— Роман? Я не розумію, до чого тут мій брат? Хіба ви з ним бачилися в ці дні?
— Євгене… Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось.
— Як?! Заждіть! Що значить одружуєтесь? А як же я?
— Ви? Євгене… я не можу… ви мене мучите.
— Оксано, ви жартуєте?! Це недобрий жарт. Ну скажіть, що ви пожартували, Оксано.
— Я не жартую, друже, не жартую. І досить. Досить з мене, серце заболіло.
— Заждіть. Хвилиночку! Як же так? Роман? Хіба він вас кохає? Адже це я вас побачив, привів до нас. Пробачте. Я розумію, вас не можна не полюбити. Але Роман! Оксано, невже ви любите його?
— Не питайте мене, Євгене. Навіщо такі муки? Я належу йому… Вам досить цього?
— Ви належите? Оксанонько! Я не розумію. Хіба ви річ?
— Як страшно ви сказали.
— Я образив вас? Пробачте. Мені боляче чути таке. Ви не можете належати нікому. Ви вільна. Краса вільна. Вона належить тому, хто її кохає, нікому, нікому іншому в світі. Я розумію… Так просто…
— Євгене…
— Я не знав, що це так просто.
— Євгене, ви нічого не знаєте.
— Оксано, я не буду. Мені боляче. Пробачте, я піду геть.
— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене.
— Я зрозумів, Оксано. Я смішний, наївний. Хіба таких, як я, кохають! Над такими ре-гочуть! Прощайте, Оксанонько.
— Зачекайте, Євгене! Євге-е-ене… Євгене…
ПЛАЧ ДУШІ
Оксано, що ти вробила?
Плачуть луки, плаче Дніпро, плаче небо, сповившись у сіру пелену хмар. Сонце почорніло, спопелилось від туги.
Жалібно стогнуть гудки теплоходів. Сумно шепоче віття верболозу. Співчутливо, скор-ботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.
Оксано, що ти вчинила?
Вечір у серці, наступає ніч, безкрая туга тче павутину. Весь світ сповився жалобою, і не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вигляне з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме в барвах нових світанків радісна мелодія.
Морок у душі.
Оксано, серце моє, чому ти це зробила? Що я тепер діятиму без тебе, чиї очі вигляда-тиму з прийдешніх днів?
Я хотів тобі принести своє кохання, як найцінніший скарб, як найдорожчу чашу, що належить лише тобі, тобі одній. Скарб лежить у пилюці затоптаний, розчавлений. Чаша роз-лита, порожня. І груди мої, ніби пустка, давно покинута людьми.
Оксано, життя моє! Я ж хотів повести тебе в чудовий сад моїх мрій, у сад Кохання. Я гадав, що ти мрієш про нього, прагнеш до нього, бодай передчуваєш. Оксано, хіба то любов те, що ти сказала мені? "Я належу йому…" Ти така прекрасна, осяйна, і належиш йому? А могла б належати казці. Я повів би тебе по стежині своїх мрій, показав би таємні дива. І ти б належала тій тайні, а вона тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця, глибину моєї жури?
Ти належиш йому?
Це неправда! Бо твої очі — у небі, а вуста — в багряних пелюстках троянд. Чоло твоє цнотливе понесли білі хмарини у безкраї простори. А коси твої проростають у колоссі достиглої пшениці. А руки твої, пальці співучі твої! Навіть не скрипці належать вони, не зву-чанню чутливих струн. Не слухачам, котрі в залі ловлять жадібно сумні й веселі, траґедійні й пестливі акорди. Не їм! І не йому, не тому, хто цілував їх, хто обнімав та жадібно милував їх. Ох, не йому.
Вони належать незримим струнам землі, простору, мелодії далеких мерехтливих зірок, небесній пісні.
Оксано, муко моя! Ми подали б самому сонцю руки, зорі зіткали б нам нову, небувалу домівку. І ти б довіку була царівною в моєму королівстві, у краю мрії.
А ти пішла. Пішла заплутаними стежечками. У морок, в ніч. Що знайдеш там? Не знаю. Не бачу. А може, це сон? Може, ти лише привиділася, примарилася?
Оксано, що ж мені робити? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами віків і просторів? Як без тебе пройду по цій землі, по спустошених садах, по збляклих полях, по квітниках, де пелюстки оббиті нещадним ураганом?
