Вино заіскрилося в бокалах, заграло золотими барвами в сонячному промені, який падав через прозору стелю. Оксана, відступивши до дверей, з якимось трепетом дивилася на те, що відбувалося. Це ж зустрілися люди трьох поколінь! І всі троє юнаки. Щось символічне було в дивному поєднанні, що сталося завдяки випадку. А може, це й не випадок? Може, то передвістя безсмертя, що гряде в майбутньому?
Задзвеніли бокали. В тиші минула хвилина. А потім пролунали схвильовані слова:
— Будь здоров, Василю!
— На щасливу дорогу, Василю!
— На вічну дружбу, Іване!
У хор їхніх голосів вмішався дзвінкий голос Оксани:
— Ідіть к чорту!..
СТРІЛА, НАЦІЛЕНА В НЕБО
З плоского даху готелю відкрився чарівний краєвид на лівобережний Київ. Червневе сонце немилосердно палило, над землею пливло голубе марево. Дніпро широко розлився між берегами, затопивши канали гідропарку на Трухановому острові. В імлі бовваніли зарості високих, кучерявих дерев, рожеві куполи будівель, а ще далі — арки мостів. Ліворуч виднілася вдалині гігантська гребля гідростанції, звідти насувалася чорна хмара, прорізана спалахами блискавок.
Василь перевів подих, якось по-дитячому засміявся — щасливим, бездумним сміхом.
— Чого ти? — здивувався Діжа.
— Ну як ти не розумієш? Я від радості… Минуло всього чверть століття… і такі зміни! Жаль тільки, що ми не брали участі в цій прекрасній роботі… Погляньте! Земля молодіє, молодіє просто на очах, як і все навколо…
Кинувши погляд на Оксану, Василь запнувся. Сиве волосся її так яскраво блищало на сонці! Недоречно він сказав про молодість!
Та жінка спокійно повернулася до Василя, усміхнулася.
— Жаліти не треба, Василю. Попереду довгий і важкий шлях. Щастя треба шукати не в епосі, а в самому собі…
Василь-молодший жартівливо пригорнувся до матері, поцілував у щоку.
— Ти чомусь стала говорити загадково, символами, матусю…
Горовий хутко одвернувся, щоб приховати болісну гримасу. Ні, не загадково говорила Оксана. Все дуже ясно. Невже вічно їм носити трагедію минулого в серцях, каратися за не вчинену вину?!
Він рішуче підвів голову, ясно і щиро глянув на Оксану.
— Так який же ще сюрприз чекає нас?
— Навчися терпіти, хлопче, — жартівливо погрозила пальцем Оксана.
Гнатенко підійшов до матово-зеленої стіни, натиснув якийсь важілець. Частина стіни розсунулася, відкриваючи велике приміщення, де стояло кілька вертольотів.
— Ангар на даху готеля? — вигукнув Діжа.
— Яка дивина! — насмішкувато відповів Гнатенко. — Здається, ще тоді, чверть століття тому, були такі штуки. Ось ця машинка моя власна, сам конструював, сам будував. У школі астропілотів…
Горовий підійшов, захоплено оглянув мініатюрний апарат.
— Заздрю, їй-богу, заздрю. А енергія?
— Атомні батареї.
— Але чому гвинт? Адже я бачив вертольоти, що використовують стиснуте повітря…
— А мені подобається гвинт. Безпечніше… Ану, допоможи, Іване, викотити. Це зовсім легко… От бачиш! Ну, друзі дорогі, сідайте!
Оксана сіла поряд з сином, біля крісла пілота, а Діжа примостився коло Горового. Незадоволено покрутивши головою, професор виглянув в ілюмінатор.
— Щось тіснувато. Чи понесе ця бабка чотирьох чоловік?
— Не бійтеся, вона й слона понесе! — весело гукнув Гнатенко.
— Так то ж слон, а то Діжа! — ущипливо зауважив Горовий. — Діжу, може, й не понесе!
— Прошу без натяків! — огризнувся Іван. — Я все ж таки професор який-небудь!
— Колишній! — засміявся Горовий. — А тепер ти, брате, бродяга без роду і племені.
Загальний сміх змішався з шумом гвинта. В ілюмінаторах блиснула стрічка Дніпра, колихнулися мости, святий Володимир. Апарат швидко набирав висоту. Внизу промайнули квартали Дарниці, з’явилася широка стрічка шосе, заповнена мініатюрними цятками машин.
— Так куди ж ви все-таки везете нас? — крикнув Горовий, нагинаючись до Гнатенка.
— Ще хвилину, друже. Уже недалеко…
Вертоліт знизився, блискавично промчав над сосновими заростями, над квадратами зелених полів, над вулицями селищ. Потім внизу з’явилася широка смуга сріблястих тополь. Вона тягнулася на багато кілометрів, пропадаючи в імлі. Відразу ж за тією смугою була величезна забетонована площа, на якій виднілися овальні споруди, схожі на ангари. Горовий і Діжа припали до ілюмінаторів, обмінюючись схвильованими вигуками.
— По-моєму, це шосе на Бориспіль!
— Тут десь був аеродром!
