«Стріла часу» Олесь Бердник

Читати онлайн фантастичний роман Олеся Бердника «Стріла часу»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вам сходити?

— Так…

— Жаль… Ми не встигли…

Василь устав, зайшов до каюти. Через хвилину повернувся з рюкзаком за плечима. Несміливо подав руку дівчині.

— Ми навіть не познайомилися. Може, коли-небудь зустрінемося?

— Я завжди… з приємністю… Мене зовуть Оксаною.

— Василь. Горовий. На кафедрі астрофізики ви мене завжди знайдете…

— Спасибі. Ще одне запитання, коли можна… Як ваші літературні вправи? Мабуть, кинули?..

— Ні, — усміхнувся Василь. — Навіть вірші почав писати…

— Космічні?

— Еге ж! У мене все разом… Кохання і Космос…

— Прочитайте, Василю. Ще встигнете…

— Гаразд… Я прочитаю… Тільки що ж вам?..

Пароплав стишив хід, почав розвертатися. Відблиски вогнів майнули на щоках Оксани. В тому освітленні дівчина показалася Василеві якоюсь неземною, дивною, хвилюючою. Навіть н коси, закручені короною навколо голови, здалися химерним марсіанським вінцем. Юнак пригадав напівзабутий вірш, що якраз пасував до цього моменту.

— Ну, слухайте… Тільки не смійтесь!

Є легенда, ніби при творінні

Серце у людей було єдиним,

Але бог за злочини старинні

Розділив його на половини.

І тепер одна одну шукають

Половини в почуттях кипучих.

Не знаходять — плачуть, проклинають,

А як знайдуть — сходяться жагуче…

Може, мила, ти, як я сьогодні,

У чужому зоряному світі

Ждеш любов з небесної безодні

Зі словами ніжними привіту?

Розлетілись наші половини

У світи далекі і незнані.

Але ж ми з’єднатися повинні? —

Віриш ти у це, моя кохана?..

Тож надійся, прийде щастя ера.

Час промчить, і я — повір поету —

Кину вірші, стану інженером,

Побудую атомну ракету,

Пролечу по зоряній дорозі,

На планету вийду у горінні

І побачу дівчину в тривозі

У світила іншого промінні…

Як побачиш, то не бійся, мила,

В очі глянь, не опускай повіки.

Я є той, кого ти полюбила,

Хто з тобою зв’язаний навіки…

Оксана мовчала. Василь ніяк не міг розібрати, який вираз у неї на обличчі. Може, вона сміється? Цього ще не вистачало…

— Ну як? — несміливо запитав він, тупцюючи на місці, бо люди вже почали сходити з пароплава на берег.

Дівчина зітхнула, щиро і міцно потиснула йому руку,

— Що ж, це схоже на вас. Я вірю вам, Василю. І у вас… Василь мовчки кивнув, ступив кілька кроків до виходу.

Потім рішуче повернувся.

— Я буду все літо тут, на лівому березі… Відпочиватиму… Якщо зможете — приїжджайте в гості. З вами дуже цікаво…

— Дякую… Приїду…

Стукнули двері. А Оксана стояла непорушно і дивилася, як віддалялася висока, широкоплеча постать. Ось вона зникла. Тільки в пам’яті, мов на фотоплівці, залишилися задумливі сірі очі, високе бліде чоло і неслухняний русявий вихор волосся. Та ще голос… Приглушений, схвильований, сповнений щирості і дивної віри…

ХИМЕРНИЙ ДІД

Василь зійшов з пароплава на дебаркадер. Хрипкий, незадоволений голос проскрипів:

— Квиток.

Порившись в кишені, Василь віддав цупкий папірець у простягнуту руку. Кругле сонне обличчя наблизилося до хлопця, безбарвні очиці обмацали його з голови до ніг.

— Тутешній, чи що?

— Ні, — коротко відповів Василь, поправляючи рюкзак за плечима. — На відпочинок. Мені б на той бік переїхати…

— Це можна.

— Справді? — зрадів хлопець.

— А чого ж. Тільки куди ж ти? Там, крім старого куговщика Данила та його онука, нікого нема. Одна-однісінька хатинка на курячих лапках, а кругом ліс…

— То й чудесно…

— Хм… Хіба що так. Тут ще один такий переїжджав, професор… Теж каже: де поменше людей… Щоб рибу не лякали. Я його й перевіз на той бік. Тепер сидить на березі, поганяє воду вудкою.

— Так ви й мене перекиньте, будь ласка…

Чоловік щось сказав, але в цей час пароплав басовито просигналив, відчалюючи від дебаркадера. Залопотіли колеса, могутня течія Дніпра потягла судно за водою.

— Що ви сказали? — крикнув Василь.

— Я кажу: з охотою перекину… За четвертак.

— Як це за четвертак? — здивувався Василь.

Очиці чоловіка невинно заморгали, кущики-брови смішно смикнулися вгору і вниз.

