Та вдома старого не виявилось. Сусіда сказав, що він ще зранку потягнув кудись возик. Обіцяв повернутися під обід.
Було вже ополудень, і я, присівши на колоду, вирішив — дочекатися старого: бо ж давненько не бачились. А присівши, задумався, замріявся, ніжачись у промінні ласкавого сонечка.
Приоріллям ішла весна, і я на повні груди вдихав її прозоре, чисте повітря, відчуваючи в душі якесь оновлення. Дідів двір уже захопив молодий спориш, розлігся в дворі смарагдовими килимами і такий був ніжний та пишний, що я, простуючи двором, остерігався, щоб не оступитися, бува, ненароком зі стежки і не наступити на нього, не зім'яти, не забруднити чорноземом, що поналипав до підошов, його зелене крихітне листячко.
На причілку хати шматками весняного неба блакитніли півники, попід тином, поспішаючи, щоб випередити конкурентів за місце під сонцем, пішла в ріст кропива. Кілька кущиків її було зрізано, зрізи свіжі. "Старий уже зварив зелений борщ з молодою кропивою",— відзначив я про себе.
Та ось почувся віддалений скрип, що все ближчав і ближчав, і я вже почав розрізняти вищання коліс возика. Звівшись, підійшов до воріт. Так і є: дід Щедрій неквапом тягне за собою маленький візок на двох високих колесах. Привітавшись, я допоміг старому затягти у двір візок і зачинив ворота. Старий, посміхаючись, рукавом витирав запотілого лоба.
— Укоськали старого коня круті дороги,— наче виправдовуючись за свою слабкість, мовив Щедрій,— Нічого ж такого й не привіз, а вже геть ухоркався.
У візку лежало старе колесо від гарби із розсохлим обіддям, потрощеними спицями та втулкою.
— За колгоспною майстернею розбиті вози бур'янами заростають,— розказував дід.— Не так вози, як те, що від них зосталося. То задок, то передок, дишло чи колеса... Нікому вже не потрібні вози, бо немає в колгоспі коней — все трактори та машини. То я і забрав це колесо. Для воза воно вже не годиться, а мені...
— Для чого? Колесо вже ні на що не придатне.
— А от і неправда, а от і неправда,— жваво і якось по-дитячому вигукнув старий.— Годиться! Останню свою службу воно ще послужить.
І подав мені папірець.
— Читай, що Лелько днями написав.
І я прочитав:
"...своєю сім'єю мені вже час обзаводитись, як обзаводиться нею у нашому крилатому племені кожен лелека. Назнав я тут одну молоду та гарну лелечку, теж із наших, із орільських. Звати її Леля. Вона мені дуже до вподоби. Просто дивно, що ми раніше не знали одне одного. Як тільки повернуся додому, то відразу ж заходжуся коло гнізда. Доки Леля прилетить (а лелечки в нас прилітають пізніше), наше спільне гніздо буде готове і чекатиме на свою господиню. А я стоятиму край гнізда і клекотом вітатиму свою Лелю... Ой, як то хороше буде, яке то гарне життя у нас почнеться! І будуть у нас білі лелечата, і дивитимуться вони на світ білий, на край свій, на Оріль з Орількою, як я колись дивився з батькового. І в приорільському небі — високому та дзвінкому — вчитиму я дітей своїх літати... Ой, як хочеться додому, цим тільки й живу..."
І квапна приписка:
"Завтра вилітаємо. Завтра вранці. Чекайте мене, діду, з молодою дружиною. Ваш Лелько".
(Цей та інші листи Лелька написані ним, звичайно, лелечою мовою, але автор, розуміючи, що читачі не знають лелечої мови, подає їх тут у власному перекладі українською).
Як я листа дочитав, старий на свою хату кивнув.
— Гніздо лелече бачив? То лелькового батька гніздо. Прилетить він з матір'ю до своєї господи, а синові його, Лельку, де поселитися? Спробуй в селі знайти місце для гнізда, коли хат, таких, як у мене, критих соломою, більше немає. Все шифер та бляха. А на шифері та блясі гнізда не змостиш. От я і хочу допомогти Лелькові. Бачиш он ту тополю, що біля двору росте? Висока, гінка, а вершок уже всох. От би його спиляти та в розвилці і примудрувати колесо — кращої основи для гнізда годі й шукати. Прилетить Лелько, побачить колесо на тополі і скаже: "Спасибі, діду, це те, що треба..." — Старий посміхнувся.— Може, так і не скаже, але неодмінно подумає так. По-своєму, по-лелечому, а що вже мені подякує, то це вже точно. Та й заходиться на колесі мостити своє гніздо. А з тополі далеко видно, зелений кут Орелі та Орельки як на долоні. Гарно буде лельковим діткам сидіти в такому гнізді. А неба скільки над головою, скільки неба! Живи! Радуйся!..
Вирішили не відкладати задуманого на завтра, а відразу ж взялися за діло. Дід Щедрій до колеса прив'язав вірьовки. Потім погукав свого сусіда, і ми з ним, як молодші, полізли на тополю, спиляли сухий вершок, а тоді на вірьовках витарабанили туди старе колесо. Вмостили його в розвилці гілок, для безпеки в кількох місцях ще й прикрутили його дротом — кращої основи для майбутнього лелечого гнізда і справді годі й шукати.
