— Тоді не йди,— знизала плечима Маруіра.
— Так хочеться побачити,— знову замріяно мовила Горосата.— Такий красунчик. Якби пригорнув до себе— вмерла б! Ой леле! Що це я кажу?
В голові Маруірі запаморочилось. Вона стиснула вуста, прикрила долонею очі. Слабо сказала:
— Іди геть, Горосато. Займайся своїми справами. Я хочу побути сама...
— Як хоче ласкава господиня. Як хоче... Затихли кроки Горосати. Маруіра сама. Ніби прірва
розверзлася в душі дівчини. І падає в ту прірву її надія, її химерна віра. Буря шматує серце, рве його нещадно, люто. Маруіра встає з-за столика, у відчаї ходить по кімнаті. Що діяти? Хто дасть пораду? Мамо, де ти? Де ти, моя ніжна матусю? Чому пішла так рано з цього світу? Прийди, прийди до мене, навчи!..
Маруіра зупинилася, замислилася. Може, справді, викликати маму? Запитати! Вона скаже, вона розвіє примари душі...
Дівчина кинулася до ніші, вибрала старовинне сріблясте плаття. По тілу прокотився холодок. Дівчина понишпорила в заповітній скриньці, розгорнула кілька вузликів, висипала з них дві пучки порошку — жовтого й чорного. Змішала в срібній чаші. Принесла чашу до столика, поставила перед люстром. Потім закрила непрозорою запоною вікна. Стало темно. Маруіра лапнула рукою по стіні. Смикнула за ниточку запальнички. Блиснула іскра, загорівся багровий вогник. Дівчина запалила від нього свічку, поставила біля люстра. В дзеркальній поверхні відбилося схвильоване темно-бронзове обличчя, сповнені муки очі. Маруіра зібрала волосся важким вузлом, зав'язала ззаду, накрила темною прозорою сіткою голову. Потім вкинула до чаші крихітку смоли столітнього кедра. Під чашею поставила свічку. Затамувавшії подих, ждала.
Закурився димок над сумішшю, поплив у повітрі. Тонко лоскотав ніздрі дівчині. Вона вдихнула його. Спокій розлився в свідомості. Хвиля занепокоєння відкотилася в далеч, зникла. Стало легко, ясно, просто...
Дим погустішав, став жовтим і непрозорим. Маруіра глибоко зітхнула. Їй здалося, що свідомість відділяється від неї, витає десь збоку. Створилося враження, ніби вона розділилася. Одна Маруіра сидить біля люстра, друга витає в просторі. Легко, чудово, незбагненно!
А вуста дівчини шепотіли древні магічні закляття:
— Духи повітря й вод, сили землі й вогню, я не турбую вашого спокою! Залишайтеся в сферах своїх! Священним поясом Незримої Матері відгороджую вас! Спіть в лонах своїх! Абеон! Амеон! Вам жертва мого серця! Прийдіть, допоможіть!
У люстрі зникає зображення Маруіри. Там порожньо, темно. Відкрилася безодня, переливається клубами диму, розмаїтими іскрами, юрбами привидів.
Паморочиться в голові Маруіри, вона ледь-ледь утримується на грані свідомості, шепоче палко:
— Мати, матусю! Донька твоя Маруіра тривожить дух твій! Прийди, прийди, прийди!
Сіра мла насувається на дзеркало, набирає тремтливих форм. З'являються туманні руки, наливаються фарбами, виникає з імли обличчя. Рідне, миле обличчя матері. Вона всміхається, сумно дивиться на доньку.
— Чого тобі, Маруіро? Чим збентежений дух твій? — ніжним шелестом лине запитання.
— Тяжко мені, матусю,— стогне донька, тремтячи від напруження.— Серце моє не належить мені. Я розриваюсь на двоє. Навколо мара, сон... Мене не вабить життя. І лише він... він... світоч для мене! Але він раб... Ой матусю, тяжко мені!
— Ти сама сказала — мара,— прошепотіла мати.— Ти сама сказала — світоч. Мара зникає перед світочем. Світло не втримаєш у папірусному посуді! Вір і сподівайся! Вір і сподівайся, Маруіро!..
Постать матері зникла. Маруіра слабо скрикнула й знепритомніла...
— Отямившись, вона швидко прибрала на столику, переодяглася в своє легке вбрання. Підійшла до вікна.
Дивилася на гори, думала. І думи її були спокійні, впевнені.
Геть нікчемні турботи розуму! Серце знає правду. Мати ствердила це. Хай твориться воля серця...
У сутінках Маруіра знову пробралася між кущами троянд і лілей до притулку Вайвасвати. Він зустрів її, як і щовечора, тривожний і радісний, всадовив на м'яке сидіння, яке зробив з дерева й морських водоростів, мовчазно й вдячно чекав.
Цього разу Маруіра дістала з-під накидки не папірус, а п'ятиструнну зулу, під звуки якої мандрівні піснярі співали на дорогах і майданах Атлантіса. Вайвасвата здивовано поглянув на дівчину.
— Зула,— пояснила вона.— Я хочу заграти...
— Мені? — вражено запитав юнак.
