Ані промінчика довкола,
Імлище тиснуло мене…
Та раптом спереду, на полі,
Узрів я полум’я ясне.
Високу, давню прамогилу
Всю поросла забудь-трава.
І в тиші чулися насилу
Квиління жалібні й слова:
Боляче, боляче, боляче мені
Серед дикої пустелі, у самотині!..
Сотні літ, сотні літ, сотні довгих літ
Десь проходить стороною чужинецький світ!..
І не бачать, і не чують тіні навісні,
Як незміряно тужливо й боляче мені!..
О хто се? Хто се? Серце рветься,
Я поспішаю поміж трав…
І знаю я… мені здається,
Що голос той я здавна знав…
Палає вогнище кільцем,
Дівоча постать майоріє,
Чоло прикрашене вінцем
І коси в’ються, наче змії.
Голісінька, немов дитя,
Вона танцює у багатті…
Вогонь для неї покриття,
Сувої диму — шлюбне плаття…
І плеще Діва у долоні,
Танцюючи у тій золі.
У жаху боліснім полоні
Почув я стогони й жалі:
Будь мені, ясне багаття,
Вірним другом, любим братом…
Понеси мене у вирій
На багряному крилі,
Щоб і сліду люди-звірі
Не знайшли у цій золі!
Спали мене, Вогню;
Візьми мене в далину,
Ти не бійся — Дике Поле
Не почує стогону!
Я весело засміюся,
Чорним птахом вознесуся…
Пропали мені діру
В скам’янілім лоні,
Де у Чорному Яру
Лицарі в полоні!
Сплять вони — чи задубіли?
Ой, який кривавий плід!
Дике Поле? Дике Тіло!
Сотні літ! Сотні літ!
І я, тамуючи ридання,
Несміло вийшов з темноти…
Скажи мені, дівча кохане,
Що сталося тобі, хто ти?
ДІВА (кружляючи в огні)
— Хіба не бачиш — я Причинна!..
Я
— А хто вчинив з тобою те?
ДІВА
Я жду появи Диво-Сина,
Те сім’я Боже і Святе…
Вже сотні літ, як зріє в лоні
Вогниста янгольська могуть,
Та тільки душі дикі й сонні
Їй народитись не дають…
І завмирає дух любові.
І кам’яніє в глибині,
По жилах пломінь замість крові
Тече й пече… Пече мені!
Колись і ти зі мною в парі
Ішов дорогою неслав…
Чи ти пізнав мене, Кобзарю?
Корсаре мій, чи ти пізнав?
Я
— Ти Україна?
ДІВА
Я — причинна!
Я божевільна ластівчина…
У чорне небо полечу,
А хочеш — і тебе помчу?!.
Я (падаючи на коліна)
Святая Діво! Дай надію,
Що Землю не покинеш ти!
Ти нас вела крізь буревії
До глибини і висоти,
Я жив з тобою і тобою
В темницях, рабстві, в самоті,
В боях, у тиші, в неспокої
Плекала ти думки святі…
І ось тепер, коли довкола
Лиш трупи, холод та пітьма,
Ти хочеш кинуть Дике Поле
І відлетіти крадькома?!
Що з нашим Краєм толі стане,
Куди подінуться гаї,
Кому співатимуть осанну
У літні ночі солов’ї?
І наша пісня, наше слово
Невже згорять в цьому вогні?
Ти все це знищити готова?
Скажи мені! Скажи мені…
ДІВА (знеможено)
Проміняю променисте намисто,
Проміняю і цимбали й дуду…
У пратемних туманах імлистих
Нове поле собі віднайду…
Я
— Завжди ще мить… Лише одненьку мить!
ДІВА
— О Матінко! Болить мені! Болить!
(співає)
Полечу Чумацьким Шляхом,
Лоно геть розвію прахом,
Стану вільним чудо-птахом…
Щастя й жах! Щастя й жах!
Іскри зоряні в очах!
Я вже лечу!
Чи не лечу?
Кобзарю мій, я вся тремчу!
Прости мені… я навіжена,
Сама собою полонена…
О поможи! О поможи…
Святеє путо розв’яжи…
Я
— О, як тобі родити Сина?
ДІВА
Я народжу в ту саму мить,
Як дух осяяних русинів
Закляття зможе сотворить!..
Я
— Яке закляття?
ДІВА
Дуже давнє.
То заповіт дідів преславних…
Оцю сопілочку візьми,
Заграй на ній серед пітьми…
Якщо в душі твоїй воління
Перемагає марноту,
Всі українські покоління
Мелодію почують ту…
ЖИВІ перейдуть це багаття,
А МЕРТВІ лишаться в золі…
І ви сотворите закляття
Останню клятву на Землі!
