За роки окупації він не сподівався на вістку, та після звільнення села, скільки не писав додому — жодної відповіді. Утішав себе, що, мовляв, війна іде, що пошта нерегулярно працює, все може бути... От з'явиться він негадано і зустріне його...
Рідна хата зустріла його високим та чорним бовдуром, на якому галки вже змостили гніздо, та недогорілими кроквами і задимленими стінами.
Вишні на причілку теж стояли чорні, і над ними гули бджоли, не впізнаючи знайомих вишень та дивуючись, певно, чому вони не квітнуть біло-біло?..
Щедрія обступили сусіди.
Вони мовчали. А на високому чорному бовдурі галасували галки. Та над чорними обгорілими вишнями гули бджоли — шукали квіт і не знаходили його.
Катерину розстріляли в сорок другому, як матір офіцера-льотчика і дружину фронтовика-комуніста, розстріляли на кладовищі.
Стоячи під дулами автоматів, розказували йому односельці, Катерина дивилася в небо — може, сина-льотчика виглядала? Може, здавалося їй в останню мить її життя, що вирне з-за хмар коханий синок на крилатій птиці і порятує її...
Щедрій поклав на її хрест сережки і пішов відбудовувати хату.
Треба було жити і чекати з війни сина.
Чекаючи сина, він відбудував хату і посадовив нові вишеньки.
Минув травень.
Весна була ще в розпалі, стояли дні ясні, чисті, дзвінкі, ночі темні, зоряні, теплі. Стара тополя тихо шелестіла молодим листям, тільки на її вершку чорніло ніким не займане колесо.
Лелько не повернувся.
Не судилося йому збудувати власне гніздо, виглядіти з ньому лелечат і вчити їх лету у високому і дзвінкому приорільському небі... Колесо так і лишилося ніким не займаним.
Випала молодому лелечичу Аравійська пустеля.
У негоду чи у вітряний день скрипить стара тополя, чорне колесо на своєму вершку гойдаючи. Не стало воно гніздом.
Іноді старий лелека прилетить на те колесо, стане, зігнеться, вбере голову в плечі, настовбурчить пір'я і стоїть так довго-довго. Буває, що й у нічній пітьмі біліє самотиною на тім колесі.
— Годі, годі вже...— обізветься до нього дід Щедрій (а може, не так до лелечича, як до самого себе, до думок своїх болючих).— Лелька свого ти вже не повернеш. Кожного з нас чекає своя Аравійська пустеля. Кому випаде перелетіти її, кому крила тільки обсмалити, а кому і впасти на гарячий пісок. Лелько впав, інші перелетіли пустелю, так вашому лелечому роду і не буде переводу.
Помовчить і знову гомонить. Чи до лелеки, чи до самого себе.
— Життя, як теє море... А в пісні як співається?.. Доки море перелечу, крилоньки зітру...
Минуло ще кілька років.
Дід Щедрій геть побілів, і коли сидів на ослінчику під розквітлою вишнею, то здавалося, що його біла борода теж по весні розквітла вишневим квітом.
Йшла його вісімдесят сьома весна.
— Це ж треба стільки прожити, га? дивується старий,— Вісімдесят сім годочків, як один день! Вже давно Катерина з сином до себе кличуть, а я все живу та живу...
Згадував сина, білявенького Лесика із щербатеньким зубом.
У сорок першому Лесик уже був лейтенантом. У кінці травня сорок першого мав приїхати до батьків у відпустку. Катерина хату вибілила, зіллям її заквітчала, а він вудочки лаштував — Лесик у листах похвалявся: як приїду у відпустку, то відразу ж за вудки і до Орелі!.. Та все в листах доскіпувався, чи беруть в Глухому озері щуки, а на Орелі, біля засохлої верби, окуні?
Замість відпустки Лесик вилетів на фронт.
Фотографії обіцяної так і не надіслав, і лишилася від нього та, єдина, де він знятий ще хлопчиком на воротах...
Лесику було в сорок першому двадцять, батькові — сорок п'ять.
Ідучи на війну, Щедрій казав:
— Якщо моєму роду випаде зустрітися з кулею, то хай вона дістанеться мені. Я пожив більше, та й щастя любові спізнав. А Лесик ще тільки починає жити — не можна йому з кулею зустрічатися. Йому ще треба по війні гніздо своє вити, радість любові спізнати, дітей виростить і в світ білий пустить...
Ворожа куля таки випала їхньому роду, тільки прийняв її Лесик.
Не перелетів він криваве море війни.
Не повернувся він до рідного краю, не вийшов росяним ранком з косою на луки, не посидів з вудочками біля Орельки, не цілував дівчат і дітей своїх не лишив у світі білому.
Чекав його батько аж до сорок сьомого.
А тоді прийшов папірець: у сорок третьому капітан Л. Т. Щедрій не повернувся із бойового завдання.
Він не повернувся з польоту і досі.
Капітаном сина свого Щедрій не уявляє, бо так і не побачив його жодного разу в офіцерській формі з погонами. Син назавжди залишився в його пам'яті білявеньким хлопчиком із щербатеньким зубиком, невгамовним Лесиком, котрий потай од батька-матері майструє собі за хатою крила...
А вишні квітнуть, а бджоли гудуть, а весни йдуть і йдуть, а старий все сина свого згадує та виглядає... А раптом? Серце не хоче змиритися, що сина немає, а пам'ять вічно жива, не хоче забути його образ.
А син усе не повертається і не повертається з бойового польоту.
А наступної весни, як ховали Тараса Микитовича Щедрія, прилетіли до його двору із теплих країв двоє молодих лелек — він та вона. Хазяйновито оглянула та пара колесо на тополі, і молоді лелеки церемонно розкланялись на колесі одне одному і скріпили тим ритуалом неписану свою шлюбну угоду.
Так у світі крилатих народилася ще одна сім'я.
Коли старого — геть білого в червоній труні — виносили з двору, лелече подружжя мостило собі гніздо на високій тополі.
А над ними, над селом, над Оріллю з Орількою, над усім приорільським краєм весняними вітрами дзвеніло високе голубе піднебесся, і молоді лелечки, в злагоді гомоніли між собою, що як то добре буде їм, коли вони навчатимуть у рідному небі дітей своїх високо-високо літати.
Бо крилатому роду нема переводу.