— Тобі. Мене навчила мати. Ще коли вона була жива. Сьогодні ми не будемо вивчати знаки письма. Сьогодні слухай пісню. Вона теж таїть у собі мудрість віків. Велику мудрість. Її розуміє той, у кого серце відкрите...
— Тоді співай, господине,— прошепотів Вайвасвата. Він сів навпроти неї на низенький пеньок кедра, сперся підборіддям на долоні, ждав. Маруіра торкнулася пальцями струн. Ледь чутне зітхання полинуло в просторі. Звуки наростали, рокотали, перепліталися в тривожному поєднанні, хвилювали. І дівчина в такт їм заспівала низьким голосом:
З таємничого Краю,
Залетіло Зерно Золоте в Океан Предковічний.
Залетіло тремтливе Зерно Життя.
І пустило коріння у простір широкий,
І розкинуло віти у неосяжність.
Виростало, міцніло неповторне Древо Життя
А на ньому визрівала дивовижна квітка,
Єдина у цілому Всесвіті.
Квітка Серця й Любові.
Та раптово підкрався підступний Дракон,
І захотів він проковтнути палаюче серце,
Щоб володіти ним лише йому!
Щоб у Хаосі все потопити, як колись, до появи Зерна.
Серце вибухло полум'ям і розсипалось в неосяжнім
просторі небес,
Незліченними іскрами розлетілось в Океані Життя.
Так порушилась Єдність...
Плинуть іскри в серцях, і шукають дороги до рідного
дому.
Та дорога — Любов.
Де виникає вона — древній заповіт воскресає:
Скласти з іскор палаюче Серце,
Повернути його — променисто-чудове —
У єдине лоно Життя.
Маруіра замовкла... Поклала зулу на коліна. Дивилася на Вайвасвату.
— Мене стривожила пісня,— сказав юнак.— Я ще не збагнув усього. Я буду думати, господине...
— Думай, Вайвасвато,— суворо мовила Маруіра.— В цій пісні велика таємниця...
Дівчина підвелася з сидіння, загорнулася в накидку.
— Я піду. На сьогодні досить. Ми продовжимо навчання в наступні ночі...
Вона ступила до дверей, різко повернулася, глухо прошепотіла:
— Пам'ятай, Вайвасвато... Цієї пісні не знає навіть батько мій — Володар. Ти перший почув її з моїх вуст...
ПОТІК МУДРОСТІ
Вайвасвата не міг раніше навіть помислити, яку радість принесе йому знання письма. Ніби блискавиця вдарила в душу, осяяла темні обрії, розсунула видимий світ до безміру.
Працюючи в саду, копаючи землю, поливаючи яблуні й пальми, прочищаючи доріжки, він неодступно думав про вечір, благословенний вечір, коли знову засяють зірки на небі, коли почується шелест легких кроків, пролунає тихий голос, поллються в душу вогняні струмки мудрості.
Юнак працює за десятьох. Надвечір складає свої речі, вмивається, поспішає до хатини.
Дістає з-під сидіння скручений папірус, обережно розгортає, підступає до віконця, при багровому світлі заходу розбирає таємничі знаки. Ворушачи губами, читає їх, визначає зміст написаного. Дивні поняття пливуть до свідомості, ніби муруючи з незримих каменів новий храм його душі.
"Лише знання розсіює нерозуміння,— шепоче Вайвасвата,— як світло розсіює пітьму".
— Дивно й гарно,— хитає головою юнак.— Знання розсіює нерозуміння. Справді так. Небагато пізнав він, а як далеко бачить тепер. І розуміє незрівняно більше, ніж там, на далекому рибальському острові... Тільки чому ж... чому Чорний Володар не навчає всіх своїх людей?
Чому люди Рути та Даїтьї темні й неписьменні? Навіщо це йому?
"Мужність, самозречення, відданість, відсутність заздрощів, душевна чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобивість — такі десять відзнак всякого істинного вчення".
Вайвасвата зітхнув. Задумався.
Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення... Незлобивість... Таємничі поняття, прекрасні, чисті... Тільки де ж шукати їх? Хто написав чудові папіруси? Як могли вони потрапити до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А якщо читає, то чому сам не такий?
Ось тут далі сказано: "Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що промовляє до твого серця. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем, як істина. І коли навіть Верховний Бог говоритиме з тобою, не приймай його слів, коли їх не сприймає серце твоє, як істину". Тривожні, страшні слова! Якби хтось сказав таке серед людей, слуги Чорного Володаря миттю схопили б його й ув'язнили. Навіть знищили б! Бо з малих літ жителям Атлантіса вбивається в голову думка про те, що жерці не помиляються, що Чорний Володар думає за всіх, що він один може знати волю божества, що треба з трепетом слухати наказів воєвод, чаклунів та жерців Пір'ястого Змія! Дивно, дивно! Хто ж тоді писав це? Коли? І чому Маруіра читає такі страшні папіруси? Чому приносить йому? Невже вона думає інакше? Хіба вона не донька свого батька? Серце моє, дай мені відповідь, приведи мене до берега правди!..
(Продовження на наступній сторінці)