— Далі б я не радив іти, — пошепки застеріг Караїмович і оглянувся. — Там, за яром, їхній табір... Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою.
— Але ж і набрид ти мені!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тільки старшиною вибрав?
— Хто мене краще знає, той і вибрав, — загадково відповів Караїмович, і в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстиві іскорки й відразу ж згасли, і на очі насунув сірий попіл. — Реєстровці стоять табором по той бік яру, як би чого не вийшло. Почекаємо ліпше ранку. Поспішиш — тобі ж, — сотнику, й гірше буде.
— Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, — дещо хвальковито відповів Павлюк. — Реєстровці підуть за мною.
— Дай Боже... — гмикнув Караїмович і відвернувся. Павлюк велів своїм козакам стати табором по сей бік яру і поки що нічим не виказувати своєї присутності. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму.
— Проникну вночі до них у табір. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо’ й пізно буде. Гайда на розвідку, Караїмовичу. Підеш зі мною, тільки не трусись, як заєць!
Удвох вони спустилися вниз і довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табір реєстровців. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи відстав, раз по раз непомітно озирався... Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск...
— Хто? — спинився Павлюк і вперше насторожено оглянувся.
— Та то я... комара ляснув, — посміхнувся Караїмович. — Бачу, сотнику, і в тебе вже тремтять жижки?
— Ну, це ти дарма! — Павлюк аж розізлився. — Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходімо!..
Павлюк ступив до куща, розсунув гілля... Табір реєстровців і справді був потойбіч... Одначе в таборі було тихо, ні гомону, ні багаття. Це насторожило Павлюка...
— Слухай, Караїмовичу, — не повертаючи голови, тихо мовив він. — Чому це козаки принишкли? Кого чекають?
-Тебе чекають, сотнику, — пролунав позаду голос Караїмовича, і Павлюк вловив у його голосі злорадну, втіху... Зробив рух, щоб повернутися, але тієї ж миті удар по голові збив його з ніг... Перед очима попливли жовті плями, і Павлюк полетів у жовте море. Не бачив і не чув, як з-за кущів вибігли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бігцем кудись понесли...
Павлюк очуняв лише вранці, перед очима все ще клекотіла й пінилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась...
"Здорово ж вони мене вчора... — скреготнувши зубами, подумав він. — Як же це я вскочив у пастку?"
Заляпотів дощ... Ширше розплющив очі і здогадався, що на нього лили воду. Підняв голову й крізь мутну пелену побачив Караїмовича. Був той уже в старшинському вбранні, поголений, свіжий, сяючий.
— А, сотник! — весело крикнув Караїмович, як тільки Павлюк розплющив очі. — Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голівці.
— Боїтеся, коли зв'язали? — ворухнув Павлюк зв'язаними руками.
— На всяк випадок, — весело відповів Караїмович і крикнув до козаків: — Досить лити воду! Поставте пана сотника на рівні ноги.
— Дякую за турботи, — виплюнув Павлюк кров. — Сам зведуся.
Відштовхнувши ліктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками, важко звівся на ноги.
— Умієш із засідки по голові гуркнути!
— І по голові обамбурити навчені, — з погордою відповів Караїмович. — Чи не подобається? Мо’ не так зустріли, пане сотнику?
Земля хиталася під Павлюком, він міцніше вперся ногами і встояв. Жовта вирва перед очима почала затухати, але голова розболілась ще дужче. Потилиці не відучував, наче задерев’яніла...
— До тями ніяк не прийдеш? — донісся до нього глузливий голос. — Звикай, козаче, на тім світі отаманом станеш.
Павлюк з ніг до голови оглянув Караїмовича. Ніби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свіжий. Колупався в зубах. Всмак поїв, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боці — шабля. Певно, коштовна, руків'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане віспою, так і випромінює сите задоволення. У вузьких косих очах — хижа втіха... Втіха ловця, що спопав-таки звіра, на якого так довго полював. Павлюк відвернувся...
— Не подобається моя пика? — весело поспитав Караїмович. —Ха-ха! Він ще мене сміливості навчав. Хизувався переді мною своїм таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив.
Павлюк прикусив губу... Що правда, то правда. Вскочив. Справді, як мишу, його заманили досвідченіші хижаки. І треба ж було так довіритись... Недарма Сулима відчував тривогу, все доскіпувався, хто такий Караїмович. Ще й застерігав, що він не той, за кого себе видає. Ех... Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тоді стає ясно, де оступився.
