Клаптями розповзалися на плесі тумани. У промоїнах забовваніли катери й баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї, обплутані дротом. То військові склади. Довкола поход-жали солдати охорони.
Вона приготувала рацію, наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Про-звучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все довкола. Забула про те, що недалеко звідси вороги, що її можуть запеленґувати. Вона передавала, передавала, виво-дила на себе літаки.
Якимсь глибинним зором бачила те, що діється нині на Великій землі.
Біжать до червонозорих літаків пілоти.
Могутні птахи злітають у небо, мчать на захід. Летить ескадрилья. Гряде розплата.
Сонце піднімалося все вище й вище. Дихнув вітерець. Біля складів забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленґували?
Раптом почула зі сходу наростаюче низьке гудіння. Радісно тьохнуло серце: наші!
У видноколі спалахнули срібні цятки повітряних крейсерів. Лунко загавкали зенітки, навперейми літакам здійнявся шквал вогню.
Дарма! Грізні машини лягають у піке. Сиплються на пристань, на склади, на пароплави чорні цятки бомб. Страшно здригається земля. Море вогню над пристанню. Гнівно розкочується луна понад долиною, ніби відгуки весняної грози. Оленка похапцем збирає рацію, ховаючись серед диму й гуркоту, біжить до яруги, зникає в ній.
Юрко вже чекає під вербою. Він широко всміхається, радіє. Вихопив кошика з Оленчи-них рук, допомагає їй лягти на дно човна, вкриває сіткою.
— Ну й молодчина ви, тьотю Олено! Ну й молодчина! Хай начуваються фашисти! Хай знають!
— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Ми — лише дали знак, головне ж зро-били орли. Слава богу, жодного не збили. Ти бачив?
— Атож! — радіє Юрко, виводячи човна з-під верби. — Добрячі машини тепер у на-ших.
— А там… на могилі… ти був?
— Був, тьотю Олено. Там уже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали, колоски жита.
Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо! Живи, мій друже, в квітах, у серці людей, у їхній пам’яті, в грядущих піснях.
Човен летить по плесу дніпровському. Незабаром лівий берег. А там лози, покручені протоки, вже недалеко свої ліси. Аби лиш плесо перескочити.
І раптом з диму з’явився військовий катер, помітив човника. Пролунали постріли важ-кого кулемета. Задзьобали по воді кулі. Берег поряд. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають, можна буде заховатися. Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли. Оленка тривожно підвелася в човні.
— Юрку, нас можуть перехопити, — сказала. — Катер швидко обійде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Сміяни. А ти, з рацією, до лісу. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше.
— Тьотю Олено, а як же?..
— Тихо. Будь мужнім. Передай "Агроному": наказ штабу виконано. Човна притопи. Поспішай, Юрчику!
Оленка поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомата через плече, при-крила куфайкою. Пістолета поклала до кишені. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові й зникла в кущах.
(З щоденника Громограя)
"Роздумів багато, але писати ніколи. Зійшов сніг, ми частіше робимо вилазки в Сміяни та інші села. До старого Сміяна я остерігаюся часто навідуватись, він на вістрі меча. Треба на решеті танцювати й на дірочку не попасти. Фон Шварц плете мережу з поліцаїв та зрадників, кожен крок може бути катастрофічним.
Слухаємо радіо. Сильний наступ німців. Страшні бої. Переможні реляції фашистів. Але ми знаємо, що наша армія зміцніла, набирає сили. Рано чи пізно ворога буде знищено!
Розповсюджуємо короткі повідомлення Радянського інформбюро. Але хлопці вже невдоволені такою роботою Кажуть, школярські забавки. Ми вже, мовляв, не діти. Пора зай-нятися серйозним ділом.
Бачу, що не діти. В очах сталевість і скорбота. Проте пам’ятаю засторогу Сміяна: психіка в них ще стихійна, неврівноважена, треба стримати вихованців від непродуманих дій.
Вітько запропонував цікавий план. Я схвалив його. Якщо пощастить, будемо мати вибухівку і достатньо зброї. Споряджаємо ґрупу. Піде Вітько, Гриць і Юля. Хотів посилати тільки хлопців, та дівчата запротестували, кажуть, не порушуйте рівноправності. Довелося згодитися, тим більше, що Юля Буйна ходить і лазить по деревах не гірше за хлоп’ят. Та й сили в неї чималенько…
Два дні не було ґрупи. Ми всі страшенно перехвилювалися. А тут ще весняні грози, дощі. Бліндаж почало заливати, довелося попрацювати над удосконаленням покриття.
Нарешті діти повернулися. Та ще й не самі. Привели молоденьку циганку, худющу, змарнілу, аж синю. До того ж вона вагітна, вже ось-ось народить. Вітько виправдовується: вони не могли її залишити у покинутому складі колишнього військового полігону, де вона причаїлася, мов покинуте собача. Її родичів і чоловіка поліцаї та німці постріляли, а їй по-щастило втекти, заховатися. Вона вже два тижні переховувалася, гризла пуп’янки сосон. Зва-ти її Радунею.
