— Славку, а тобі не здається, що ми… спимо?
— Може, й здається, — відповів Славко.
— Я наче в якомусь маренні, — вів далі Прі. — Куди ми йдемо? Чого? Там, у селі, товариші купаються, гуляють… а ми? Страшно подумати. От дурні, Славку! Вернімося! Доки не пізно — вернімося! Прошу тебе…
Славко мовчав. Поволі встав, захопив казанок, підійшов до потоку. Зачерпнувши води, старанно вимив посудину, шуруючи дно дрібними камінчиками. Поклавши казанок в рюкзак, зашморгнув його, повернувся до товаришів:
— Вперед!
Дівчинка теж мовчки наділа рюкзак на плечі, рушила за товаришем. За ними сумно плентався Онопрій.
ЗРАДА
Ночувати зупинилися в кам’яній заглибині, схожій на печеру. Над горами котилися хмари, іноді вони пропливали зовсім поряд — тоді ставало холодно, вогко і темно. Згасали останні барви дня. Тонко висвистував між скелями вітер.
— Вмощуйтесь, — сказав Славко. — Та вдягайтесь тепліше. Бачите — крига недалеко. Буде холодно.
Прі одвернувся до стіни печери, вмостив голову на рюкзак, ліг, згорнувшись клубочком. Ліна сиділа, обнявши руками коліна, напружено вдивлялася в пітьму. Прислухалася до своїх думок. Намагалася збагнути, чи не боїться вона химерного шляху, на який ступила.
— Славку, — прошепотіла, схилившись до товариша. — Ти віриш, що ми побачимо їх? Що вони бачать нас… і допоможуть? Віриш?..
Хлопець стиснув їй руку, але нічого не промовив. І на серці дівчинки потепліло. З таким другом вона готова йти куди завгодно. Такий не підведе, не зрадить! Хтозна, чи відшукають вони пришельців, але дружбу вже відшукали. Чи є більший скарб? (Славко натягнув комір куртки на голову, намагався зігрітися. Дрімота склепила повіки, та тривожні думки гналися одна за одною в свідомості. Лише з виду він спокійний, щоб друзі не турбувалися, а серце його теж відчуває острах. Не за себе — за них! Особливо за Прі. Може, справді, його одіслати назад? Це — шлях у небувале, у прірву. Хай вернеться, він не заблудить. Стежка виведе його точно до геологів. А потім — він може видати! Пошлють вертоліт, знайдуть. Тоді — прощай, мрія! Коли пощастить знову рушити в погоню за казкою? Пропущена можливість не повертається! Де він читав таке? Чи, може, чув?
А, нехай… завтра вирішимо… а тепер спати… відпочити, щоб знову йти далі, далі… туди, звідки нема вороття…
Першою прокинулася Ліна. Солодко потяглася. В отворі печери біліли урочисті вершини. Ранкове сонце золотило їх. Дівчинка глянула поруч себе. Славко ще солодко спав, посвистуючи носом вві сні. Прі не було.
Дівчинка встала, вийшла надвір. Але де ж Онопрій? Вона вернулася до печери, розгублено оглянула її. Може, виходив уночі та впав у прірву? Та що це? Нема рюкзака! Невже втік?
Ліна кинулася до свого рюкзака, відкрила його, Леле! Нема ні сухарів, ні консервів!
— Славку, Славку! — затрясла вона хлопця. — Вставай!
Хлопець схопився, злякано глипнув на подругу.
— Га? Що?
— Га, що! — з сльозами на очах передражнила його Ліна. — Ти спиш, а Прі втік, захопивши наші харчі!
Славко розкрив свій рюкзак, зірвався на ноги, метнувся до виходу.
— Дожену! — люто крикнув Славко. — Зрадник! Та я його…
Дівчинка сумно похитала головою:
— Не кричи надаремно! Може, він ще звечора пішов. Ти гадаєш, він такий дурень, щоб чекати тебе?
— Ах, гієна, — гірко сказав хлопець. — Хай, мовляв, дурні йдуть шукати! Без харчів пропадуть в горах. Ніхто не знатиме! Ох ти, мізерний тип!
— Славку, лаятися ні до чого, — ніжно мовила Ліна, взявши його за руку. — Що будемо діяти? Невже вертатися?
— Не вернуся, — вперто заявив Славко. — Тут лишилося в рюкзаці дві пачки цукру. Цукор ого який поживний! Його всі альпіністи беруть в гори. Трішечки води, трішечки цукру — і проживемо. А тим часом…
— Що, Славку?
— Знайдемо їх… Ти віриш, Ліночко?
Дівчинка не відповіла. Поглянула на глибоку прірву, на круту стежину, на урвисте сяйво снігових велетів у блакитному небі. Потім пішла в печеру і мовчки взяла свій рюкзак.
БЛУКАННЯ
Десь далеко-далеко квітучі долини, зелені дерева, широкі повноводі ріки, шумливі міста й села. Тут — цілком інший світ. Ніби на чужій планеті.