— Оце ж він і є!
— Але чому такий величезний?
— А он дивись, дивись, стріла! Велетенська стріла!
— Стріла, — прошепотів Горовий. — Стріла, націлена в небо… Космічний корабель. Мрія моя дитяча!..
Вертоліт плавно приземлився. Гнатенко хутко відчинив дверцята, вискочив назовні.
— Оце другий сюрприз! — сміючись, сказав він. — Ну та ти сам догадався, що воно таке! Як ти сказав? Стріла, націлена в небо? А це здорово!
— Стріла, що пробиває небо! — підхопила Оксана. — Стріла, яка відкриває невідоме!
Василь Горовий мовчки вийшов з вертольота, подивився навколо. Скільки оком кинь, матово виблискує площа космодрому. На ній височіють естакади, узорчаті башти, прозорі ангари. А ось, зовсім недалеко — космічний велетень, що формою своєю ніби уособлює прагнення невгамовної людської думки, порив неспокійного духу в незвідані глибини. Василь заплющив очі. В його уяві виник пам’ятник Вогняному Смерчу — революціонеру далекої системи. Акорди безконечності сколихнули простір, яскраво спалахнула гігантська зоряна спіраль… Горовий труснув головою, відганяючи видіння. Ось він — початок спіралі, початок титанічного стрибка у Всесвіт — оця стріла, схожа на закуту в метал блискавицю!
— Подобається? — тихо спитала Оксана.
Горовий, не повертаючись, мовчки кивнув. Потім, після довгої паузи, запитав:
— Робота ще не закінчена?
— О ні, вона триватиме ще кілька років. Адже цей корабель готується для польоту до зовнішніх планет.
— А поки що?
— А поки що… далі Марса люди не бували… крім вас!
Горовий метнув швидкий погляд на Оксану. Сміється, чи що? Ні. очі серйозні і навіть сумні. Ось вона ніжно поклала свою долоню на руку Василя, по-материнськи погладила.
— Я розумію вас… Але ж ви даремно так… переживаєте! Ви недавно сказали: почнемо перші кроки. От і робіть їх. Знаєте, для чого ми привезли вас сюди? Для того, щоб нагадати вам, що треба робити!
— Днями я повертаюся до Москви, — обізвався Гнатенко. — Поїдемо разом. В школу астропілотів. Там ти й передаси свій проект космічного корабля в Інститут космонавтики!
— Але ж та конструкція розрахована для міжзоряних перельотів?
— От і чудесно! Значить, ми ще, може, побуваємо в інших системах… Ну як? Василю, Іване! Чого ви похнюпилися? Чи вигляд оцієї стріли запаморочив вас?..
Три руки дружно піднялися вгору, зустрілися в сильному потиску. Потім Гнатенко охопив Горового і Діжу за плечі і потягнув до вертольота.
— Я знаю, вам хочеться подивитися, походити, порозпитувати! Знаю і співчуваю! Але сьогодні не треба. Ну, прошу вас, друзі… Єй-єй, вам ще надокучить мати справу з ракетами. Мамо, ну скажи їм!
— Вони підкоряться мені! — удавано грізно сказала Оксана, нахмурюючи брови. — Ану, діти мої, сідайте до вертольота, а то як візьму лозину!..
Вона не втримала, розсміялася і зовсім лагідно додала:
— Бачите, сонце закотилося за обрій, скоро ніч. А сьогодні треба зробити вам ще один сюрприз. І хто зна… — Оксана пильно подивилася на Горового і Діжу. — Хтозна, який із сюрпризів вам припаде більше до душі?
Діжа підняв руки вгору, кумедно заплющив очі. Хрящуватий ніс його смішно заворушився.
— Здаюся, везіть, куди хочете. Тільки не моріть голодом! Ми ж не в чужому світі, а на Землі! Чи є тут якийсь ресторан або буфет, як в добрі минулі часи?
— Діжа невиправний, — засміявся Василь-старший. — Але я згоден… Везіть, куди хочете. Тільки скажіть же, мучителі, чи далеко?
— П’ять хвилин, — запевнив Гнатенко. — Там буде все — і ресторан, і буфет!
— Правда? — зрадів Діжа. — Ну, то я готовий…
Він легко підскочив і зник в отворі машини. Василь ще раз оглянув широке поле космодрому, зітхнув і поліз слідом за ним. Гнатенко вийняв з кишені дві чорні пов’язки, наблизився до Діжі.
— Доведеться вам зав’язати очі на час польоту.
Іван закліпав повіками.
— Що це за піратські прийоми? Василю! Ми не в майбутнє прилетіли, а в часи середньовіччя! Тікаймо звідси…
— Пізно! — зачиняючи дверцята, гримнула Оксана. — Ви в наших руках. Повний послух або скинемо на землю…
— Без парашутів? — жалібно запитав Горовий.
— Без…
— Ну, то робіть з нами, що хочете. Пов’язки, то пов’язки…
Гнатенко, сміючись, зав’язав Івану і Василю очі, помахав перед їх обличчям кулаком.
— Тільки не зривати. Інакше — буде біда. Даєте слово?
(Продовження на наступній сторінці)