Кирпа брав каміння з рук Сулими, але в очі отаманові уникав дивитися. Мовчки передавав те каміння Гнатові, котрий стояв ще вище Кирпи, і злився. На Сулиму, на самого себе...
"Чорт з ним, з Сулимою, але життя моє пішло шкереберть, —думав він,, із злістю хапаючи каміння. — Не вийшло з мене старшини, не розбагатію, не повернуся додому паном... Так і розтринькав своє життя, на дріб’язок розміняв... Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?"
Кирпа плюється, мовчки бере з його рук каміння, передає далі Гнатові і вкотре думає:
"Гуркнути б каменюкою Сулиму — і ходу!.. Хоч би душу відвів. Все одно пропало моє життя. І якого я дідька приперся у цю фортецю? В перший же день Сулима в льох посадив..."
До нього тоді причепився Дмитро Гуня. Потім Сулима підійшов. Кирпа здуру було й кинувся до отамана за рятунком.
— Пане отамане, ось ця голота, — ткнув він пальцем на Гуню, — затримала нас і ображає... Пора б уже навчити сірому, як старшину поважати!..
Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки і так труснув його, що Кирпина голова трохи не злетіла з в'язів.
— Кирпо-о! — поставивши осавула на ноги, прохрипів отаман. — Коли я ще раз почую від тебе слово "голота", коли я ще раз побачу, як ти будеш вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козаків, то за себе не ручаюся! Второпав?
— Второпав, — скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана. — І не забуду!
— Від тебе несе вином, — сказав Сулима. —Ти коли встиг набратися?
— Я їх щойно з комендантської викурив, — сказав Гуня, киваючи на Кирпу, Макуху та Щербину, котрі похитувалися на ногах. — Жлуктили нахильці з карафок.
— А кому яке діло?! — закричав Кирпа. — Я захопив фортецю, тому й маю право пити!
— Ха-ха! Він захопив фортецю! — зареготав Гуня. — Щось я тебе не бачив у числі перших, а пити — тут як тут. Інші трупи з фортеці виносять, а вони винце дудлять.
— Доведеться тобі відповідати, осавуле! — різко сказав отаман. — Пияцтва я нікому не прощаю!
Кирпа злякано забігав маленькими очицями, шукаючи собі хоч якої підтримки, і, зрештою, вирішив не оборонятися, а нападати:
— А злото де ви поділи, пани отамани? Собі заграбастали?
— Яке злото? — спокійно запитав Сулима.
— А те, що у фортеці було! — галасував Кирпа. — Думаєте, я не знаю, що ви три бочки злота захопили? Поділили тихцем між собою — і мовчок?
Сулима зблід від такого нахабства, хоч від Кирпи можна було всього чекати, але стримався.
— Дмитре, — спокійно повернувся він до Гуні. — Візьми трьох козаків і запріть в землянці цього п'яничку, доки не прохмелиться. А там побалакаємо.
В холодній Кирпа швидко вихмелився, і його почало тіпати. Так було завжди, коли виходив хміль. І злість кипіла. На Сулиму, на самого себе, що вдався такий безталанний. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга!.. Кинувся по східцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками... Бив доти, доки не защеміли кісточки пальців. У відповідь – ні звуку. Кирпа знеможено опустився на східцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П'ять літ козакує на Січі, зумів якось в осавули пролізти, а далі — ні тпру ні ну!.. Розкусили. І не розбагатів, хоч як не п'явся, як не принижувався заради шеляга щербатого. Як ото в шинку, коли покійний Кикошенко запропонував йому кукурікати під столом. Тьху! Власне, й на Запоріжжя Кирпа йшов з однією метою: розбагатіти. Будь-що набити капшук. Наслухався дурних балачок, ніби злота в запорожців — кури не клюють. Що вони його лопатами гребуть. І збіднілий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бідного родича терся у свиті магната Пшибося, клюнув на ті теревені, приперся на Січ, отримав прізвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далі що? Набив кілька торбинок дріб'язком, та й годі. Не вельми густо. З таким скарбом не позмагаєшся з багатою шляхтою. І от його, пся крев, шляхтича, зачинили в землянці, наче якусь сірому!
Все життя Лесючевський-Кирпа мріяв втерти носа ясновельможному панству, стати з ним на одному щаблі. Не бідним родичем, що зазирає в панську куховарню, аби дали що поїсти (і це будучи шляхтичем!), а рівним з рівними. Проте змушений був слугувати панству, як хлоп. Тьху! Багачам байдуже, що він шляхтич, що його батько був можним. Але, на нещастя, дурним картярем. Програв та пропив все своє багатство, маєтки, грунти, хлопів і сам п'яним попав коневі під ноги. Ламаного шеляга не лишив своєму синові. Скільки Кирпа не вислужувався — марно. Бідний родич. Гірш, ніж хлоп. Коли втікав на Січ, певний був: повернеться з караваном скарбу Та не простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На білому коні в'їде... Тьху!.. Пішло життя обертом. І з фортецею він прогадав. Де ті три бочки злота, котрі він сам вигадав і в котрі сам повірив? А мо', й справді були три бочки злота? А Сулима собі заграбастав?. Лють і заздрість до Сулими не затихала.