Мені поможе народити
Самоосудження Русі.
Тоді дозріє Нове Жито,
І мрії всі, і правди всі.
Бери сопілочку, бери…
Закляття древнє сотвори!
Страшна Рада
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
І я заграв. Здригнулось Дике Поле.
Земля здригнулась. Колихнувся світ.
Немов литаври гримнули довкола
Із тих далеких легендарних літ…
У тій сопілці чулися ридання
Замучених дітей і матерів,
І клекотіння вічного повстання,
І вічна марність романтичних снів,
І клич до бою, і дівочий спів…
І я узрів усю мою Вкраїну,
Розіп’яту з правіку на Землі,
І я відчув розсіяну Родину,
Розсипану, загублену в імлі.
Вона відчула поклик — і воскресла!
Людей повстали в просторі ряди,
Праненьки Геї викидали чресла
Померлі покоління і роди.
Вони ішли до Вогнища, до Діви,
Вони ішли, не знаючи — чому!
Сопілки чарівної переливи
Вели їх крізь століття і пітьму.
Ішли далекі вої непохитні,
Ішли тисячолітні сіячі,
Корогви колихалися блакитні,
І блискотіли списи та мечі.
І нап’ялись, немов жіночі лона,
Сплюндровані могили по степах,
І з неба кров кипляча та червона
Знов окропила непорушний прах.
Земля тряслась. Кричали древні гори.
Бо з небуття, з приниження, з гниття
Мільйоннорукий, дивний і стозорий
Вривався буйний дух в Нове Буття.
І воскресали запорізькі лави,
Ішли крізь гук походів та війни,
Крізь марево і слави і неслави,
Ішли крізь ешафоти чужини.
Йшли матері і діти-янголята,
Ішли дівчата й мужні юнаки,
І падали заслони літ закляті,
І танули епохи та віки.
Йшли кобзарі, старшини і гетьмани,
Ішли опришки горді й кріпаки,
Повстали у кривавому тумані
Всіх гайдамаків зраджені полки…
Всі закатовані, усі забуті,
Усі покинуті в самотині,
Тепер порвали вічне путо,
Щоб відродитись в древньому вогні.
В містерії чаклунському потоці
Ізнову оживали легіони —
Померлі з голоду у тридцять третім році,
Замучені у тюрмах і колонах.
Розстріляні, оббріхані, убиті,
Закреслені у пам’яті віків,
Крізь Дике Поле, темрявою вкрите,
Йшли на сопілки чарівницький спів.
На мить одну закам’яніла зрада,
Розтанули кордони і темниці,
Прийшли живі з Америки, Канади
На поклик Божевільної Дівиці!
Мордовія не втримала поетів,
Уральські розлетілися дроти,
Ув’язнені прорвали всі тенета,
Пройшли всі лабіринти темноти.
Усі сліпі, обдурені і сонні,
Усі застрахані, окрадені й німі,
Всі боягузливі, убогі й безборонні —
Стояли теж покірно у пітьмі.
Завмерла вся сім’я Тисячолітня
Довкола Пломенистого Кільця.
І я почув запитання привітне
Із вуст якогось сивого бійця:
Хто ти єси, що силою чи вмінням
З’єднав роли минулі і літа?
Яка глибінь живе в твоїм сумлінні,
Яка мета — проклята чи свята?
I пам’ятай, що вічне не прощає
Ні замірів пустих, ні марноти!
Чого волієш, і чого бажаєш,
Що пробудив дрімаючі світи?!
Я
Я лише тінь. Відлуння клекотінь!
Я — меч в твоїй руці,
Я — квітка для дитяти,
Я — сонця промінець, я — і любов, і свято,
Відсутній я, коли щасливий ти,
Тоді я втілююсь в твоїм коханні,
Веду тебе крізь грози і мости,
Оберігаю в бурі і в повстанні.
Відсутній я, коли ти сієш ниву
І обнімаєш діву чи жону…
Я — твоя радість, доки ти щасливий,
Я — урожай кохання на лану.
І лиш тоді, коли моя Родина
Потрапить у безвихідь, у біду,
У вихор доль, у Рідну Україну,
У плоть тугу, скривавлену я йду.
Я — прадавній Бонн і Кобзар,
Я — Опришок,
Я — Байда,
Я — древній Корсар!
У Царграді, у Римі, в холодній Москві,
На базарах, на лобних місцях і на грищах, —
Скрізь стоять мої постаті вікові,
Ніби знаки полону, ніби знаки ганьбища!
(Продовження на наступній сторінці)