— От який ти непонятливий, — цмокнув він. — За двадцять п’ять рубчиків будеш на тому боці…

— Ви здуріли, дядьку! — обурився хлопець. — Я на пароплаві з Києва за десятку приїхав, а ви…

— Ну то й пливи на той бік на пароплаві, коли такий розумний, — знизав байдуже плечима чоловік, позіхнув і, взявши ліхтар, потюпав до своєї каюти.

Василь сердито сплюнув, перейшов дебаркадер і опинився на березі. Навколо не було ні душі. Низько над водою плив легкий прозорий туман. Рожевіло на обрії, темною стіною вставав ліс на тому боці.

— Хапуга, — пробурмотів Василь, ще раз озираючись.

Хвилину подумавши, він роззувся, почепив черевики на плечі, побовтав босою ногою воду. Вона була тепла. Хвиля лагідно набігала на берег. її пестливий дотик був такий заспокійливий, що Василь аж засміявся від задоволення.

Вже не роздумуючи, хлопець рушив вздовж берега вниз, по течії. "Знайду десь перевізника", — весело думав він, брьохаючи прямо по воді.

Дебаркадер скоро зник за поворотом. Перед хлопцем відкрилося широченне плесо ріки, заткане сивим туманом. З того туману стриміли острівці густих лоз, килими трав. Василь вражено зупинився, замріявся.

І серед такого краєвиду, серед такої краси можуть жити люди з холодними жаб’ячими серцями? Невже їм не соромно цієї прекрасної, кришталево-блакитної течії, невже їм нічого не говорять про чистоту і велич душі оці древні, завмерлі у віковічному спокої гори дніпровські? Як жаль, що є на світі підлі і нікчемні, сірі і сварливі, дурні і пихаті, грубі і злочинні люди!

Який чудовий, який неосяжний світ! Він відкриває людині свої обійми, він простягає їй в золотих долонях безцінні дари! Серед тих дарів є все, що потрібно людині. Кожне серце, кожна душа може знайти улюблену справу, щоб осяяти її вогником свого розуму!..

Стань, зупинися! Прислухайся до свого внутрішнього голосу… Що потребує душа твоя, які пристрасті бушують у неспокійному серці?

Іди шляхом творчості, дум, будови нового світу. А втомишся — вийди в поле, вийди в ліс, вийди над річку чи море — і спочинь. А спочиваючи, помрій…

Мрій про славну будущину Землі, Людства. Заради того ти працюєш, думаєш, страждаєш. Діти твої бігають, граючись в пісочку посеред скверу — це ж для них блакитно-золоті обриси майбутнього, що видніється в тумані часу. Для них і для дітей дітей твоїх, які живуть ще тільки в зітханні закоханих, в тиші небуття…

Василь глибоко вдихнув повітря, ніяково озирнувся. Добре, що він не вголос думав, а то почув би хто — сказав би, що божевільний! Через якогось здирцю розвів цілу філософію. Хай йому грець!..

І все ж таки образливо. Готувався до цієї поїздки цілу зиму, відкладав потроху стипендію. Наперед смакував, як буде мандрувати берегами Дніпра вбирати в себе чарівні звуки найкращої пісні — пісні життя, думати про майбутню дипломну роботу…

І от з самого початку — замість приємного акорду фальшивий звук. Таке враження, ніби на картині геніального художника побачив гидку пляму.

А втім, пусте! Може, так і треба. Такі нікчемні людці підкреслюють справжню красу життя. Хіба він щойно не говорив з дівчиною, яка викликала тільки приємні почуття?

Василь підкачав холоші вище і побрів далі. Десь недалеко в тумані пролунали дивні звуки. Хлопець насторожився, прислухався. Що воно таке? Якесь ритмічне клекотіння…

З-за обрію з’явився краєчок сонця, рожеві промені запалили веселим вогнем розпатлані хмаринки. Туман розсіювався, зникав. Василь помітив посеред течії човен.

Рибалка в човні, зігнувшись, щось робив. Хлопець придивився і зрозумів, що то за звуки. Рибалка кописткою імітував звуки, які видає сом під час нересту. Так здавна підманювали цю рибу і ловили на гниле м’ясо або на жабу.

"Попрошу його, щоб перевіз", — подумав Василь і, склавши долоні рупором, закричав:

— Егей, на човні!

— …ні! — відгукнулася луна понад водою.

Рибалка мовчки погрозив кулаком і продовжував своє діло. Василь знизав плечима, скинув з плеча торбу, черевики й присів на кручі.

— Що вони, всі тут якісь нелюдими? — пробурмотів він.

Рибалка раптом почав швидко-швидко витягувати мотузочку. Біля човна завирувала вода, майнуло щось чорне і блискуче, потім знову зникло. Мотузочка натягнулася, човен зрушив з місця.

— Невже сом? — захоплено ахнув Василь. Він уже забув свої образи, скочив з кручі до берега і, вимахуючи руками, став заохочувати рибалку різними вигуками.

(Продовження на наступній сторінці)