— Очі! Щоб я вмер — очі, — здивовано скрикнув Андрій.
— Тихо. Дивись далі…
Крім "очей" на поверхні кулі з’явилося ще кільки дивних утворів, які не можна було порівняти ні з яки-ми органами людини. Ці заглибини, лійки, рупори вібрували, простягалися назустріч гостям, випромінювали ледве видиме сяйво. Потім знову все зникло. Істота перетворилася в кулю. Ще мить — і вона почала видовжу-ватись вгору, змінювати свою форму. Перед враженими людьми Землі відбувався якийсь танець форми. Ство-рювалося таке враження, ніби в руках невидимого скульптора шалено звивається еластична різнобарвна глина, породжуючи в геніальних руках творця задумані ним обриси нового тіла. Спочатку з’явилися ноги… абсолютно людські ноги… потім торс, груди, шия… і, нарешті, голова. Розплющилися великі темні очі, відкрилися вус-та. Але вони були якісь бездушні, нежиттєві. Тонкі, жіночі руки дивної істоти в німому благанні простяглися до космонавтів і впали безсило вниз. Вся форма здригалася, вібрувала…
Ось заплющилися очі, захиталася постать. Руки почали западати в тіло, зникли, потім істота зменшилася, ввібрала всередину голову і незабаром перетворилася в кулю.
— Ніколи не чекав такого! — прошепотів Андрій. — Чари якісь!
— Соколов попереджав, — озвався Огнєв. — Життя має безмежні прояви…
— Так які ж вони — кулясті чи такі, як ми?
— Може, ніякі…
— Що ти маєш на увазі?
— Побачимо, — загадково відповів командир. — Нашу форму куля прийняла по бажанню… побачивши нас. А це що?.. Поглянь!
Куля стала напівпрозорою На її поверхні попливли тіні, спіралі, хвилясті лінії. Потім з’явилися рухливі картини. Серед зоряного неба величний диск Сатурна. Космічний корабель в просторі. Падіння на скелі Мімаса. Вибух. І три фіолетові кулі на білій блискучій рівнині. Вони пливуть над нею, добираються до скель. Вгору летить невеликий диск, кружляє над супутником. Пролітає гостроноса ракета Землі. Диск приєднується до неї, зникає в зоряній безодні…
— Тепер все ясно! Вони летіли до Сатурна, — сказав Андрій.
— Тихо. Дивися далі…
На поверхні кулі продовжувалася дивна розповідь. Три істоти лежали непорушно в заглибині між скеля-ми. Потім з’явилися схематичні лінії. Від тіл істот попливли в простір хвилі. Обсяг куль зменшувався.
— Витрата енергії, — прошепотів Огнєв.
Одна з куль приєдналася до середньої. Хвилі енергії вливалися тепер з тіла в тіло, зберігаючи потенцію середньої істоти, в той час як перша катастрофічно зменшувалася. Через деякий час таким же чином стала діяти третя куля.
Космонавти розчулено перезирнулися.
— Дві передали своє життя третій, — промовив Огнєв. — Це чудові істоти…
Раптом ритм показу став стрімко наростати. З’явилися людські постаті. Космонавти впізнали самих себе. Вони наблизилися до кулі, разом з нею попрямували до ракети. Ракета полетіла до Енцелада. Потім куля з’явилася в просторі, від неї простяглася лінія до Сатурна.
— Все ясно, — зітхнув Андрій. — Пропонує летіти на Енцелад. Там у них пункт, який я бачив. Потім во-ни повідомлять на Сатурн. Але як же ми її дотягнемо до ракети?
Куля мовби зрозуміла слова людини. Вона піднялася на кілька сантиметрів над грунтом, заколихалася, тихо попливла в отвір.
— До ракети! — наказав Огнєв. — Якнайскоріше…
Вони двадцятиметровими стрибками помчали вперед. Рядом, не відстаючи від них, пливла у просторі фі-олетова примарна куля…
СТРАШНА ЖЕРТВА
Куля лежала в широкому кріслі штурмана. Вона знову була непорушною, ніби витратила під час спілку-вання з людьми весь запас енергії. Огнев і Савченко поглянули на крісло, потім один на одного. Все було зро-зуміло без слів. Наступило найстрашніше. Летіти назад можна було лише двом. Або люди без кулі… або хтось один з нею. Наступила довга пауза. Чи говорила вона про сумніви, страх? Хто знає? В душі людини є поряд з осяйними вершинами глибокі темні прірви найдревніших почуттів. Але в людей великого серця світло завжди розгонить пітьму…
Першим озвався Огнєв. Він рішуче сказав:
— Ми розуміємо один одного. Є тільки один шлях. Я залишаюсь тут. Лети на Енцелад, там одвезеш на всюдиході цю істоту в їхнє підземелля…
— А ти? — похмуро запитав Андрій.
— Я буду ждати… доки ти вернешся за мною…
— Ми витратимо майже все пальне… Доки я його добуду, минуть сотні годин. А в тебе кисню максимум на сорок годин… Отже…
— Отже, іншого виходу нема.
