— Дурнику, — проспівала Ніна. — Опоненти, керівник, друзі — всі зберуться сьогодні. Про дисертацію — ні слова. Зате лагідність господарів, шарм, ввічливість, тонкі вина, невимушена бесіда… О Михасику, всі люблять приємне життя…
— Гаразд, гаразд! Ти в мене знаєш, як треба. Давай снідати, я побіжу. Як там Андрійко — встає?
— Встає, встає! Він двійку вчора вхопив…
— За що?
— Хай сам скаже. Якусь дурницю впоров. Вчительці не сподобалось. Слухай, котику, восени візьмеш додаткових лекцій в університеті…
— Навіщо? — здивувався Михайло. — Хіба нам не досить? Триста за основну роботу, триста за лекції. Та твоя зарплатня…
— Голубчику, — погладила дружина Михайлову щоку, — треба розширювати масштаби. Ти скоро док-тор, а живемо, як жебраки. Дачі нема, машини нема…
— Дачу ми щоліта наймаємо.
— Не те. Несолідно. Та й квартиру слід поміняти. Нам необхідно мінімум чотири кімнати. А то три. Та які три? Комірки…
— Люди ще в підвалах живуть.
— Кожному своє. Невже ти й мене хочеш загнати в підвал?
— Ну, досить, досить, — махнув рукою Михайло. — Візьму додаткові лекції. До того ще й книгу закін-чу. Думаю, що купимо дачу…
— Лапочка моя, — замуркотіла дружина, очі в неї округлилися від зворушення. — Все буде в ажурі, ли-ше слухайся мене.
— Слухатимусь, тільки дай мені снідати…
— Ходімо, ходімо. Вже гріється. Ось тут, на столі, — пиріжечки, грибочки мариновані. Зараз подам кот-летки, картопельку. Винця налити?
— Дай півшклянки…
— "Мускат". Кримський. Непогане вино.
— М-м… Нічого… Можна пити.
— І мені дайте хильнути, — озвався, виглядаючи з сусідньої кімнати, Андрійко.
Батько глянув на його вихрясту голову, лукаві карі очі, посварився пальцем.
— Я тебе хильну. За що двійку спіймав, признавайся?
— Та…
— Що "та"?
— Вона питала мене… Ну?
— На скільки піднявся рівень електрифікації тепер порівняно з тисяча дев’ятсот тринадцятим роком…
— А ти що — не знав?
— Знав. Тільки я запитав — а чому порівнюємо з тринадцятим, а не, скажімо, з кам’яним віком? Різниця буде ще значніша!..
Батько пирхнув од сміху, затулившись салфеткою.
— Боже мій! — скрикнула мати нажахано. — Це ж хуліганство! Як так можна? І це мій син? Що скажуть наші працівники, дізнавшись, що сип парторга інституту висловлює такі думки?..
— Послухай, парторг, — весело озвався Михайло, жуючи ароматну котлету, — а наш Андрійко дотеп-ний. Дотепний, сучий син!
— Дякую за комплімент, — вклонилася Ніна. — Але ж, Миха-сику, в нього вінегрет в голові? Недисцип-ліноване мислення! Вчителька подумає, що ми вдома таке говоримо…
— А що я таке сказав? — ображено надув губи Андрійко, збираючи книги в портфель. — Я тільки запи-тав…
— Дивлячись, як запитав? — сердито крикнула мати. — В сьомому класі — і такі анархісти! Що з вас далі буде?
— Ай справді — він дотепно сказав! — посміювався батько. — Знаєш, Нінулько, сучасну молодь голими руками не візьмеш. Вони вимагатимуть пояснень. Догми їм не до смаку!
— Це ж і страшно! — обурилася мати. — Сідай, лобуре, за стіл та їж. А то запізнишся!..
— Ніночко, я поспішаю, — сказав Михайло, встаючи з-за столу. — Дякую. Дай мені на таксі пару карбо-ванців!..
— Автобусом доїдеш, — сказала строго Ніна. — На карбованця. Свою купимо — тоді, будь ласка…
— Мамо, й мені дай п’ятдесят копійок, — попросив Андрійко, хапаючи з сковороди гарячий млинець.
— Навіщо тобі?
— На кіно. Ви — на іменини, а я в кіно.
— Візьми. Ось ще двадцять копійок на морозиво…
Михайло цмокнув дружину в щоку, взяв на руку пильник, заглянув ще раз у дзеркало, яке стояло в кори-дорі, пригладив волосся. Ніна проводжала його до дверей, оббирала ледь помітні ниточки та пушинки на спині піджака.
— Так не забудь же — ресторан "Москва", зал на другому поверсі.
— Не забуду, Ніночко. З роботи — одразу ж туди.
— Відпускних не витрачай, всі мені…
— Ніночко, я хотів щось там старим одіслати. Та й поїхати днів на п’ять перед дачним сезоном. А може, разом поїдемо, га?
— Я не проти, — смачно жуючи тістечко, озвався Андрійко. — В селі славно. А дід — розумаха. І з хло-пцями можна м’яча поганяти!
