Сонце, Земля, зорі, квіткове, рослинне царство, світи тварин, птахів, комах, риб, мікроістот. Все це з нами, в нас, все це формує нас, живить, дає основу буття, складає наше підґрунтя. І ось виникає проста думка: рослинний світ, котрий виник уже мільярди років то-му, котрий сплітає в сукупності зелену тканину спільної біосфери, котрий дає нам повітря, їжу для росту, матеріал для будов, для тепла, квіти — для розуміння краси й гармонії, котрий формував нас мільйонами років, захищав, плекав, давав плоди і мед, соки і затишок, — що він, цей найдивніший феномен буття, давно вже володіє глибоким, всеосяжним розумом, мудрим і сильним. Тільки той розум не слід порівнювати з людським. Ми індивідуалісти, егоїсти, ми старанно захищаємо свою відчуженість, а розум квітів, розум зеленого друга має планетарний вимір і навіть більше. Власне, планетарна квітка і є нашою матір’ю, бо хіба могли б ми виникнути і вижити без неї? А вся творчість народів хіба не використовує красу квітки? Досить проглянути всю гаму вишивок, килимів, візерунків, древніх символів, космоґенезів, у яких боги народжуються з квітки, і нам стане ясно, що наші пращури знали, відчували примат квітки, її старшинство у містерії життя.
Тоді легко провести наступний штрих у розумінні нашого покликання. Квітка приско-рила нашу появу на планеті, допомагала формувати нашу мисль, естетику, творчість. Для чого? Щоб зробити з нас космічних садівників, щоб вивести нас у безмірність, де ми зможе-мо засівати життям ще пустельні планети. Яке вражаюче покликання — стати космічним сіячем! Хто відмовиться бути другом квітки, її посланцем у безмір? Хто знехтує такою місією?
Може, це нерозкрита сторінка пізнання? Спробувати намацати можливості контакту з розумом рослин, серйозно поставитись до цього. Унікальність такого завдання та експери-менту очевидна. А які можуть бути вражаючі результати! Якщо квітка СВІДОМО відповість нам, якщо вона відчує, збагне, що ми нарешті стали воєдино з природою, тоді відкриються еволюційні криниці сили й могутності, які поки що приховані, до яких ми добираємося з громом, муками і насильницьким волюнтаризмом.
Народ передає леґенди й казки про "мову трав і квітів", про людей, котрі відали тайна-ми контакту із зеленим покривалом матері природи.
Сьогодні в Інституті фізики відбулася цікава бесіда з хлопцями про можливості свідомого контакту з живим світом, з рослинами. Вони загорілися. Потім ми, жартуючи, пішли до начальства. І дарма. Бо в цій справі не слід жартувати, а діяти якнайсерйозніше. Академік М., вислухавши уважно й коректно, запитав:
— Чого ж ви власне хочете? Ви, як музикант? Що бачите спільного між мелосом і фізичними завданнями, які розв’язує наш інститут?
Я запропонував відкрити відділ вивчення взаємозв’язку рослин, людей, всього живого світу. Спробувати експериментувати по встановленню контакту, свідомого контакту спочат-ку хоча б з допомогою музики, ритму, світла, слова, пісні.
— Гм, — сказав академік, похитуючи скептично головою. — Як у вас все це легко, по щучому велінню. Спалахнула архіфантастична думка про "розмову з квітами", а ви вже готові її пропаґувати на міжнародних наукових форумах. Що за самодіяльність, що за про-жектерство!
— Нам ніколи займатися прожектами, — сміючись, підхопив професор Колотенко, су-хорлявий, схожий на загострену сокиру, вчений, заступник директора. — Хочете — пишіть фантастичні твори. А у нас — план. Що? На добровільній основі? Без грошей? Знайдуться ентузіасти? Ще гірше. Самодіяльність, безплановість. І взагалі, це не наш профіль. Це зв’язано з людиною, рослиною, з життям. А в нас — фізика!
Професоре, шановний професоре! Навіщо ж тоді фізика, якщо вона не зв’язана з жит-тям?
Хлопці запропонували мені піти в Інститут біофізики. Ближче, мовляв, по профілю. Я вже був розігнався, а потім по дорозі зустрів давнього знайомого Юрка Бондаренка. Він на-багато старший від мене, але закінчив консерваторію лише кілька років тому. Цікавий хло-пець. Ще підлітком був у партизанах. Тепер повернувся до рідного села Зеленьки, керує там Палацом культури, піднімає самодіяльність, пропаґує народну пісню, творчість. І разом з тим палкий прихильник квітникарства, закоханий у живу природу, в рослинний світ. Каже, що в селі тепер непочатий край роботи. Пропонує їхати з ним, знайти для себе місце в їхньому районі. Я розповів йому про свої фантастичні думки, про намір експериментувати з рослина-ми, квітами. Про глибинний вплив ритму пісні, музики на працю, настрій, на здоров’я люди-ни, ріст рослин. Юрко захопився моєю ідеєю, мов дитина.