— Є, Іване, — важко сказав Андрій. — На Мімасі залишусь я.
— Ти забув, що я командир!
Савенко м’яко усміхнувся, похитав головою.
— Тут наказ не підходить, друже. Не перебивай мене. Ти забув, що попереду важкий і небезпечний політ до Землі. Твій досвід важливіший, ніж моє життя…
— Друже… я один. А тебе чекає мати на Землі… Шура, нарешті…
— Не треба про це, — сумно сказав Андрій. — Я вирішив, капітане.
В цей час почувся сигнал виклику, потім голос Шури. Пролунали тривожні, схвильовані слова:
— Черговий виклик, друзі! Де ви? Чому не відповідали на попередні виклики?
Огнєв хутко включив передачу, почав говорити. Слова його звучали різко, напружено:
— Ми чуємо тебе, Шуро. Все відбулося гаразд. Знайшли живу істоту. Зовсім неземної форми. Будемо стартувати.
— О, капітане! — радісно скрикнула дівчина. — Яке щастя!..
— Ні, нещастя, — перебив її командир. — Хтось з нас залишиться на Мімасі. Ти розумієш, що це зна-чить?
Тиша. І далеке зітхання, ніби з іншого світу:
— Я розумію…
— Я наказав Андрію летіти. Він відмовляється. Але наш колектив — три людини. Я прошу вас, Шуро… підтримайте мене. Подумайте, дівчинко…
Не чути відповіді. Тільки важкий подих, ніби зітхання Всесвіту. Нарешті, печальний голос:
— Ти вирішив, Андрійку?
— Так, Шуро…
— Ти не жалкуєш?..
— Ні, кохана…
— Шуро! — болісно скрикнув командир.
Мовчання.
— Шуро! Чому ви мовчите?
— Хвилина скінчилася, капітане, — суворо прозвучала відповідь.
СМЕРТЬ АНДРІЯ
Всюдихід зупинився біля прозорої стіни, де Андрій вперше опускався в підземелля. Фіолетова куля, що під час польоту була інертною, непорушною, тепер жваво заворушилася. На ній виникли рухливі картини: Ог-нєв пізнав в одній з постатей себе. Він повертався на всюдиході до ракети. В чому річ? Дивна істота пропонує їхати Назад? Значить, вони прощаються? Чи, може, куля бажає сказати щось інше?
Куля знову потемніла, випливла назовні. Вона попрямувала до отвору, зникла в сутінках тунелю. Огнєв кілька хвилин чекав, думав. Невже на цьому кінець? Десь в підсвідомості в нього жевріла надія, що колоністи Сатурна допоможуть людям Землі. Адже Андрій… на Мімасі… Один! Самотній! Скоріше до ракети. Треба добувати аміак. Може, ще пощастить…
Всюдихід ревонув моторами, круто розвернувся на місці і помчав по скелястій рівнині до зруйнованого корабля. Там, в каюті, чекає Шура. Чи витримає вона страшний удар?
Серце в командира завмерло, коли він відчиняв двері каюти. Всередині панувала напівтемрява. На відки-дному ліжку бовваніла постать. Вона була непорушною.
— Шуро,— покликав Огнєв.
Ніхто не відповів.
Командир метнувся до неї, схилився. Ввімкнув світло. Ясне проміння осяяло бліде обличчя дівчини, не-порушні очі, сухі вуста.
— Шуро, — печально сказав Огнєв. — Я повернувся…
— Я бачу, — прошелестіло у відповідь. Тільки губи ледь-ледь ворухнулися, а очі все були втоплені в не-відомість.
— Шуро, що з вами? Отямтесь…
— Що я ще можу зробити… капітане…
— Треба рятувати Андрія!
Ніби блискавка пройшла по тілу дівчини. В її зіницях спалахнули вогні, обличчя запаленіло. Вона гаряч-ково встала, схопилася руками за долоню Огнева. Настирливо шукала поглядом його очей.
— Значить, ще можна? Скажіть мені правду, капітане! Чи ще можна врятувати його?..
— Важко, дівчинко, — щиро відповів Огнєв. — У нього залишилось кисню на сорок годин. І без відпо-чинку ми не наповнимо навіть половини баків…
— Хай! — розпачливо промовила дівчина. — Хай буде половина. Я поведу ракету сама на Мімас. Я вря-тую його. Ми будемо ждати допомоги тих розумних істот… або власними руками наповнимо баки пальним там… на Мімасі! О, капітане! Скоріше!..
— Заспокойтесь, Шуро, — ласкаво відповів командир. — Так і зробимо. Тільки поведу ракету я… Зби-райтесь. Виїжджаємо негайно до прірви…
Андрій залишився сам. Зовсім самотній на пустельній планетці, за сотні мільйонів кілометрів від рідної Землі. Він спокійно дивився, як стартувала ракета, що понесла до Енцелада Огнева і дивну фіолетову кулю. Дивився і дивувався своєму спокою. Знав, що зовсім недалеко смерть… небуття… І відчував, що розум не протестує, не хвилюється. Все вирішено, все йде так, як слід…
(Продовження на наступній сторінці)