— А біс його знає, що він за один! — щиро вигукнув Павлюк. — Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю... Все ніби якісь плани виношував, щось замишляв... Але руку завжди за гетьманом тягнув. — Після паузи додав: — Нічого лихого за ним не помічав, але й добра також... Інша річ, що він прозрів. Зрозумів, де його справжнє місце в боротьбі.
— Коли б це так... — задумливо мовив Сулима.
— Чи ти йому, батьку, не довіряєш? — здивувався Павлюк. —Ти бачиш, який він до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечі. Коли б йому не боліла наша справа, хіба зважився б проти гетьмана йти? І не його вина, що більше козаків за собою не повів. Совість свою чистою зберіг, і добре.
— Спробуй йому в душу заглянути — обережно натякнув Сулима.
— Ех, батьку! — схопився Павлюк. — Звідки у тебе така недовіра до чесних людей? Мені віриш? Вір і Караїмовичу! Не захотів бути лядським прихвоснем, от і примчав до нас.
-Ти — інша річ, — м'яко посміхнувся Сулима. — Ти молодий, запальний. І, як дитина, відкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович... — Сулима похитав головою. — Щось мені у ньому не подобається, а що — ніяк не втямлю. Ніби не той він, за кого себе видає. Ніби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, підступний і сильний. І небезпечний.
Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.
— А може, мені тільки так здалося...
— Саме так, батьку, здалося! — радо вигукнув Павлюк. — Я зразу відчув, що він чесна людина. Не лицар, але й не підляк. Це лише початок його прозріння.
Сулима пішов до льохів перевірити, скільки в запасі пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпівши, подався в комендантську хату. Караїмович, як і перше, спав, сидячи за столом, і хропів.
— Спить! — аж розізлився Павлюк. — Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Діло горить, а він носом висвистує. Вставай!
Караїмович з трудом відірвав голову від столу, потер заспані, почервонілі очі й хриплим від сну голосом буркнув:
— Я на той світ не спішу, тому люблю виспатись на цьому.
— Слухай, старшино, — підсів до нього Павлюк. — До дідька спання! Розкажи мені ліпше, який настрій у реєстровців. По правді кажучи, я саме до них і збирався. Думка у мене така є. Підняти козаків, захопити ряд фортець, а тоді розіслати універсали до народу, зібрати люд і дати панству бій. Не на життя, а на смерть.
— В тебе, може, це й вийде, — зітхнув Караїмович. — Тільки не мені. Досить. Відкозакувався. Підняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги виніс. Лише трьох за собою й повів.
— Для початку й це добре.
— Ні, з мене досить! У ватажки більше не полізу.
— Скис? — рвучко схопився Павлюк. — Перша осічка, й готово?
— Я не з того тіста завішаний, що ти, — зітхнув Караїмович.
Це Павлюкові сподобалося, він любив трохи похизуватися собою.
— О, я не такий слабак! — вигукнув задоволене. — Мене невдачі не лякають, а навпаки — гартують. Я тоді зліший стаю. Як хорт!
— Є такі невдачі, після яких опускаєшся на дно, — вперто повторив Караїмович. — Мені дали по зубах, і досить. Ситий по горло. Хай інші пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досі пам'ятають. Якось мені вдалося підслухати реєстровців. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Січ подався, гомонять між собою. Павлюк-то лицар, він би ніколи не згодився на Кодак іти... Шкода, що в нас немає другого Павлюка.
— І ти, телепню, з такими людьми не міг знайти спільної мови? — схопився Павлюк. — Старшину поліз підмовляти, а з козаків треба було починати...
— Схибив, — розвів руками Караїмович. — Спіткнувся, як кажуть, на рівному. Тепер і мені втямки, а тоді, згарячу... Коли б ти, сотнику, був на моєму місці, то, мо', й відрадив би реєстровців від братовбивчої війни. А я що… Я й балакати до пуття не вмію. Не вийшло, то й руки опустилися… А тебе козаки люблять, вірять тобі. Ти б їх повів за собою.
— І поведу! — загорівся Павлюк. — Може, й ти до мене пристанеш?
— Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? — брови Караїмовича з ляку злетіли вгору. — Нема дурних! Своя сорочка ближче до тіла. Тебе реєстровці і знають, і поважають, ти і їдь до них.
— Ех, ти! Заєць! — Павлюк збуджено забігав по хаті, світлі очі його горіли вогнем. — Жижки тремтять? А я піду!..