— Ну-ну! — Обличчя в матері похолоднішало, стало зневажливим. — Звідки у вас такі плебейські сма-ки? Їхати в ту помийницю…
— Ну що ти кажеш, Ніночко, — розсердився Михайло, — ну як тобі не соромно? Плебейські смаки! А я звідки? Не з села? А хліб ми їмо кожного дня не з села?
— Михасику, це демагогія, — затулила йому рот долонею жінка. — Поспішай на роботу!
— Та ні, ти зажди, — гарячкував він. — Там простір, повітря, хороші люди… І грошей зекономимо.
— І не думай. Поїдемо в Гагру. Море, екзотика. Ну як ти можеш проміняти море на якесь там село? А грошей не дам. Старі прекрасно обійдуться без твоїх подачок. Це їх ображає. Вони ще здорові, працюють, го-род мають. Проживуть. Вони ще й нам картоплю привозять…
— Ну, як знаєш, — зітхнув Михайло. — До зустрічі…
Він вийшов на сходи. Спускався вниз. Ніна кричала згори:
— То не забудь же — о шостій.
— Гаразд, гаразд, — невдоволено буркнув він. — Не маленький…
На вулиці поганий настрій Михайла розвіявся. Весна котила понад містом, поміж кам’яними будівлями, в очах перехожих, у голосах жвавих дівчат хвилю оновлення, радощів, нез’ясовного хвилювання. Запалювали весільні свічки вічноюні каштани, щедро даруючи дивний запах світові, людям. У небі, над шпилем Софії, по-важно пливли кучеряві хмари, схожі на казкові кораблі. Дзвіниця палахкотіла рожевим блиском, вітаючись з ранковим сонцем, навіть кінь Богдана, здавалося, перебирав ногами, вібрував крутими боками в лагідному сяйві теплого дня.
Михайло взяв портфель під руку, зітхнув. Гарно як, невимовно гарно. Павутина побутових розмов, лег-ких сварок, дріб’язковості танула, відкладалася в бездонну скриню підсвідомості. Подалі, подалі всю ту піну життя. Не помічати її, не думати про неї. Так заведено, так воно є у всіх, з ким він знайомий. Романтичність, тонкощі чуття, делікатність, високе поривання — мабуть, все те існує лише в уяві творців, закоханих, ідеалістів. Так, так, то ідеал людей, то умовна точка, абстрактний ідол, перед яким моляться, але якого серйозно не сприй-мають…
Сагайдак доїхав автобусом до автовокзалу. Там пересів на тролейбус, який довіз його до Голосіївського парку. Пішки пройшов до обсерваторії, слухаючи ярі приспівки весняного птаства.
Поміж яблунями в саду ходив дядько Яків, улюбленець усіх астрономів. Його всі приязно прозивали фі-лософом-ідеалістом. Чи то жартома, чи всерйоз садівник вперто проповідував Творця Всесвіту і заводив з уче-ними єхидні суперечки. "А хто створив галактику?" — доскіпувався Яків, розгладжуючи довгу сиву бороду, що спадала йому аж до пояса. "Закони розвитку матерії діють самостійно", — пояснювали чемно астрофізики. "Навіщо ж Бог, Якове?" — "Е, не говоріть, — лукаво посміхався садівник, показуючи червонобоке запашне яблуко. — Ось гляньте на оце яблучко. Воно нібито природа його виростила, але ж облиште яблуню напризволяще — що вийде? Здичавіє, яблучка знічевіють. Треба садівника, он як! Так і Всесвіт. Залиште матерію напри-зволяще — вона й теє… в хаос перетвориться. Хе-хе, що скажете?" — "Ви не розумієте, дядю Якове, — пояс-нювали вчені, — що тут діє закон Еволюції, закон поступу, притаманний матерії". — "А хто його дав, той за-кон, хто встановив? — не вгавав садівник. — А хто сотворив матерію?" — "Матерія несотворима, вона вічна й єдино суща". — "Хе-хе, то у вас матерія вже на подобіє Бога — вічна і єдиносуща", — сміявся дядько Яків. Вчені не витримували диспуту на такому науковому рівні, посміхалися добродушно, махали рукою і йшли до своїх телескопів та спектроскопів. А садівник дивився їм услід, і очі його поблискували лукавим сяйвом, і чувся добродушний сміх, який неодмінно завершувала їдуча поблажлива фраза: "Мало каші їли, хе-хе!"
Ось і зараз дядько Яків привітається й запитає: "Ну як, до Бога ще не добралися?" Вій несе в полі крупні ягоди полуниць нового врожаю. Приязно киває пальцем.
— Михайле Кузьмовичу, доброго дня вам…
— Драстуйте, Якове…
— Кажуть, що вам сорок п’ять сьогодні?
— Правду кажуть.
— То я вітаю вас. Та ось полунички візьміте… спробуйте, дуже смачно…
— Та навіщо?
— Та на те ж саме… по щирості. Беріте… Не стісняйтеся… Ну, як воно там, до Бога ще не добралися?
(Продовження на наступній сторінці)