— Я ж казав, — іронічно мовив батько, присолюючи кусень хліба і натираючи його часником. — Впали ті небесні камені нам на голову, а тепер треба до хлопця лікаря визивати.
— Не треба мені лікаря! — буркнув Славко.
— Авжеж не треба, — згодився батько. — Я сам полікую. Скину очкура та припарки поставлю, тоді твої вигадки як рукою зніме.
— Таке скажеш, — виступила баба не захист онука. — Хіба хлопець що вдіяв? Щось таке з ним трапилося, хіба він винен? По очах бачу — щось стрілося йому в Чортовій Долині. Еге ж?
— Правда, — видихнув хлопець. — Бачив…
— Що ж ти там бачив? — недовірливо запитала мати, косуючи оком на сина.
— Квіточку…
— Яку ще там квіточку?
— Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, має три пелюсточки і літає, — випалив хлопець одним духом.
— Збожеволів, — вражено озвався батько. — Точно збожеволів! Де ж це бачено — квіточка сама собою літає?
— Правду кажу, — крикнув Славко.
— Не свари дитину, — глипнула на діда баба Оришка. — Він диво бачив.
— І ви туди ж…
— І я. Бо знаю, що така квіточка є…
— Правда, бабо? — зрадів Славко і кинувся до неї. Баба обняла онука за шию і пригорнула.
— Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті.
— Чудо-цвіт?
— Атож!
— Що старе, що мале, — докірливо зітхнув батько, облизуючи після борщу дерев’яну ложку. — Ну, хай тішиться, аби не захворіло…
— То щастя, що онучок побачив диво, — мовила баба, радо усміхаючись. — Не всякому це дається. Мало було таких людей, які уздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути…
— Бо дурощі забули люди, — сказав дід, прямуючи до дверей. — Не тішаться люди байками…
Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові.
— Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт — то вже не одступай.
— Од чого, бабо?
— Од казки, — пояснює вона. — Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне, — тому й одкривається.
— А хіба чудо-цвіт хтось мав? — допитувався хлопець.
— Атож. Тільки люди гадають, що він одкриває золото, всякі скарби. То в казці так сказано, щоб не всякий збагнув. Для мудрого золото — чисте серце та вірні друзі. А злий чоловік шукає собі проклятого скарбу, щоб забагатіти. Мудрому чудо-цвіт дає хоробрість і силу або й славу. А злому — вічне терзання, страх, щоб ніхто не одняв нещасного багатства. То великий знак, Славку, що в нашім краї з’явився чудо-цвіт…
"ФОКУСНИЦЯ"
Тієї ночі Славко не міг заснути. Тільки склеплював повіки, як марилися йому сліпучі блискавиці, могутні грози, політ не знати на чому понад горами й лісами, блакитні вогняні кулі. Він пробирався правічними непролазними лісами, втікаючи від чорних страхітливих драконів. Чудиська переслідували його, роззявляли пащі, щоб проковтнути, а він холонув від жаху і кидався з дрімоти. А потім знемога знову тягла його в свої обійми і залишала у вирі химерних сновидінь — серед небачених хащів, між високими скелями, над урвищами, на дні яких люто клекотіли бурхливі потоки. І коли вже не можна було врятуватись, і свідомість вважала, що наступив кінець, що шляху далі нема, з’являлася над хлопцем синя квіточка, миготіла вогнистими пелюстками, кликала далі, далі — до рятунку, до щасливого завершення важких мандрів чи пригод…
Наступив ранок, промінь сонця прогнав нічні видіння. Проте в душі не зникло відчуття дива. Хлопцеві не хотілося йти до хати, говорити щось, відповідати на запитання. Він скочив з горища, шаснув на город, нашукав огірків, помідорів, а потім, захопивши вудку та банку з черв’яками, дременув до річки. Там був прив’язаний батьків плоскодонний човен з підвісним двосильним моторчиком — якраз в тому місці, де Славко вперше познайомився з Ліною. Там річище робило викрутень і лизало високу кручу Перунового бору. Чого так звали той бір, Славко до сих пір не довідався від старих людей, — певно, колись тут далекі предки молилися древнім богам.
