Ми запитуємо — куди йде Людина? Я відповідаю — нікуди. З ніщо в нікуди. Коло, закляте коло серед вакууму. Небуття — єдина реальність. Вона була, є, буде, якщо можна до неї застосувати ці поняття зі світу Буття. Що ж таке Буття? Частинний випадок Небуття, якась ймовірність у мороці, в тиші неіснуючого. Виникнувши, Буття одразу ж вступає в протиріччя з Небуттям. Небуття всеосяжне. Воно універсальний, вічний закон. Все те, що в протиріччі з ним, — неодмінно зникне, розтане серед океану великої Тьми. Саме тому в нашому ефемерному світі ми бачимо вічний бій. Світ незаконний, він приречений, він є піна, хвороба на неосяжному тлі Небуття. І чим швидше він зникне, тим краще для всіх нас. Тиша, спокій, Нірвана…
На екрані спалахнув напис: "Свамі Рішідева. Індія". Михайло поглянув на протилежний бік зали — там звелася за столом висока біла постать, почулися суворі слова:
— Ви скористалися символом Сходу, вживши його недоречно. Вчені буддисти скажуть вам: хто досяг-нув Нірвани — спокою не має. Нірвана — вища точка піраміди земного життя, сублімація фізичного, чуттєвого й ментального життя в житті духу. Можна вважати небуттям земне життя з його хаотичністю і непослідовністю. А Нірвана — кипіння невикипаюче…
— Термінологічна різниця, — холодію сказав Шілке.
— Не тільки, — заперечив індус. — У своєму апокаліптичному аналізі Буття ви ігнорували причин-ність…
— Поясніть…
— Небуття не може породити наслідок. Одноманітність неспроможна перейти в розмаїтість. Світ — кон-гломерат причин і наслідків. Він не виник з нічого, він не може зникнути в ніщо. Безупинне уточнення й ево-люція — ось його шлях. Велична спіраль розуму й краси серед Безмежності — ось що таке Буття.
— Буття — роздвоєне й вороже в своїй основі, — незворушно сказав німець. — Якби воно було органіч-ним плодом Космосу, його суттю, то в ньому не було б антагонізму.
— Природа — гармонійна, — мовив Свамі Рішідева. — Лише свобода волі порушує рівновагу. На Землі її порушують люди.
— Природа — кривава Калі, — усміхнувся іронічно Шілке. — Ви — мудреці Сходу — самі дали цей ви-разний символ, на який не можна дивитись без огиди. Зате він точний науково. Сваволя й само-пожирання ма-теріальних форм, що виникли, як привид, серед неосяжності Небуття. Природа? Ви її вважаєте гармонійною? Підіть у ліс, гляньте в краплю води під мікроскопом. Всюди — пожирання, всюди торжество сили над слабіс-тю, хитрощів над довірливістю, сваволі — над безправністю. Світ мікробів, фауна, флора — все живе доводить неспростовно цю думку. Навіть космічні тіла свідчать те саме — зіткнення галактик, вибухи планет та зірок, грандіозні небесні катаклізми. Шановний колего, високоповажні панове, не будьмо сліпцями.
— Ви добре сказали — не будьмо сліпцями. Ви бачите в природі самопоїдання, а я — жертву. Земля же-ртвує нам свою плоть, сонце — промені, флора — свою тканину, напоєну сонцем, людина сповнює простір хвилями творящої думки, прагнучи охопити нею безмежність. Ні, друзі, людина не породження порожнечі й небуття. Вона — дитя Вічності, вона — безсмертна. Можна говорити лише про ступені її самоусвідомлення, підйом чи дегенерацію, поступ чи занепад. Кривава Калі — то лише ілюзія, то майя, то видимість для тих, які не можуть сягнути поглядом в надра причинності. І, нарешті, залишається запитати шановного вченого: який же висновок вивести з такого світогляду? Що діяти людині?
Шілке поправив пенсне, промовчав. У залі зашуміли, зашушукалися. Почувся сміх в секторі журналістів.
— Готуватись до Небуття, — серйозно сказав Шілке. — І ви даремно смієтеся! Хіба грізна безглуздість останніх епох не переконує вас в абсурдності життя? Найбільші зусилля людського генія кинуті під ноги нікче-мним політиканам. Кожен з нас може сподіватися на Бога чи на добру долю лише до того часу, доки не зітк-неться з катастрофою. Кожен зустрічається зі смертю наодинці. Хто скаже, яка трагедія, яка безодня розгорта-ється перед враженим духом, коли він розгортає запону тайни і вливається в Небуття?
