За вікнами дідової хати гуде-виє невгамовна завірюха, крутять-вертять сніговії, аж дерева — чути — торготять обмерзлими гілками. Хуга така, що задарма і носа на вулицю не виткнеш. Мороз-морозяка зазирає у вікна, розмальовує шибки, але в хату йому — зась! У дідовій хаті тепло, у печі весело потріскують дрівця, іноді з печі чути невдоволене сичання — то потрапило обмерзле поліно, і вогонь витоплює з нього воду, а вона сердито шипить-сичить на нього. А десь на печі співає собі дідів приятель і квартирант-постоялєць — цвіркун. Улітку він живе у садку, а на зиму перебирається до діда в хату, "зимувати в теплих краях на печі", як каже старий. Зимуючи там у затишку й теплі, цвіркун співає собі та співає... Дід любить його слухати, а коли, буває, цвіркун довго не подає голосу, то бурчить на піч:
— Чого хоч ти мовчиш?.. Заспівай, прошу тебе. Зимовий вечір довгий, а сьогодні мені щось геть кепсько стало, і думки невеселі в голову лізуть...
Цвіркун відразу ж і озивається, охоче затягуючи свою одноманітну пісеньку, в старого тоді легшає на душі.
— Бо вже не сам,— бубонить він, вештаючись по хаті.— Цвіркун та я, от нас уже й двоє. Вже й сім'я.
Отож я пишу собі та й пишу, вогонь у печі потріскує, цвіркун свою нехитру пісеньку, в якої немає ані початку, ані кінця, "в теплих краях на печі" співає, а місяць лютий за вікном лютує... Таке витворяє, таке... І на кого він так розгнівався? Треба про це поспитати в діда, він такий, що все знає.
А ще я думаю про Лелька, як він там зимує за снігами, за морозами, за синіми морями і гарячими пустелями, аж у самісінькій Африці?.. Не близький світ.
"Щоб ви знали, в Африці теж зараз місяць лютий,— пише! Лелько в одному з листів, котрий я вже кілька разів перечитував дідові Щедрію.— Та між тутешнім лютим і приорільським — спільного тільки що назва. Бо у вас зараз зима, від якої ми, лелеки, змушені летіти аж на край світу, в Африці ж у лютому місяці спека стоїть така, що річки висихають і дно їхнє тріскається. Лише де-де червоні калюжки муляки залишаються.
Ось так ми й зимуємо... А втім, це тільки так говориться, що ми, лелеки, зимуємо в Африці, бо насправді ж зими тут немає і не було ніколи. Тут і знати ніхто не знає, що воно таке зима: ні бегемоти, ні носороги, ні буйволи, ні жирафи, ні зебри, ні слони, ні леви. Навіть страуси і ті не знають, що таке зима. І крокодили теж ніколи й нічого не чули про зиму. Тільки чорні грифи, які літають високо-високо, видивляючись у савані поживу, казали якось, що буцімто на найвищій горі Африки — Килиманджаро — та є справжній, щонайсправжнісінький сніг...
Отака тут зима — спека, спека і спека.
Дощів уже давно не було, в білястому, наче вигорілому небі жодної хмаринки. Над рівниною тремтить сухе і гаряче марево, ані вітерця... Трави в савані вигоріли, дерева стоять голі, без листя і без тіні.
А земля тут не чорна, а червоно-бура. І тому слони теж ходять червоно-бурі (рятуючись од спеки, вони за відсутністю води набирають у хоботи дрібний червоний пил і "обмиваються" ним). А он на півнеба встає коричнева хмара. То в пошуках води пересуваються на захід стада антилоп, а за ними — назирці леви й шакали.
Ось такий тут місяць лютий".
Коли на мить затихає лютування лютого, чути, як лунко і різко (десь, певно, на оголених горбах) репається земля — такі морози! І цвіркун тоді на дідовій печі злякано затихає. Хоча що йому і чого боятись у "теплих краях"?
Репнуло, тріснуло, завило, захурделило, і знову білий світ потонув у сніговій круговерті.
А коли затихне все на якусь часинку, тоді з-за рваного шмаття хмар, що мчать холодним небом, вигляне сонце, і світ білий тоді так і спалахне, так і заіскриться, що аж очам, як дивитися, боляче стає.
А голуба Оріль та дочка її, блакитна Орілька з берегами, в очеретами, лозами і вербами, з озерами й левадами, заплавами й гаями — загачені, занесені снігами. Сплять.
Навіть чорне гайвороння поховалося — такі морози.