По дорозі трапилася несподівана зустріч. З-за берези раптово вискочила Ліна, схопила його за руку, переможно засміялася.
— Ага, зрадник! Хотів без мене?!
— Пусти…
— Що — неправду кажу? — наполягала Ліна. — Чому не покликав? Га?
— Ліночко, — зітхнувши, мовив Славко, — якби ти не сміялася…
— Я? — сплеснула вона руками. — Та хай мені…
— Не треба! Я вірю! Зі мною таке робиться…
— З того часу? — таємниче запитала дівчинка. — Еге?
— Вгадала, — кивнув Славко. — З того самого…
— Я ж казала — ти щось бачив!
— Бачив!
— А чому не сказав мені? Максиму Йвановичу?
— Не можна.
— Так ти ж і я — ми друзі? — хитро запитала Ліна. — Що ти знаєш — те повинна і я знати?
— То ходімо чи що, — радо буркнув Славко. — Поїдемо до гатки рибу ловити. Там тихо, дачників нема. У ситнику таке окуняччя водиться. Там я тобі про все й розповім…
— Ходімо, — згодилася Ліна. — Тільки щоб все-все…
Коло річки їх перестрів Онопрій. Він переможно посміхався, здавалося, кожна його ластовина випромінювала іронію на адресу Славка. Його кругле обличчя промовляло: ага, втекли від мене? Славко скривився, наче проковтнув кислицю, Ліна невдоволено знизала плечима.
— Тебе де не посій, там і вродиш, — сказала вона.
— Хороші друзі, — промимрив Прі. — Самі їдуть кататися, а мене кидають!
— Що ти — безплатний додаток до нас? — роздратовано запитав Славко, пораючись на кормі човна, де були примкнені моторчики. Він загуркотів ланцюжком, сплюнув у воду. — Тебе ж ніхто не запрошував!
— А мені сумно без вас. Я теж хочу рибу половити. Ліно, — заступись за мене!
— Та вже їдь! — зітхнув Славко, припасовуючи мотора до корми. — Тільки триматимешся подалі од води, а то всі окуні розбіжаться…
Ліна засміялася. Прі мовчки проковтнув образу Славко витягнув весло, дав його Онопрієві, звелів тримати човна проти течії, а сам почав смикати за тросика. Мотор чхав, але чомусь не заводився.
— Хочу їхати, — примхливо скривилася Ліна. — Чому ми не їдемо?
— Захолов мотор, — заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки. — Або бензину багато насмоктало…
— Давай я, — запропонував Прі.
— Теж знайшовся моторист…
— Я й трактора водив, — похвалився Прі. — І хлопцям помагав автомашину лагодити…
— Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре.
— Забобони, — чмихнув Прі.
— Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега.
Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей.
Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку.
— Хто вона? — стиха спитала в Славка. — Де ви познайомились?
— Я її не бачив…
— Чому ж вона знає тебе?
— Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка.
Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку.
— Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд!
Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку.
— Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?
— Атож, — забриніло у відповідь. — Ми вже стрічалися.
— Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив?
— Це не має значення, — загадково мовила дівчинка. — А що це ви збираєтесь робити?
— Попливемо… покатаємось, риби наловимо, — осмілівши, сказав Славко.
— А мене візьмете?
— А чому б ні? — підхопився хлопець. — Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна…
— Коли ви так, то я не попливу, — зашепотіла Ліна на вухо Славкові. — Самі пливіть.
— Ну чого ти? — примирливо мовив Славко. — Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась…
— Все одно не попливу.
Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів.
— Що це з нею? — здивувалася незнайомка.
— Не знаю, — знизав плечима Славко. — То сідай, чи що? Як тебе звуть?
(Продовження на наступній сторінці)