— Я й сам інколи думав про таке, — сказав він. — Справді, вже давно відомо, що лю-дям навіть іти під марш веселіше, легше. Під пісню гарно й працюється, де й сили беруться. Дехто скаже, що це самогіпноз, що це вплив колективності, згуртованості. Але ж гармонійна музика збуджує в просторі, в орґанізмі додаткові резонансні запаси енерґії. Ти це здорово придумав, щоб експериментувати. Не лише теорія, а одразу й практика. Хто зна, що відкриється в результаті таких експериментів? Увесь світ — ритм. Гармонійний чи дисгармонійний. Від нас залежить, який вибрати.
— Прекрасно, що ти збагнув одразу мою думку, — зрадів я. — Звичайно, ніхто не ви-магатиме, щоб над полями, скажімо, звучали симфонії для активізації злаків. Але ж можна провести експерименти в оранжереї, на невеликій ділянці. Виростити квіти, помідори, яблука під музику і без неї, під мелодію Чайковського, Баха, Моцарта і під сучасний какофонічний джаз. І порівняти результати. Я певен, вони будуть разючі. А потім перейти до контакту лю-дей і рослин. Це ж лише початок пошуку взаємозв’язку мелодії, пісні з життям, з розумом. Пізніше можна буде перейти до складніших, таємничих явищ.
Юрко обняв мене.
— Слухай, їдь до нас. Все це можна робити в селі. Я допоможу, знайдуться розуміючі вчителі, агрономи, садівники. Хлопці й дівчата — орли! Вся земля наша лабораторія. Їдьмо, брате, не пожалкуєш!..
Таки поїду. Їй-право, поїду.
В гостях у Юрка. Село Зеленьки на Правобережжі. Мені тут дуже подобається. На лівому березі блакитні пасма лісів, зелункувато-сіра стрічка Дніпра. А довкола села яруги, ниви, поля, золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом. Село розбудовується, багато сучасних будинків-котеджів, нова школа десятирічка, багатий кол-госп з розмаїтим господарством. І ще одне диво — унікальний меморіал, що вразив мене своєю леґендарністю. Могила героя, який загинув у сорок першому, захищаючи підступи до села, до переправи. Напис на обеліску: "Солдат-композитор Микола Горенко". Біля Вічного вогню завжди квіти, навіть узимку, при найлютіших морозах, живі троянди нагадують лю-дям про невмирущість героїв. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість. На тім боці, в селі Сміяни, досі живе вдова загиблого бійця, знаменита партизанка Олена Горенко, заслужена вчителька республіки. Треба буде провідати її, Юрко казав, вона щира, мудра і приязна жінка, може багато цікавого розповісти про солдата-композитора.
Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба вчитися такій полум’яній вірі в життя, яку несуть Юрко, оці люди, котрі вирощують живі квіти на могилі. Треба бути таким, як цей воїн, цей співець-композитор, що став невмирущим у серцях людей. І відкинути геть печаль, сум, песимізм, сумніви. Живі квіти на могилі — ось достойний символ. Радість. Тільки радість треба нести в життя. Я віднині заперечую горе, його нема, не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється в плині життя. Але доки воно гніздиться в серці і панує над людиною, скільки енерґії воно пожирає, скільки найкращих сил?! Традиція дика, непотрібна. Відлуння моторошної планети Аїда. Скажуть, горе — це природ-но, це вияв ставлення людини до покійного, до втраченого. Хай так. Але радість оновлення, любові, творчості, радість продовження життя панує над епохами, над громами руїни і зане-паду, над втратами і смертями. Ті, хто загинув в ім’я життя, безумовно не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали одні плачі та голосіння.
Який урок для мене. Розкис, втративши прихильність милої дівчини. Атавізм. Віднині хай живе радість!
Дав Юркові згоду залишитися в селі. Поїду в район, домовлюся про роботу, познайом-люся з тутешніми інтелігентами, пошукаю помічників у моїх задумах, дослідах. Попереду нові світи, нові, леґендарні краї.
Сьогодні прийшов лист від мами й Романа.
Мама плаче, бідкається, свариться. Називає мене білою вороною, пише, що я зрадив традиції роду, викинув на смітник усі її турботи про мене, про моє майбутнє.
Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа? Коли вона не розуміє, де моя доля.
Роман запрошує на весілля, чи то пак на заручини. Весілля буде в листопаді. Прийдуть академіки, доктори, всякі заслужені діячі. Буде, як пише Роман, "урочисто". І, звичайно, Ро-ману забезпечено новий східець. До доктора.
Що ж, поїду. Подивлюся ще раз в її очі, побажаю щастя. Яке воно в неї? В чому?
Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Оксанонько, серце моє, що з нами ста-лося, чому? Що ти наробила?
Стій, зупинися, Євгене! Знову даєш волю атавізму. Ти забув, про що недавно писав?
Радість, радість, радість".
Мелодія п’ята
"А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ"
СКРИПКА
Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Не-ма юпітерів, що нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.
(Продовження на наступній сторінці)