А в лелечому гнізді, що на дідовій хаті, у якому народився і виріс Лелько,— біла копичка снігу. Спить воно під білим покривалом, чекаючи весни і, мабуть, сниться йому лелече сімейство. (Дід Щедрій каже, що пташине гніздо, як і хата, коли немає довго господарів, дуже нудьгує від самотності і тому з нетерпінням виглядає своїх постояльців).
Я приїхав у ті краї в лютому, щоб відвести душу підлідним ловом окунів, та довелося чимскоріше ховатися в хаті діда Щедрія — такі морози! Вийду з хати, подивлюся на світ білий, потупцяюсь біля сінешніх дверей і — назад у хату. Пересидіти б у діда цю веремію, та й додому повертатися. Яка вже тут рибалка! Оце б зараз Орілі та Орільці бодай крихту тієї спеки, од якої Лелько в Африці не знає, де подітися!
Згадав Лелька, а він на мене із стіни дивиться. Стоїть на воротах, як у червоних чоботах — високий, гінкий, із сніжно-білим та чорним оперенням, дзьоб розкрив, наче що говорить. "О, як він гарно вміє клацати своїм червоним дзьобом,— розказував мені якось старий.— Ви б тільки послухали",— додавав він. Як буває в доброму настрої (а вдома, у рідному краї, лелеки завжди в доброму настрої), закине голову на спину, крилами змахує і так мелодійно, так ритмічно стукотить однією половинкою дзьоба об іншу — клац-клац-клац! Трісь-трісь-трісь!.. А потім випростає голову, та як припустить, як припустить той дріб — заслухаєшся! Принаймні, так запевняв мене дід Щедрій і, зітхнувши, додавав:
— Шкода, що в мене немає таких слів, якими б я міг передати всю музику його клацання!
Дід Щедрій (як ото Лелько на ворота став) попрохав сусідського хлопця Мишка: клацни, каже, мені Лелька на згадку, бо як полетить у ту Африку, то не знаю, чи й дочекаюсь його повернення... Мишко (а він днями бігав по селу з фотоапаратом "Зміна", вчився фотографувати) і клацнув. Ще й карточку старому приніс, а Лелько на ній, як живий — стоїть на воротах у червоних чоботях. Картинка! Щедрій за таку карточку насипав малому фотографу повну пазуху груш (а таких груш, як у діда Щедрія, немає ніде у світі, і Мишко те добре знав, бо не раз і не двічі тихцем лазив трусити дідову грушу), ще й пообіцяв йому, як пенсію получить, "канахветів" купити. А карточку вставив у дерев'яну рамочку, яку сам і змайстрував, та й почепив її на стіні. Отам, де картонка його сина висить. Поряд. На одній карточці білий лелечич на воротах стоїть, а на другій — білявеньке хлоп'я щербатеньким зубиком посміхається. Теж на воротах стоїть. Карточка давня, ще довоєнна, вже й потемніла, але ще видно біляве хлоп'я і веселооку хитру посмішку його. Ось так вони й висять у діда в світлиці: зліва — Лелько, а праворуч — Лесик (так звати дідового сина).
— Ну й морозяка, аж хурчить!..— у чорній кожушині, увесь обмерзлий, з білими бровами й білою бородою, крекчучи, заходить до хати господар і хукає на закляклі, почервонілі руки.— Скажений! Прямо тобі збісився. І вдяганка ж на мені непогана, а тіло, як наче хто голками коле. Аж душу виймає. А на Орелі бабахнуло, як з гармати. Аж лід розвернуло — такі морози! Давно такої зими не було, постарався лютий. Чи, може, хто його обидив?
— Як це місяць можуть обидити? — питаю.
— А так... обізвав його хтось злим, от він і сердиться,— гомонить старий, роздягаючись.— Він хоч і лютий, а добрий. То у нього служба така — морози та сніговії на нас наганяти. А коли його обидиш чи злим словом обізвеш, от він тоді й виходить з себе та сердиться. А як до нього ладиком, ладиком, то й лютий тоді лагідніє. Еге, від доброго слова ще ніхто злим не ставав.
Побачив, що я стою біля фотографії на стіні, і собі підійшов.
— Еге, Лелько любив на воротах стояти. Ще як літати вчився, то з хати на ворота, то з воріт на хату. А коли хто мимо двору йде чи іде, то він з цікавості на воротах стане і придивляється: а хто ж то йде чи іде?.. Цікавий був,— помовчав, відбираючи з бороди та вусів крижані бурульки.— А Лесику моєму,— кивнув на фотографію сина,— тут шість годочків. Це його знято в те літо, як він собі крила змайстрував.
Я чув про це від дідових односельців, але краєм вуха, тому прохаю старого розповісти детальніше.
(Продовження на наступній сторінці)