан обняв Томиленка. — Думав, коли я на Січ утік, так у гості до тебе й не завітаю?
— Звідки ти? Яким вітром?
— Низовим, Василю, січовим.
— Та ти сідай, Карпе, розказуй, що чувати. — Томиленко завісив рядниною вікно. — Де тебе носило, як з Чигирина подався?
— По волостях паноту колошкав. — Скидан підійшов до дверей, де в кутку стояв кадуб з водою, взяв питун, довго зі смаком пив, аж Томиленко відчув спрагу. — Ху! Тепер легше говорити, язик мокрий. А попаливши панів — на Січ подався. Гетьман Павлюк серйозне діло затіває. Цього літа дамо ляшкам прочухана. Та шкода — зброї обмаль. Дядьки на Січ з косами та ціпами йдуть. Армат зовсім немає, а без них ліпше й не рипайся. То ми почули, що в черкаському замку зберігається реєстрова артилерія... — Скидан пильно глянув на Томиленка. — Чому, гадаємо, не попросити її в Томиленка у борг? Мо’ поділишся, Василю?
— Та хоч і зараз беріть! — щиро вигукнув Томиленко. — Ти, Карпе, ніби мене перший день знаєш. Самого я тебе не так давно підбурював до повстання, а ти вагався... Одне слово, армати в замку, а замок в руках драбантів.
— Викурити можна?
— А маєш чим?
— Я не сам, — Скидан перейшов на шепіт. — Гетьман Павлюк з козаками стоїть під містом. Тепер ще одне: твої козаки, Василю, надійні? На них можна покластися?
— Як на мене! — відповів Томиленко.
— Гаразд. Треба діло так повернути, щоб і замок захопити, і менше нашої крові пролити. Вона нам ще згодиться.
— Мої хлопці відчинять браму в місто, — сказав Томиленко. — А драбантів із замку гуртом викуримо.
Як треті півні проспівали і край небо зарожевіло, павлюківці сотня за сотнею нечутно входили в Черкаси. Міська брама була широко відчинена, реєстрові козаки Василя Томиленка весело посміхалися.
— Чого смієтеся, хлопці? — поспитав їх Павлюк.
— Та весело, пане гетьмане, — озвалися ті. — Як згадаємо, що зараз панам ляшкам будемо лоскотати боки, сміх розбирає.
Ось вигулькнув Скидан.
— Швидше, козаки, швидше до замку, доки драбанти не здійняли шарварку!
— Де Томиленко? — поспитав Павлюк.
— Тут я, Павле, тут, — почувся бас, і з ранкової мли вирнув на коні старшина. — Здоров був, сотнику, а тепер гетьмане.
Старшина й гетьман обнялися.
— Ну показуй, де твої ляхи, Василю.
— Сплять у замку, хай їх трясця візьме! — буркнув Томиленко. — Варту біля брами знімуть мої хлопці. Можна починати.
— Починай, — сказав Павлюк.
Томиленко витяг з-за пояса пістоль і вистрілив угору.
Тріснула й проломилася тиша.
— Ура-а-а!.. — понеслося над Черкасами, і тупіт тисяч копит, крики та постріли оглушили місто.
— Ага-га-га! — кричав на все горло Томиленко, женучи коня до брами. — Дочекалися і ми свого часу!
Козаки Павлюка й Томиленка вривалися в замок, рубали сонних драбантів, що очманіло вистрибували в двір і спросонку навіть не відбивалися... Іржали коні, охоплені смертним жахом, кричали драбанти.
— Не випускайте, не випускайте їх із замку! — лунав голос Павлюка. — З будівель викурюйте, щоб не встигали кулями рушниці набивати!
Наліт козаків був такий несподіваний, удари такі дошкульні, що збиті з пантелику драбанти вже не здатні були чинити опір. Ті, які ще вціліли, спішно кидали зброю, благаючи порятунку.
— Пане гетьмане! — примчав збуджений Скидан. — Замок у наших руках. Армати цілі, ще тепленькі нам дісталися!..
Міщани повибігали з хат, як тільки-но затих бій.
— Воля! Наші прийшли! — лунали радісні вигуки. — Виходьте, люди! Гетьман Павлюк привів козаків!..