Німець сів. І одразу ж з’явився напис: "Моріс де Морль. Франція". Спалахнули прожектори, тонко заспі-вали телекамери. В променях юпітерів з’явився професор де Морль, відомий соціолог, ще молодий учений — елегантний чоловік з вишуканими манерами. Він говорив спокійно, впевнено, ніби роздумуючи:
— Колега Шілке говорив слушно. Я не прихильник розмов про космогенез, говорити про правомірність цього світу нема сенсу. Як наші клітини неспроможні визначити смисл життя людини, часткою якої вони є, так і ми не в силі пізнати причини, що породили Мегасвіт, в який ми входимо. Цей аспект аналізу доктора Шілке я залишу без відповіді. Згоджуся з ним в іншому — в оцінках абсурдності й безперспективності людського суспі-льства. Куди йде Людина? Я відповідаю — до самознищення. Погляньмо па сучасне становище людства твере-зо, аналітично. Небувале зростання техніки, потужність енергетики, далекосяжність висновків. Чудово! А сенс? Сама людина — маріонетка власних технічних утворів. Ми автоматизуємо заводи, виробництво — і постає за-гроза безробіття. Хіба це не парадокс? Хіба не сміховинність? Отже, вважається нормою, коли мислиться лю-дина в спів’єдності з верстатом. А коли верстат починає діяти самостійно, людина стає зайвою. І вирішується соціологічна проблема — куди подіти вільний час людей, як організувати дозвілля? Це — криза. Криза еволю-ції. Ми вибилися з колії природничих законів і не створили власних.
Де вихід? Не знаю. Може, нема. Ми злочинці. Погляньте на природу — вона дуже економна і порядна. Найстрашніші хижаки знають міру, хіба крім тих, які контактують з людьми. А ми — нещадно грабуємо плане-ту, не думаючи про наступний день. Тепер, у цю хвилину, коли ми розмовляємо про смисл життя, гримлять бої, цивілізовані держави засипають бомбами нужденні притулки людей. На численних автострадах світу щосекун-ди розбиваються сотні машин, гинуть люди, лупають розпачливі передсмертні зойки. В темних трущобах вели-ких міст прогресивно зростає злочинність. Тисячі, десятки тисяч заводів отруюють повітря Землі, безвідповіда-льні уряди виснажують гумус планети, видовбують дорогоцінні надра, штампуючи для потреб мільйонів обива-телів незліченну силу абсурдних, нікчемних, непотрібних речей, витрачаючи на них розум, енергію та вміння найкращих представників роду людського.
Ми загубили шлях. Десь була можливість повернути. Тепер пізно.
Сагайдак зітхнув. Чого вони вдарилися в песимізм? Адже кожен з них має сім’ю, дітей. Отже, цілує жін-ку, радіє дитячим забавам, п’є вино, милується небом. Навіщо абсолютизувати негативні явища? Ось знову ся-ють слова на екрані. Хто це? "Гаррі Фітцджеральд Соун, астронавт. США". Чудово. Що ти скажеш, друже? Не-вже підтримаєш тих песимістів? Досить в житті зойків, не гоже на філософському симпозіумі співати реквієм…
Зал захвилювався, на екрані заграло блакитне море привітань. Гаррі енергійно рубнув рукою повітря, рі-шуче сказав:
— Знаємо — багато на планеті болю й трагедій. Знаємо — важко за потоком абсурду розгледіти смисл. Але ж, панове, нема причин для приреченості. Ви все говорите про земний плин подій, про сферу побуту й об-меженого розвою. Чому? Чому, я запитую? Наука прорубала вікно в Космос, ми — на порозі неосяжних можливостей. Хто заперечить проти них? Хто посміє? Дайте пройти перші кроки, дайте збагнути, що нас очікує там, в далеких світах. Може, мудрі, розумні брати, може, небачені форми життя, може, нечувано прекрасні від-чуття, про які ми й гадати не сміємо. Краще вмерти в дорозі, ніж стогнати в розкішному палаці, краще згоріти в герці, ніж проклинати видимий світ, створений любов’ю і героїчною працею!
Під зоряним склепінням загриміли овації. Присутні не стримали емоцій, вживши старовинний засіб схвалення. Американець усміхнувся, стрівся поглядом з очима Сагайдака, стиснув долоню в кулак.
— Навіть перші польоти в захмарні висоти відкривають несподівані почуття, обіцяють здобути нові грані буття. Швидкість, нові енергії, контакти з іншими елементами Світобудови — все це прискорить людську ево-люцію і виведе її з первісної домівки, де так тісно й незатишно, де нема простору для неосяжних можливостей духу!..
— Пора й нам сказати, — мовив академік Береговий. — Навернули багато всякої всячини, одразу й не розгорнеш…
Встав академік Коун, естонець. Його великі сірі очі примружились іронічно, білявий їжачок волосся пе-реможно пломенів у сяйві юпітерів.
— Добре сказав астронавт Соун. Приєднуюсь до нього і розширю його тези. "Куди йде Людина?" — за-питаєте мене. "До Істини", — відповім я. Вона вийшла з Істини, зростає в Істині, повертається до Істини. Вона сама є Істина, що пізнає себе, свою єдність через нескінченну розмаїтість форм. Вас жахає жорстокість буття? То — тягар походу. Ніхто не виправдає жертв, їм нема ціни. Ми — жертва, ми й олтар, ми й божество. Нероз-ривність сущого змушує пас глибше задуматись над значенням людини й пізнання в космічному поступі. При-рода підняла нас до висот трансцендентних, доручила нам зброю розуму не для вдосконалення побуту, хоч і це необхідно на певному етапі шляху, — вона довірила нам найважливішу місію — об’єднання різних світів.
(Продовження на наступній сторінці)