Є ще порох у порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи.
Від кристала — до амеби. Від амеби — до мислячої істоти. І далі, далі сходами без-межжя до таємничих висот, до чудоподібних звершень. Все життя — музика, пісня. Пазурі хаосу намагаються вдертися до нього дисонансом, заглушити. Але сильна рука воїна-народу відкине геть потворні звуки руїнницьких формацій, розвіє їх з попелом, щоб продовжити творення вселюдської симфонії радості.
Груди Миколи сповнюються весняним настроєм. Мариться йому образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона тепер, що робить у пекель-ному вихорі війни? Чи зустрінуться вони? Геть думки сумніву, навіть на мить їх не можна допускати.
Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися Миколині думки. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Дивна дівчина, яка своєю відданістю знову відродила його до цього бурхливого життя. Тиха й віддана, мовчазна й дружня. Чим він віддячить їй, коли? За серце вірне, за руки сестринські, які вирвали його з пітьми небуття, за повсякденну турбо-ту.
Вже кілька тижнів вони тут, у болотистих закутках лісів. Пристали до ґрупи людей, котрі не бажають бути прислужниками окупантам, але ще не знають, що їм робити, куди по-датися. Перезимували в землянці, інколи навідуючись до сіл, добуваючи, хто що міг. Кілька кадрових бійців, кілька молодих юнаків та дівчат з довколишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець, офіцер, його полонили під час останньої вилазки до Дніпра. Катер з двома солдатами та офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола обстріляв його з автомата. Два солдати загинули, офіцер здався в полон. Гнівом запалені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. Тому, що вважав неможливим убити без-збройного, а ще, може, й тому, що впізнав у ньому поплічника того самого фон Шварца, який звелів розстріляти Миколу. Саме цей офіцер давав наказ солдатам до виконання вироку.
Німець не впізнав Горенка. Та й як було впізнати солдата-композитора в цьому похму-рому бородатому чоловікові, якого лісові хлопці прозвали "Артистом" і визнали своїм ко-мандиром після першого ж бойового хрещення. Так, так, він для них лише товариш "Ар-тист". Так прозвали його, можливо, через те, що у важкі хвилини Микола читав їм "Кавказ" Шевченка, Пушкіна і Лермонтова. Досі не назвав він себе, справжнього, нікому, навіть Марії. Він тепер не той, що був раніше. Не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист.
Не впізнав офіцер своєї жертви. Дивувався, що його не вбили. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озирався на лісових хлопців. Жив у чоловічій землянці. Йому дозволили гуляти разом з конвоїром. Хлопці ремствували. Навіщо тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму на сухарях та воді, а тут ще треба годувати цього нікчемного пса.
Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура й без здобичі. Рудки спалили до тла, всіх старих і дітей постріляли, хлопців та дівчат вивезли до Німеччини. І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони перехову-ються.
Хлопці спохмурніли. Офіцер підбадьорився. Дехто хотів утікати з лісового притулку, але Микола розрадив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого в ґрупі, розшукати щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, десь біля Сміянів та Зеленьок, діє загін імені Щорса під командою "Агронома". Нібито він має багато бійців і зв’язаний з Ве-ликою землею. Їм можна було б передати офіцера. Та й дізнатися новини про ситуацію на фронті, а може, й з’єднатися з ними.
Кроки Марії зовсім поряд. Чути її подих, збентежений голос:
— Миколо, щось треба робити…
Він різко обернувся. Уловив блиск чорних очей.
— Що сталося?
— Хлопці там… хочуть самотужки прориватися до партизанів. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат.
Микола рвонув з місця, схопивши за руку Марію.
— Ходімо!
В землянці чулися розгнівані голоси.
Микола спустився розбитими східцями вниз. Його помітили, замовкли. У тьмяному світлі коптилки неголені обличчя втікачів здавалися неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно всміхаючись.
— Що сталося? — тихо запитав Микола.
— Та тут… у штани наклали деякі, — іронічно озвався Васько, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось у землю. — Панікери! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого втікав у ліс? Треба було б задницю німцям лизати!
— Ще молоко на губах не обсохло, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака поглядом з-під кошлатих брів, — а вчити пнеться! А тобі, "Арти-сте", ми прямо заявляємо — кидаємо цю землянку.
— І куди? — стримуючи хвилювання, спокійно запитав Микола.
— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. Та й взагалі…
— Що взагалі, Стецюк? — почулося кілька голосів.
— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми телепні, та й більш нічого! Що ми тут ро-бимо? Хто ми? Якого дідька тут огинаємось? Може, й наших давно нема, може, німці вже в Москві, а ми тут будемо гнити, вошей годувати!..
— Шкура! — скрипнув зубами Васько.
— Замовкни! — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружи-лось у передчутті психолоґічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, зло-бою. Треба знайти слова, які… Які ж? Де? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала.
Офіцер заворушився, озвався хрипким голосом:
— Він правильно сказав, цей ваш Стецюк. Більшовики розбиті, рейх панує на просто-рах Сибіру. А зі сходу Японія. Виходьте, здавайтеся. Я гарантую вам життя.
— Життя? — спалахнув Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попи-хача? Життя плебея? Це — по-перше. А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про розгром під Москвою.
— Останні судороги, — буркнув офіцер. — Вигадки більшовицьких агентів.
— Досить! — різко обірвав Микола. — З вами я не стану сперечатися. А тобі, Стецюк, треба б згоріти від сорому за своє моральне дезертирство. Якщо в серці ще хоч крапля совісті лишилася, якщо честі не розгубив. Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто ж з людей не обійде її. Тільки один вмирає, як боягуз, як шолудивий пес, а інший — як людина, як герой.
У землянці запала тиша. Всі мовчали, тільки Стецюк все ще сопів, дивлячись собі під ноги. Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, відкочується, стихає. Микола зрозумів, що слід завершувати удар.
— Ти питаєш, що ми тут робимо? — звернувся він до Стецюка. — А що робить весь наш народ? Що робить увесь світ, що повстає супроти розбійницьких армій Гітлера? Хіба можна допустити, щоб усе найкраще в світі було сплюндровано, загиджено? Для чого ж тоді віками люди творили пісні, книги, сіяли хліб і народжували дітей? Невже для того, щоб за кілька років чорна свастика перекреслила все своєю отруйною павутиною? Цього не можна допустити! Чуєте, друзі? Навіть у пеклі, у найтяжчих стражданнях не можна забувати, куди прямували герої громадянської, що вони захищали, про що мріяли. Хіба ж ми неї їхні діти? Ось закінчиться війна, народ залікує рани, і знову ми будемо творити, любити, сіяти хліб, співати. А далі… Хіба ви не можете уявити, що буде далі, через десять, сто років?
— Ого, загнув, — зітхнув Стецюк, — Сто років! Хто зна, що завтра буде, а не те що че-рез сто років. Ти загинаєш, "Артисте", вигадуєш.
— Мрія теж дія, — натхненно відповів Микола, відчуваючи, що пробудив цікавість у присутніх, — Ми, справді, не маємо права забувати, що вже тепер, у ці страшні дні, готуємо прийдешнє… і повинні уявляти його, мріяти про нього. Тоді й сьогоднішні муки здадуться не такими пекельними.
Усе Миколине єство напружилося, ніби на душу навалився незримий тягар. Збагнув, що то був тягар великої відповідальності не лише за власну долю, а й за долю оцих людей, з котрими його поріднили спільне горе і лихоліття народне. Прийшло розуміння, що в даному випадку недостатньо правильних і слушних за інших обставин слів про боротьбу проти оскаженілого ворога, про подвиг. Кожен з них, за винятком хіба що Стецюка, і так все добре знає, розуміє, бо, ясна річ, за покликом серця вступив до боротьби з напасниками. Але тепер, очевидно, замало закликів, бо бувають ситуації, коли потрібно глянути на себе ніби збоку, в якомусь незвичному ракурсі, щоб правильно оцінити своє значення й покликання у двобої з нещадними руйнаторами. Найкращий погляд з незвичної, парадоксальної висоти, як це буває у леґендах і казках, котрі вражають і дитячу й дорослу душу своєю небуденністю. Де ж вона, та висота, на яку він зможе їх вивести, щоб вони оглянулися, збагнули, в ім’я чого, задля чо-го гибіють нині в цих чагарях і болотах? Вони не скорилися ворогові, хоч він і намагався вбити у них усе живе і святе — любов до Вітчизни, гордість вільних людей і найперше мрію, мрію про прийдешній світ розкутої людини. Ось воно: мрія, як рятівне коло, може стати в пригоді тепер.
(Продовження на наступній сторінці)