Кам’яний хаос. Здається, якийсь жартівник-велет пройшов по землі і, граючись камінням, навергав його в безладді купу на купу. Химерно поєднуються найдивовижніші барви: у судорожних обіймах предковічного вулканічного вибуху сплелися бузкові, чорні, червоні скелі. Сонце й вітер руйнують їх рік за роком, вік за віком, і вони роздирають вуста тріщин у німому воланні.
Льодовики заміряються в чисте безхмарне небо шпичаками списів, грають на сонці чарівливими веселками. Інколи трісне гігантський крижаний язик, зловісний гуркіт прокотиться над горами, замре десь у неосяжності. Посиплються від того лускоту самоцвітні сусілки, розіб’ються під ногами шукачів на міріади барвистих скалок. І знову тиша.
Не чути співу птахів. Вгорі — глибока синява. Знизу — сліпуча білизна.
— Славку, очі болять… ріже повіки…
— Це я винен, Ліночко. Треба було купити темні окуляри. Забув. Дивися під ноги. Не розплющуй очей повністю. Ну як — легше?..
— Дякую… легше…
— Хочеш їсти?
— Не хочу.
— Ти ж сьогодні не їла.
— Все одно… не хочеться. Мені здається, що я стала легка-легусінька! Ось-ось здіймуся… і полечу…
Славко, зітхнувши, скоса глянув на худеньку постать дівчинки, на її змарніле личко.
— Справді, як худа курка стала. Можеш полетіти. Дівчинка знеможено усміхається на той жарт.
— Славку… скільки вже днів, як той… утік?
— П’ять…
— Дивно, — мовила вона. — П’ять днів ідемо… такі гори, урвища… З’їли одну пачку цукру, а ще живемо…
— Сонце, — сказав Славко. — Космічне проміння. Деякі вчені кажуть, що в горах, високо над землею, їсти можна менше. А ще десь я читав, що люди зовсім можуть жити без грубої їжі… на воді…
— Ну, це вже…
— А що, — жартома сказав хлопець. — Все можливо. Он же Нанті нічого не їла. Сонцем жила.
— Так вона ж квіточка, їй досить проміння, — зітхнула Ліна. — Вона — казкова істота…
— А наші нащадки теж, може, стануть квітами. А що? Хіба не гарно? Живитися лише променями. Може, перейдемо одразу, Ліночко?
— Жартуєш.
Під променями сонця тануть крижані бурульки. Під черевиками тихо порипує сніг. Куди вони йдуть? Скільки ще йти?
— Де ми будемо сьогодні ночувати, Славку? Сніг же навколо?
— Виберемо скелю. З рюкзаків зробимо підстилку. Щоб не холодило. Спатимемо по черзі, щоб не замерзнути.
Зненацька почувся сильний гуркіт. Ліна від несподіванки притислася до хлопця.
— Що це?
Славко схопив її за руку, кинувся в заглибину між торосами. Виглянув назовні. Гуркіт наближався.
— Вертоліт, Ліночко! Кружляє над горами. Певно, шукає…
— Нас?
— Може, й нас. Це точно. Послали вертоліт.
— Що діяти?
— Не знаю.
Велетенська зелена бабка, оглушливо гримлячи, пройшла над торосами. Втікачі перезирнулися. Досить виступити на видне місце — на снігу їх одразу помітять. Підберуть. Нагодують. Одвезуть додому. Там покарають, зате все буде, як раніше. Без небезпеки, без турбот, без привиду голодної смерті. Без глибоких ущелин, без дрижаків на нічному морозі.
Дівчинка зітхнула. Одвернулася. Ніби й не було нічого в небі. Ніби й не з’являвся над ними вертоліт. І коли машина щезла за горами, Славко взяв Ліну за руку.
— Ходімо…
Знову кришталево-прозорі шпичаки, мерехтіння райдужних барв в торосах, одноманітні снігові поля. Скільки ще йти? Куди? Чи не химеру шукають вони?
— Славку… вже сім днів минуло?
— Сім. Ще є десять грудочок цукру.
— Якщо не знайдемо їх… пришельців… навіть назад не зможемо вернутися…
— Знайдемо.
— А як ні?
— Знайдемо, — вперто повторив хлопець.
— Ноги ослабли… важко йти… І холодно…
— Спочинь, Ліночко. Ось я зніму рюкзак, на ньому м’яко. Так тобі зручно?
Дівчинка сідає на рюкзак, складає тоненькі руки-цівки на коліна, дивиться в небо. Яке воно синє, синє. Ніби аж чорне!
— Чому таке темне небо, Славку?
— Бо розріджене повітря.
— Тому, певно, й коле в грудях?
Славко мовчить. Що йому сказати? Чим втішити? Десь в глибині душі бринить голос сумління, докоряє, а інший голос заспокоює, стверджує єдине рішення: йти до кінця! Інакше він зневажатиме себе, ніколи не простить!
— Славку… знову вертоліт над нами…
— Де?
— Глянь вгору…
Хлопець задер голову, помітив сріблясту машину. Вона хутко падала вниз.
— Ліночко, — схвильовано озвався хлопець. — Це не вертоліт!
— А що ж?
— Ти чуєш? Не гримить. Жодного звуку.
(Продовження на наступній сторінці)