Григір узяв квитки на теплохід. Вони зайняли місце на носі судна. З Дніпра дихав прохолодний вітер, люди тулилися ближче до буфету, під накриття, або йшли в каюти. Біля них примостився лише старий сивовусий рибалка, з вудками, в брезентовій робі, та юна дівчинка в благенькому плащику. Вона трусилася від холоду, але хоробро стояла проти вітру, замріяно дивилася вперед.
Хлюпала весняна хвиля, пропливали мости, мерехтіло на київських горах зелене марево. Григір зачаровано дивився на Галю. І це ніби сон? Ніби сон. Може, все на світі сон? Гребені хвиль на океані життя… Гребені снів. Прокидаєшся, тужиш за минулим сном, пірнаєш у інший… І так без кінця, і так без кінця. Постривай же, не щезай.
Галя перехилилася через борт, задивилася на піну перед носом теплохода, тихо, майже пошепки продекламувала:
Знову томління. Сумніви знову.
Іскри на хвилі ріки.
Погляду чари.
Магія слова.
Доторк руки.
Пестощі сонця? Чи подих безодні?
Мить
чи політ назавжди?
Тиша — учора, буря — сьогодні!
Звідки? Куди?
Марево давнє.
Мов сновидіння.
Щось існувало, було.
Попелом часу серця квиління
Вже занесло.
Може, воскресне? Може, розтане
Крига байдужості знов?
Вечора промінь?
Сяйво світання?
Зло чи любов?
— Звідки це? — тихо запитав Григір.
— Вночі написала…
— Чому такий сум?
— Не знаю. Дивно, правда? Ніби щастя майнуло…
— Ви сказали — щастя, Галю? — спалахнув Григір.
— Так, Григоре, — ясно глянула йому в очі дівчина. — Але звідки ж сум? І тривога… І біль. Якесь передчуття.
— Може, минуле?
— Що?
— Кажу, може, в минулому у вас було щось трагічне?
— Було, — важко зітхнула дівчина.
— Ось воно і нагадує. Ви боїтеся, щоб не зникло щастя, щоб не повторилось минуле.
— Не знаю. Моє серце ніби крижинка тепер…
— Галю! Не можна ж так…
— Як?
— Вічний трагізм. Поділіться зі мною вашим горем. Ми ж тепер друзі. А з друзями все пополам.
— Слова, — сказала Галя. — Наївні слова. Навіть найближчий друг не візьме на себе чуже горе…
— Чуже… А якщо воно стане не чужим?
— Не знаю. Не певна.
— Розкажіть.
— Про що? Справа не в подіях. Події банальні, Григоре. Була сім’я. Батько, мати. Веселощі дитинства, мрії, захоплення. Вірилося в найсвятіше, малювалося в уяві найромантичніше. Потім батько зник…
— Зник? — неспокійно перепитав Григір. — Як зник? Куди?
— Невідомо куди. Поїхав на полювання. І не повернувся. А пізніше його звинуватили в розтраті. Нас виселили з квартири. Ті самі люди, які усміхалися, клялися в дружбі — о гидота! — ті самі пізніше не подавали руки, не віталися. Мама не витримала такої зміни, вона занадто вірила у непорушність авторитету батька, у свою забезпеченість. Химера. Я пізніше збагнула, що все було ілюзією. Мама вмерла. А я… Навіть в інтернаті — донька злодія, злочинця! А пізніше мене допитували. Де батько? Куди він зник? Я клялася, що нічого не знаю, я плакала, просилася… Я хотіла, щоб вони розшукали його, адже я сирота… А вони не вірили. Ніхто не вірив. Зачинялися двері довіри, дружби, надії. Морок у душі… А тут ви…
— Я, — машинально повторив Григір, стискуючи руку дівчини.