Знаю, що робити! Тебе нема й не було. Забуду все. Викину тебе з серця. Розвію по вітрах, розсиплю на життєвих стежках. Подарую іншим дівчатам те, що готував для тебе. Беріть, беріть, топчіть собі під ноги. Хай пропадає все — щирість, кохання. Думатиму про вічність, про музику, про прийдешнє і безмежність, про далекі світи і таємниці життя. Тільки не про тебе. Іди, куди хочеш, з ким хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що ти посміло подумати, серце?
Оксано, Оксано, що ти наробила?
РОЗДУМИ
(З щоденника Євгена)
"…Скільки часу минуло відтоді, як я дізнався, що в он а… А втім, що це я пишу? Навіщо? Все переклекотіло. Здається, ніби минула вічність. І разом з тим одна мить.
Ураган пролетів, прокотився наді мною. Тиша. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися зненацька?
Ні, ні!
Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.
Але я люблю її.
Щось у глибині душі іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується. Просто й звично, як рушником, як попільничкою, як… Стій, зупинися! Яке ганебне слово — користуватися, користь. Яким би я був сам перед своїм сумлінням, аби лю-бив лише для себе, для "користування"? Звичайнісінький єзуїт.
Так, так. З надрів підсвідомості, з сутінків "планети Аїда" пливе всяка атавістична, ящерна каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе, ричить і погрожує. Та я не дамся тобі на підмову, древня рептиліє. Геть від мене, маро!
Вона вільна, вона має серце і вибирає свій шлях сама.
Нехай іде, шукає. Хай буде щаслива.
Роман зупинив мене сьогодні, намагався щось пояснити, довести, в чомусь переконати. Я спокійно дивився в його очі, намагався збагнути брата.
— Ти щасливий, Романе?
Він помовчав, дивлячись десь убік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:
— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш у руки. Пурх, пурх, і полетіло воно. Та й що таке щастя, старик? Нащо нам залазити у хащі схоластики? Давай краще вирішимо наш конфлікт. Ти повинен мене зрозуміти.
Я не захотів з ним розмовляти. Та й "розуміти" його нема охоти. Навіщо? И так усе яс-но.
…Мама через знайомих "влаштувала" мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, славу. Я твердо відмовився.
Чому?
По-перше, хоча б тому, що за мене "потурбувалися", що мене привезли на "місце при-значення" в колисці. Все одно, що альпініста доставити на вертольоті на Ельбрус. Хороший спортсмен буде з такого альпініста? По-друге, гидко, мерзотно! А по-третє, не бажаю я пра-цювати так, як багато мазунчиків, котрі бояться навіть мінімум сил докласти для осягнення власної мрії. Мені хочеться нового, буряного, таємничого.
Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. Незабаром стане й докто-ром. У тридцять років. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько! Про це знають Романові колеґи, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не відає докорів сумління? В кого він вдався? Адже ми з одного кореня. Одне виховання, але цілком протилежні запити, праг-нення, погляди. Ніби з різних планет.
Дивно, тривожно. Віковічна леґенда про двох братів, котрі протистоять один одному.
І в головному він теж став на моєму шляху. Вкрав у мене її. Вкрав, підло, низько, підступно.
Що це я пишу? Навіщо? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову пла-че, стогне, вилива свій жаль. Інколи думаю: а може, я просто заздрю?
Ні, я чесний перед собою, перед своїм сумлінням. І моя зневага до братових вчинків, до його духовного убожества відбиток моїх поглядів.
Куди ж мені йти, до чого докласти руки, розум, серце?
Зустрів сьогодні Н. Один з Романових колеґ, котрий був на моїх іменинах. Але, на відміну від брата, чесний і порядний. Батько казав, що Н. надзвичайно здібний, що руки в нього золоті, кожен експеримент він проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, отже, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.
Ми з ним згадали мої іменини, фантастичне оповідання, яке я читав Н. того вечора сидів мовчки, лише посміхався, вислуховуючи наші суперечки. Тепер він сказав поблажли-во:
— А ти знаєш — непогано. Цікаво. Твоя фантазія викликає опір, а відтак загострює тве-резий розум, бажання утвердитися на звичному, реальному, надійному. А то, знаєш, якщо віддатися на волю твоїх вигадок, то можна пірнути у хаос, у безликість. Ти анархіст, недисциплінований фантазер! У тебе, як би це точніше сказати, своєрідне завихрення ума, схильність до гіпертрофії деяких абстрактних уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень, в абсолютність, у безмірність. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, бачиш його через безліч емоцій. Навіть вводиш поряд з нашим всесвітом, з меґасвітом сонць та планет, космос якогось всебуття, викінченості, абсолютності. А по якому праву?
— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу, зрештою.
(Продовження на наступній сторінці)