— Старшина кулями зустріне.
— Кулям не звик кланятись, бодай і старшинським! — із цими словами Павлюк вибіг з комендантської і біля порохових льохів здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув:
— Батьку, кульбач коней!
— Почекай. — Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому і повернувся до Павлюка. — Чого це тобі так приспічило, що й на місці не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.
— Тіпун тобі на язик, батьку! — весело блискав Павлюк очима. — Така в мене вдача. Не люблю тліти. Горіти, так горіти. Беру сотню і мчу навстріч реєстровцям. Хочу запобігти братовбивчій війні. Реєстровців обдурила зрадницька старшина, замакітрила їм голови, засліпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однієї України, що ми — як два крила в одного птаха Що їхні вороги — то ляхи, а не запорожці. Певен, більшість опам'ятається і піде за мною. Я поведу їх на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви мені з Січі підмогу кинете.
— Бути по-твоєму, сину! — Сулима обняв Павлюка. — Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмієш, мо' й роздмухаєш в обдурених серцях вогонь помсти! — Прощай, батьку! До зустрічі!
— До зустрічі, сину!..
Розділ дев'ятий
Підйомний міст, глухо стукнувшись, упав на рів, і Яків Остряниця в'їхав у фортецю.
— Здорові були, сулимівці!
— Здоров був, отамане, коли не жартуєш! — одказали козаки, котрі чатували біля брами.
— Еге, з вами пожартуєш! — похитав головою Остряниця. — Таку фортецю запопали! Угору глянеш — шапка злітає.
— На дріб'язок не розмінюємось.
— То, виходить, живі-здорові?
— Ще б пак, — почув Остряниця знайомий голос і не зоглядівся, як опинився в дужих обіймах Івана Сулими.
— Ану, хлопці, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втік! — весело гукав Сулима до сторожі. — Не випустимо, доки не повість отаман усі новини... То, кажеш, брате, свистіти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш!
Отамани розцілувалися, відступивши на крок, розглядали один одного, підкручуючи вуса.
— Ти ніби аж повищав, Іване?
— — Ростемо, брате, ростемо.
— Я думаю. Таку фортецю відхопити! Іч, сяє, як те сонце.
— Та й ти — як той місяченько...
Отамани засміялися, поляскуючи один одного по плечах.
Остряниця був вищий і худіший за Сулиму, тому й здавався сухим, колючим і ніби аж непривітним. Все у нього було гострим: великий ніс, підборіддя, і погляд великих, чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посміхався, як лице його враз м'якшало й привітнішало, ніби вигодинювалося після негоди.
— Прошу до нашої господоньки.
— Нічого собі господонька, — озирався на всі боки Остряниця. — І все це тепер наше?
— А то ж чиє?
Йдучи фортечним двором, розмовляли.
— Але ж і чисто в тебе, Іване, — дивувався Остряниця. – Як у світлиці дбайливої господині.
— Два дні після колишніх найманців сміття вигрібали, —сказав Сулима, зморщивши носа. — Загидила німчура фортецю так, що й ступити ніде було. Гірше, ніж у конюшні. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець — і наче в степу себе почуваєш.
— Кошовий цікавиться, як у тебе справи, Иване.
— Живемо — сухарі жуємо.
— Харчу вам невдовзі підвезуть, — запевнив Остряниця.
— А що нам далі з лядською фортецею чинити? Чи жити у ній, чи за димом пустити? — поспитав Сулима. — Як Січ-мати гадає?
— Жити, Іване, жити, —твердо мовив Остряниця. — Заради цього й приїхав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортеці не руйнувати, буде в ній стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вістку, — Остряниця посміхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. — Кошовий дякує тобі й козакам твоїм за лицарство й відвагу… А ще кошовий отаман велів мені передати, що Іван Сулима віднині вже не курінний отаман, а військовий старшина.
— Чи ж не високо мене піднімає кошовий?
— По заслугах. Чин військового старшини — високий чин. До всього ж кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортеці.
Прийшли до комендантської хати. Під вікном сидів Ярема Летючий і стругав палицю. Вгледівши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привітався.
— О-о, — протягнув удавано здивовано Остряниця, — ти, Яремо, наче гетьман... Ось тільки вуса якби... Ярема враз почервонів.
(Продовження на наступній сторінці)