Дівчата кинулися годувати Радуню, обмивати. А ми тим часом з хлопцями оглянули трофеї, які пощастило добути в покинутому складі. Чотири скорострільні гвинтівки (десятизарядні, новенькі, в маслі), чотири ящики патронів, двадцять кілограмів вибухівки, бікфордів та детонуючий шнур.
— Ледве дотягли, — вдоволено сопів Вітько.
Тепер зброї, в разі потреби, вистачить і нам, і новим втікачам, якщо такі зустрінуться. Може, доведеться дещо передати партизанам "Агронома".
Вітько каже, що полігон пустує, німці там нічого не будують, усе розвалилося, заростає бур’яном. До речі, полігон недалеко від Дніпра, а в мене є план диверсії на річці. Отже, якщо знадобиться тол, ми зможемо взяти його по ходу, щоб не тягати до "Таємничого Острова", а звідти — до місця операції.
Але що мені робити з Радунею? Вона сидить у колі дівчаток, поблискує очицями, щось розповідає. Хто у нас зможе прийняти пологи? Як доглядати дитя в таких умовах?
Одвів Радуню до старого Сміяна. Він згодився взяти циганочку під свою опіку. Поки що побуде в нього, а потім знайдеться для неї місце в якоїсь баби. І для майбутньої дитини теж. Я повернувся до "Таємничого Острова" заспокоєний.
Травень. Дніпро розлився небачено. Ми оточені звідусюд водою, з "Таємничого Остро-ва" не виберешся.
У бліндажі сиро, але ми ночами топимо, просушуємо: дрова можна не економити, настає літо. Я радію, що всі діти здорові. Крім Іванки, ніхто ще не хворів. Ходять по острівцю, як тигри в клітці, рвуться до дії.
Заждіть ще трохи, мої воїни, буде вам робота. Тим часом навчайтеся. Я викладаю їм, як можу, основи конспірації, вчу закладати вибухівку, потроху, коли є змога, проходжу проґраму старших класів, екзаменую. Дивуюся, радію — мої вихованці все схоплюють на льоту. Як було б добре, аби після Перемоги вони змогли екстерном здати екзамени за десятирічку. Іспит життя в боротьбі вони витримують чудово.
Вода спадає. Сонце припікає. Хлопці й дівчата засмагли, як цигани. Шукають між тра-вою дику цибулю, їстівні корінці, роблять смачний салат.
Випробовували десятизарядні гвинтівки. Гарна зброя. Гриць одну рушницю зробив ав-томатичною. Випускає десять зарядів чергою. Я похвалив — у разі потреби маємо своєрідний кулемет. Правда, часто треба міняти магазини, але патронів у нас достатньо.
ДУХОВНИЙ ГЕРЦЬ
Микола пройшов березняком, зупинився на галявині, подивився в нічне небо, вдихнув свіжого весняного вітру, прислухався.
Стрепенулись берези, вдарили ніжними пагонами-вітами в кришталь простору, взяли перший акорд ледве чутної симфонії.
Колихнулись у небі зірки, вийшли з-за прозорих хмарин, що під подихом вітру пливли на схід. Місяць бризнув на землю сріблом, покропив залишки снігу попід деревами, білі сто-вбури беріз, осяяв темно-прозору далечінь.
Микола змахнув руками, пробіг пальцями по невидимих клавішах. Ще, ще! Линуть глухі, низькі удари. Пробуджується зі сну віковічна інертна матерія. Пульс народженого життя штовхає її далі й далі. Ламає опір інерції, сну, смерті. Пробиваються з землі трави, прагнуть у височінь дерева, легко й грайливо пливуть у водах риби, ярими степовими табу-нами мчать радісні, сповнені буйнощів тварини. І ось з’являється, сторожко йде поміж ске-лями, поміж деревами людина. Оглядається, придивляється, шукає, розпізнає. Де вона? Хто вона? Чому вона тут?
Темні ночі. Холодні ночі.
Спалахує вогонь. Розганяє пітьму.
І починається тріумфальний похід розуму все вгору і вгору.
Зводяться в небо будівлі. Бовваніють на обрії піраміди й храми. І раптом — свистять стріли. Мелодія вже не шукає життя, а погрожує, руйнує, заливає кров’ю землю. Хаос вторгається в мирний легіт днів, заглушує їх. Лунають вибухи. Вже майже не чути мелодії творення. Вже акорди смерті панують у просторі, в космосі. Що це? Невже кінець розуму? Невже знову запанує над планетою тиша небуття?
Горном закличним, сплеском вогняним то там, то тут серед суцільного дисонансу спа-лахують, виникають окремі акорди радості, певності. Вони кличуть, вони шукають близькі гармонійні ноти, прагнуть об’єднатися. Сплітаються кришталеві акорди в тоненьку нить, наливаються силою, звучать непереможним консонансом.
Світло творчості, любові й труда заливає планету. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі, посилає своїх вісників у далекі світи…
Микола опустив руки. Зітхнув.
(Продовження на наступній сторінці)