— Ви. І нова надія. Я страшенно боялася, щоб знову не повернулося минуле. Я знаю: в мені поселилася зневіра. Я незлюбила світ. За що мені його любити? Знаю: є хороші люди. Але вони в абстракції. А так хочеться тепла, ласки, надії. Григоре, пам’ятаєте, ми жартували про Шерлока? Станьте криміналістом, розгадайте мою загадку.
Григір почервонів від несподіванки, закашлявся. Боже, яке безглузде становище. Ось і наступив час. Треба брехати або казати правду. Брехня — мука. А правда — знову удар для неї. І, може, удар назавжди!
Він пересів наперед, затулив дівчину од вітру, турботливо сказав:
— Вам холодно. Давайте загорну вас плащем.
— Дякую, — просто сказала дівчина. — Мені добре.
Юна сусідка заздрісно глянула на Галю, з жалем зітхнула, пішла вниз. Тільки старий рибалка байдуже курив самокрутку, спльовуючи за борт.
— Я неодмінно зроблю те, про що ви кажете, — прошепотів Григір. — І не колись… а тепер.
— Тепер? — здивувалася Галя.
— Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, попрошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки.
— Хіба так можна? Студентові?
— Можна. Як диплом, — збрехав Григір. — Мене теж зацікавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або…
— Вкрали? — знизала плечима Галя. — Навіщо?
— Може, розвідка.
— Та що ви? Кому він потрібен?
— Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі — візьмуся за цю справу. Рано чи пізно.
Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Григір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки,
Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки містифікація! Нема повної ясності.
Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся — певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав:
— Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш?
Капітан засміявся, виглянув у віконечко.
— Що, старий, ревматизм замучив?
— Еге, — привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. — Заїдає. А хильнеш стакан — одійде трохи!
— То ви не для розтирання? — здивувався капітан.
— А який же дурень розтирає? — В свою чергу здивувався куговщик. — Нутро продезинфікувать — це діло! А виливать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О!
Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину.
— Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться — поїдемо до Києва.
— Згода, — кивнула Галя.
— Капітане, хвилиночку заждіть, ми зійдемо… На зворотному шляху причалите?
— Причалимо, — змовницьки моргнув капітан. — Дивися ж, хлопче!
Галя почервоніла, метнулася до трапа, перебралася на піщану косу. Григір тим часом купив у буфеті паляницю та ковбаси. Загорнув усе це в цупкий папір. Підійшов до Галі. Теплохід поплив далі.
Куговщик зацікавлено розглядав непроханих гостей. Хитрі очиці під сивими волохатими бровами були гострі й насмішкуваті.
— Ну, драстуйте! Чого це вас принесло сюди?
— Погуляти, — миролюбно сказав Григір. — Дуже гарний острівець.
— Еге ж, — згодився дід, чухаючи п’ятірнею кудлату голову. — Острів чистий. Не запаскуджений. Не те що в городі. Гуляйте, я не перечу. А хто такі будете?
— Студенти, — сказав Григір. — Ось вона — лікарка.
— Та ще не лікарка, — усміхнулася Галя. — Майбутня лікарка.
— Ага. Це добре, — схвально мовив дід. — Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного — другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести?
— Важко так сказати, — відповіла Галя несміливо. — їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не вистачає. Та ще, може, випиваєте.
— Буває, — усміхнувся дід. — Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш — пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася.
— Та що ви, діду? — зніяковів Григір. — Не треба.
— Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш — наче в рай попадеш!
Григір і Галя переглянулися, засміялися.
— Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ловив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом?
— Та що ви? — розгубилася Галя. — Яз радістю…
— А коли з радістю, то прошу, — гостинно показав рукою дід у бік хатинки. — Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе…
Рушили від берега. Неторканий пісок співав під ногами. Дід поспішив до своєї оселі, відчинив двері, зігнувшись, зайшов у хатину.
— Мені ще ніколи не було так гарно, — прошепотіла Галя.
— І мені, — озвався Григір. — Просто і любо.
(Продовження на наступній сторінці)