"І треба ж було мені за ним побігти в фортецю! — вкотре лаяв себе подумки. — Чорт би її забрав!.. Іч, камінням запасаються, видно, зовсім припекло. Обложать фортецю реєстровці — і кукурікай тоді... Цим камінням довію не будеш відбиватися. Та й харчу обмаль..."
Беручи від Сулими чергову каменюку, Кирпа (а він стоїть на східцях вище отамана) бачить круті широкі плечі, отаманову голову...
"Кинути б оцю каменюку йому наголову, — з ненавистю думає. — Бац — і немає Сулими... Впустив каменюку, невинний. Вирвалася з рук... Вислизнула — і по голові отамана..."
Кирпа ще раз бликнув на отамана і розчепірив пальці... Камінь полетів Сулимі на голову...
— Стережись! — раптом закричав Кирпа. Сулима відхилився, каменюка гуркнулась біля його ніг... Кирпа рукавом сорочки витер холодний піт з лоба, нехотя буркнув:
— З рук вирвалась... — А сам подумав: "Боягуз... Лайно ти собаче!.. Духу не вистачило." Сулима уважно глянув на Кирпу, спокійно озвався:
— Міцніше тримай каміння в руках!
— Затямлю цю науку! — зле бликнув на отамана Кирпа.
Ще вище Кирпи на східцях стоїть Гнат Кодак.
— Важенна!.. — каже він, беручи каменюку з рук Кирпи. — От дивуюсь, як це деякі людці ухитряються отакезне каміння в себе за пазухою носити?
Кирпа сполошено затупцяв на місці, ніби його спіймали на гарячому, удавано байдуже поспитав:
— Ти про що це пасталакаєш?
— Та все про те ж, — з усмішкою відказав Гнат. — Кажу, що дехто вхитряється жити на білому світі з отакезною каменюкою за пазухою.
— А-а, за пазухою? — пробурмотів Кирпа.
— Ага, в пазусі, — ліниво тягнув Гнат, а очі його так і стріляли. — Тільки той, хто носить отакезну каменюку в пазусі, неодмінно втопиться. Камінь його на дно потягне Бульк! І немає. Кирпи, приміром.
— Ти чого це? — спалахнув Кирпа.
— То я Кирпу так згадав, для прикладу.
— Шукай собі інший приклад, с-с-сірома! А ще вище стоять Панько Макуха з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере каміння, передає його Щербині. Той бурмотить:
— На кий чорт мені така робота? Хіба я віслюк, щоб на своєму горбу каміння таскать? Я вільний козак, а не хлоп Сулими.
— Але Сулима й сам носить, — несміло зауважує Панько Макуха. Щербина спалахує:
— Ото й носить, аби нам очі замилити! Що, мовляв, і він простий козак... А три бочки злота, про які Кирпа казав, куди щезли? Чи, мо’ їх лизень позлизував? Ех, і на дідька я потеліпався за Сулимою!
Макуха здивовано витріщився:
— Ти забув, Савко, що Сулима нас від опряги порятував. Коли б не він — запороли б нас біля ганебного стовпа.
— Врятував, врятував, — шкірить Савка жовті, щербаті зуби. — Чхав я на той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхів суне!
— Так уже й сто тисяч? — насмішкувато питає Панько.
— Чого причепився, як той реп'ях? — визвірився Щербина. — Сто не сто, а п'ятдесят — це вже точно. А то б чого Сулима камінням запасався? Пороху та куль чортма, от і думає на камінні виїхати в переможці. Пропадем ми в цій фортеці, як миші! І собака за нами не гавкне. Тікати треба звідси, допоки не влипли.
— Але ж це зрада?
— Дурило!.. — шипить Щербина. — Макуха ти найсправжнісінька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з моє, тоді й пащекуй!
І знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки каміння. Потім Щербина не витримує:
— І на кий чорт я потеліпався на Січ?! Треба було обамбурити того дурня по курячій голові!
Макуха вже не раз чув цю історію. Щербина був наглядачем у якогось панка під Білою Церквою.
— Жив собі як вареник у маслі, — згадуючи минуле, хвастав неодмінно Щербина. — Хоч і наглядач, а все одно пан. Па-ан, а не бидло. Пожену хлопів пугою на роботу, сам у холодку лежу, а набридне лежнем, на коні гарцюю. Кінь у мене був звір. Хлопа запросто міг затоптати... Кланялись мені, бувало, хлопи в ніжки, коли селом на коні мчу. Хоч і не пан я, а карка переді мною гнули. Що не так — пугою, пугою, аж шкура на них горить. У-у, тремтіло переді мною бидло! Навіть панок мені якось зауважив... Ти, Савко, того... легше трохи...
А чого, кажу йому, із смердами панькатись? Ха! Все було б добре, як вареник у маслі жив... І треба ж було..
(Продовження на наступній сторінці)