Люд повалив вітати повстанців. Коли зійшло сонце, майдан уже був забитий вщерть. Була Зелена клечальна неділя, і черкаські дівчата посипали дорогу перед військом зелен-гіллям, кидали на вершників руту-м'яту, шовкову траву, посипали військо чебрецем та любистком.
— Із святом вас, пане гетьмане, і військо ваше!
— З клечальною неділею будьте здорові! Увесь у м'яті й чебреці, їдучи на майдан, Павлюк був зворушений до сліз. Марилась йому щаслива будучина, коли вся Україна заквітчається рутою-м'ятою, на повні груди питиме п'янке повітря волі... Забемкали дзвони, біля церкви стояв високий дебелий священик у довгій чорній рясі. В одній руці в нього був хрест, в другій — пістоль.
— Ісус каже: ім'я мені легіон, бо нас багато! — басом гуде панотець і благословляє хрестом повстанців. — Будьте вкупі, брат за брата. У святому письмі сказано: коли царство розділиться само в собі, не зможе устояти це царство!
Між людом на майдані ходив міський коваль Кизим з сином Кизименком — обидва високі, широкоплечі, що ті богатирі, і роздавали всім бажаючим саморобні шаблі та ножі.
— Беріть, сміливці, святу зброю! — щедро призапрошував коваль. — Ми з сином потихеньку та помаленьку за весну наклепали. Як знали, що згодиться. Та ви беріть, ми ще наклепаємо, наше горно не затухає.
Чоловіки беруть, дякують.
— Нема за що! — гуде Кизим. — Міцніше тримайте шаблі, бо вони, як і горобці, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лінуйтеся, щоб панота всмак скуштувала наших шабель. — Вздрівши гетьмана, Кизим гукнув: — Чи так я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть?
Майдан затих, всі повернули голови до Павлюка. —
— Дадуть ляхи нам волю! — голосно сказав Павлюк. — Як на кладовищі опинимося, так і дадуть нам волю. Лежіть, як вам подобається, в могилах. Ваша воля. А коли вільно хочете під сонцем жити — беріться за зброю! Павлюка пани можуть здолати і голову йому відтяти, але вам усім, Україні нашій — ніколи!
— Ми всі до тебе прийдемо, пане гетьмане! — на увесь майдан гудів Кизим. — Веди нас за волю, гетьмане! Зненацька почувся тоненький розпачливий голосок:
— Пане гетьмане, мене мати не пускає.
Майданом пронісся сміх, голосний, навальний, і уже задзвеніла пісня:
На вулиці сурма грає,
Мене мамка не пускає
"Пуста мене, моя мати,
На Січові погуляти!"
Підхопив майдан пісню, згасли нараз безтурботні посмішки, суворими стали виснажені лиця, і увесь люд від малого до попа біля церкви тихо, врочисто, як молитву, заспівав:
Ой ви, орли, ви, соколи,
Занесіть мя в чисте поле.
Та й за нашу Україну
Будем битись до загину!
В надвечір'я Павлюк обходив з Томиленком вози, на які вантажили гармати реєстру, порох та свинець, перевіряв, чи добре все вкладено, чи не буде в дорозі якої неув'язки. Прийшов Кизим.
— Запрошую вас, товариші й братове, до себе на вечерю. По келишку вип'ємо, щоб не гасло полум'я в наших горнах, щоб залізо завзятіше кувалося!
— Куй залізо, доки гаряче! — посміхаючись, мовив Павлюк до Томиленка та Скидана, і ті дружно кивнули головами.
Кизим мешкав у кривій вуличці, десь аж на околиці Черкас. За його дворищем простилалась зелена левада з вербами, з озерцями та осокою. В кутку подвір'я стояла кузня, маленька, закіптавлена, в дворі гори всілякого базавлуччя, заліза, поламаних коліс, бричок, плугів. З кузні — міцний запах гарячого заліза, вічного духу всіх кузень. Чути було, як завзято клепав молот, раз по раз з маленьких дверей віялом вилітали іскри, ніби рятувалися від важкого молота.
— Гаси горно, сину, та йди гостей зустрічати! — мовив Кизим. — Будемо оковиту клепати!
(Продовження на наступній сторінці)