Спустилися на землю задоволені, помили руки, а дід Щедрій тим часом насипав у три полив'яні миски зеленого борщу з молодою кропивою, хліба нарізав, до хати запросив обідати.
— Пом'янемо,— сказав,— тих, хто в польоті — одноденному і вічному. Тих, хто летить до рідного краю. Щоб дорога їхня була щасливою. В кого ж політ вічний — хай буде їм вічний політ!
А з стіни, з дерев'яної саморобної рамки, дивився на нас Лелько, а біля нього, з іншої дерев'яної рамки, посміхався щербатеньким зубиком Лесик, білявенький дідів синок, котрий змайстрував колись собі крила та й полетів у небо. І батько все життя виглядає його з неба, та й зараз ще виглядає, бо надія у батьковім серці вічна.
Останній лист від Лелька був коротким:
"Вже залишилася позаду Кенія (вдалині майнув і зник за обрієм Індійський океан), Ефіопія, Судан, де Білий Ніл, зливаючись з Голубим Нілом, утворює Великий Ніл, пролетіли Єгипет з жовтими гарячими пісками й високими пірамідами і вже обминаємо Червоне море. Як пройдемо Аравію, то відразу ж надішлю вам звістку про себе. А за Аравією вже буде легше: узбережжя Середземномор'я, а там — Балкани, а за ними вже й до України поруч...
Але попереду — Аравія.
Попереду Аравія".
— Попереду Аравія,— замислено повторив старий і враз захвилювався.— А чого це він так пише: як пройдемо Аравію, то вістку дам?
І запитливо й тривожно дивиться на мене.
— Чому?
Я міг розповісти старому, що на всьому шляху з Африки до Європи підстерігає лелек небезпека, і гине їх в далекій і трудній дорозі чимало. Особливо в північній Африці, де місцеві племена полюють на них з луками (там лелека така ж дичина, як у нас качки). Але найтяжчий і найнебезпечніший відрізок шляху — Аравійська пустеля. На сотні кілометрів простилаються внизу гарячі піски, над якими лютують жахливі піщані бурі, повітря — сухе і гаряче. Там не просто спека, там — пекло. Там — смерть. І — ні краплини води. їжі ніякої, хіба що сарана. Але це, як пощастить її знайти. Пустеля дихає полум'ям, вітри гарячі й пекучі. І над цим пеклом, що спопеляє все живе, треба летіти дні і ночі. Дні і ночі.
Орнітологи підрахували: кожний третій лелека гине над Аравійською пустелею.
Кожний третій падає білою грудкою на пекучі піски Аравії.
А обминути їх ніяк, дорога додому лежить тільки через те пекло.
Про все це я міг розповісти старому. Міг і не міг.
Натомість я пробурмотів щось бадьоре. Що, мовляв, нічого особливого в тій Аравії... Піски як піски. Ну, може, трохи сонце сліпить... А піски... піски й на березі Орелі трапляються.
— Попереду — Аравійська пустеля,— не слухаючи мене, сам до себе промовив старий.— І кожного вона чекає попереду. Одних раніше, других пізніше, але вона чекає, і її треба здолати, щоб дістатися до рідного краю...
Чекали ми вістки від Лелька, що він благополучно здолав Аравійську пустелю, чекали аж до травня, та так і не дочекалися...
На початку квітня прилетів Лельків батько.
Присівши на дідову хату, старий лелечич, навіть не відпочивши з дороги, відразу ж заходився лагодити гніздо.
Квапився.
До кожної лелечки, що пролітала над селом, радісно клекотів — дружину свою виглядав.
Днів через три і вона прилетіла.
Ах, як вони клекотіли, вітаючи одне одного, як клекотіли!
У них було стільки радості, що вони не знали, як її вихлюпнути, як її подарувати одне одному. І присідали, і крилами махали, і голови на спину закидали, та все радісно-збуджено тріскотіли дзьобами — та так мелодійно, ритмічно!
Цілий день раділи одне одному і ніяк не могли нарадітися, що вони здолали важку дорогу, перелетіли Аравійську пустелю, що вони знову удвох, що вони в рідному краї і попереду в них буде стільки днів ясних і ночей зоряних під високим приорільським небом! І вони знову і знову клекотіли, махали крилами і церемонно кланялись одне одному...
А старий сидів на призьбі, слухав їхній буряний клекіт і казав, киваючи білою бородою:
— Та воно й так... Добре зустрічатися, коли є з ким...
І бачилась йому інша весна, коли він з війни повертався. Не доїхавши попуткою до свого села, зіскочив на ходу. Нетерпіння було таким, що вирішив пройти до своєї вулиці навпростець, городами. Шинель на руку перекинув, за плечі — речовий мішок, кашкет набакир збив, накрутивши на палець чуб на скроні, і подався городами, стискуючи в кишені саморобний, з авіаційного дюралю портсигар — у ньому, в махорці, лежали сережки для Катерини.
Катерина любила сережки.
(Продовження на наступній сторінці)