— Слухай, панський прихвосню, де мої козаки?
— Хто був дурніший з твоєї сотні, то зараз на тім світі у райські врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано і в Черкаси погнано. Там розберуться, — безневинно посміхався Караїмович.
Безвільно впала Павлюкова голова на груди, але він тої ж миті спохватився й підняв її гордо, аби ворог не втішався з перемоги.
— З яким би задоволенням переломив тобі хребта! — безсило скреготнув зубами Павлюк.
— У мене теж таке бажання, — ошкірився Караїмович. —Задумки в нас однаковісінькі, як бачиш. Тільки ти спізнився з своїм бажанням.
— Вбити ворога ніколи не пізно.
— Але ти програв.
— Але це ще не все!
— Ні, сотнику, це вже все.
— Я вірю у свою вдачу! — сказав Павлюк.
— І я вірю в свою! — в тон йому відповів Караїмович. — Сподіваюся, що ми більше не будемо зустрічатися. Принаймні на цьому світі.
— Рано ж ти мене хорониш, запроданцю!
— Аби не пізно.
— Ти сильний і хитрий ворог, — по хвилі мовив Павлюк. — Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмію, в цьому моя біда. Але дякую за науку. Сподіваюсь, що колись віддячу тобі сторицею!
— Нема за що дякувати, сотнику! Та й пізно вже. Ти навіть вдарити мене не зможеш.
— Вдарити, може, й ні, але плюнути... — Павлюк виплюнув згусток крові в лице Караїмовичу: — Одержуй, панський прихвосню!
Караїмович відскочив, витер лице і, вихопивши з піхов шаблю, кинувся на Павлюка... Павлюк випростався... Караїмович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав:
— Ні, Павлюче, не для того я ризикував своїм життям, щоб так просто тебе вбити. Легкої смерті не чекай!
— Я козак, а козак не шукає легкої смерті!
— Не сумніваюсь. Ти хоч і довірливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обіцяю тобі важку смерть або на пласі, або на палі. Але не тепер. Я хочу навтішатися своєю перемогою.
— Чи не зарано втішаєшся?
— Спішу! — гмикнув Караїмович. — Негусто випадає мені втіха, щоб відмовлятися від неї. Твоя голова в моїх руках.
— Голова — це ще не все.
— Але я на твоїй голові матиму добрий заробіток. Як і на твоїй Україні, Павлюче.
— Ти хто такий, Караїмовичу?
— Чи тобі не все одно? — ошкірився той. Він засунув шаблю в піхви. Павлюк скоса спостерігав за ним. Тепер Караїмович був зовсім не той, що у фортеці. Гордий, самозакоханий. І хижий. В його довгастому, худому й кістлявому лиці було щось татарське. Чи, скоріше, монгольське. Це враження доповнювали косі очі... Ніби вгадавши його думки, Караїмович вигукнув:
— В моїх жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. І я ненавиджу вас, слов'ян. О, я ще розправлю свої крила! Кодак-то лише мій початок.
— На гетьмана реєстру цілиш? — спокійно запитав Павлюк.
— А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Сулиму привезу до Варшави. За це мені ляхи щось дадуть. І не тільки гетьманську булаву. Вся Україна буде в моєму кулаці.
— Мерзотник!
— Кожний діє як уміє!
— Як я співчуваю твоїй матері, — сказав Павлюк з жалем. —Мало того, що в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила... Нещасна жінка!
— Замовкни! — не своїм голосом закричав Караїмович і рвонувся на Павлюка з кулаками, та до намету зайшов гетьман реєстровців. Колихнувши відвислим черевом взявся в боки й, сопучи, витріщився на Павлюка.
— Попалася в сільце перелітна пташечка? — гетьман аж руки від задоволення потер. — Доліта-ався...
— Літав — згодився Павлюк. — А пан гетьман тим часом повзав.
— Ей, ти!.. побагровів гетьман. — Прикуси язика, бо він тобі швидко вкоротить шию. Теж мені орел!
— Але не плазун, — сказав Павлюк.
— Але іноді й плазуни хапають орлів! — вигукнув Караїмович.
— Іноді хапають, — згодився Павлюк. —Та, попри все, вони плазунами й лишаються.
— Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, — з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.
— Кожному своє, — уточнив Павлюк.
— Ти мене не вчи! — важко дихаючи, вигукнув гетьман. — Мене пізно вже вчити!
— Правда, ходячим мерцям наука зайва.
(Продовження на наступній сторінці)