— Я сказала. Я несу в лоні дитя від нього. Батьку, я люблю його. Він — радість мого серця. Його повели на страту. Я бачила у Всевидючому Оці. Батьку, як тільки впаде його голова, я теж умру. Ти хочеш лишитись сам? У тебе кам'яне серце! Ім'ям матері я заклинаю тебе!
Як скеля, стояв Ранатака. Не поворухнеться. Хмара нависла над чолом, очі сховались під бровами. Важка думка гризе серце. Справді, поспішив він. Ще тоді, коли домовився з молодим воєводою про похід. Кого тепер послати? Кому довірити?
Він рішуче знімає з голови вінець з блискучими крильми Пір'ястого Змія. Дає в руки доньці.
— Поспішай. Лети на вімана. Цей знак зупинить страту. Тільки пам'ятай — Вайвасвата мусить довести свою відданість. Лише похід дасть йому право ввійти в мій палац молодшим володарем! Ти чуєш?
Та Маруіра вже не чула нічого. Вона схопила вінець, прудко, як антилопа, метнулася до виходу. Скоріше, скоріше, скоріше! Спіральними сходами вгору, до ніші, де заховані вімана. Хутчіше, хутчіш! О як важко відчиняються двері! Маруіра сідає в сріблястий вімана, натискує важіль пуску...
Дрижить легкий пристрій, здіймається в повітря. Мчить над палацом. Маруіра соколом поривається в небо, пролітає над містом, над каналами, над вулицями, над юрмищами народу. Вона прямує до храму над берегом моря, де має бути страчений Вайвасвата.
— Мати моя, зупини! Богине долі Калауро, змилуйся! Не допусти страшного злочинства!
У вухах свистить холодний вітер, січе обличчя, вихрить червону запону. Маруіра скидає її, рве з голови, викидає геть. Вона вже бачить широкий майдан, бурхливу юрбу, дим біля помосту. Вімана падає вниз, прямо до жерця, який готується вбити приреченого. Кого? Якусь дівчину. А поряд — Вайвасвата. Живий! О радість! Встигла! Вона падає з вімана на землю, потім зривається на ноги, не відчуваючи болю. Юрба хвилюється, вражено замовкає.
Маруіра кричить:
— Ім'ям Пір'ястого Змія — зупиніть страту! — І піднімає вгору вінець Чорного Володаря. Ніж, занесений над тілом дівчини, тремтить у руці жерця, поблискує на сонці, Очі катів злобно світяться в прорізах машкари.
— Жертви! — вигукує хтось в юрбі.
— Крові! — підхоплює натовп.
— Кого милує Пір'ястий Змій? — вороже запитує жрець, невдоволено дивлячись на блискучий вінець.— Чоловіка чи жінку?
— Її теж,— шепоче Вайвасвата.— Обох...
— Чоловіка й жінку! — владно каже Маруіра.— Одпустіть її, вона піде зі мною.
Дівчина, ридаючи від радості й страху, впала до ніг Маруіри. Вайвасвата мовчазно дивився на худе, змарніле обличчя коханої, і губи його тремтіли від нездоланного хвилювання. А в просторі пролунало чутне лише йому:
— Я жду воїна!
У ПОХІД!
Вайвасвата і Маруіра зупинилися на плоскій покрівлі палацу. Недалеко від них, схилившись над письмовою дошкою, сидів учитель Нгала. Обличчя в нього понуре, тривожне. Він неспокійно гортав листи старовинної книги. Відчувши, що хтось дивиться на нього, Нгала підняв голову. У вузьких очах з'явився вираз радості. І одразу ж погас.
— Вайвасвата прийшов попрощатися,— сказала Маруіра.— Учителю, він летить у похід...
Нгала оглянув високу постать воєводи, його золотистий шолом з чорним пером, розкішний гаптований плащ. Відзначив напружений дивний вираз його очей. Глухо мовив:
— Знаю... Летить... Знаю, Маруіро! А куди летить? Куди?
— Це таємниця,—тихо сказав Вайвасвата, винувато опустивши погляд донизу.— Таємниця Ранатаки. Він не велів розповідати.
Нгала прудко скочив на ноги, підійшов до воєводи, різко й з докором сказав:
— Таємниця, кажеш? А я днями й ночами сидів над планами земного круга, складаючи їх на веління Володаря. І найбільше цікавить його одне місце на сході. На сході! Ти чуєш? Його цікавить Швета-Двипа, священний острів...
Голос Нгала упав до свистячого шепоту, в очах скакали іскри обурення. Вайвасвата вражено перезирнувся з Маруірою.
— Я не чекав цього від тебе, Вайвасвато,— гірко промовив учитель.— Ти ведеш страшну лавину на Швета-Двипа! Адже тобі передано плани земного круга. Ранатака хоче знищити острів. О боги! Яке безумство!
— Учителю,— тихо відповів Вайвасвата, блідий і рішучий,— мій любий учителю! Все сплелося так, що не повернеш назад. Я хочу знати істину! Я мушу знати...
— Істину! — спалахнув Нгала.— Ти летиш нищити її, Вайвасвато...
— Що ти кажеш, Нгало?
— Те, що почув! Я мовчав раніше. Тепер скажу. Швета-Двипа — то надія земного круга. То батьки нашого знання. То — наші друзі з далеких планетних кругів. О доле! Що ти натворила! Лише вони, чуєш, лише вони стримують дику силу земних деспотів! І ще скажу тобі, Вайвасвато,— запам'ятай це добре — сила Швета-Двипа незміряна. Безумство Володаря — я не боюся сказати нині цього! — не хоче збагнути, супроти чого воно повстає! О Вайвасвато, краще тобі загинути, ніж летіти в такий похід...
— Учителю! — скрикнула Маруіра, і сльози заблищали в її очах.— Учителю, що ти кажеш?
— Дівчино моя,— жалісно відповів Нгала.— Що ж робити?
Вайвасвата поклав свою сильну руку на плече Нгали. Дивлячись ясним поглядом в обличчя вчителю, сказав:
— Нгало... Те, що ти мовив, я передчував... в глибині серця... Нгало, даючи згоду летіти, я знав, що того не буде, чого ти боїшся...
— Як не буде? — скрикнув Нгала.— Ранатака сам хвалився. Ти ведеш страшне воїнство штучних людей на схід, а інша когорта нападе на Елладу. Володар мріє одним ударом завоювати планетний круг. Ти хочеш перехитрити Ранатаку? О мале дитя!
— Ні, ні, Нгало,— спокійно заперечив Вайвасвата.— Не слід боятися. Швета-Двипа не беззахисна. Ти сам сказав. І я все зроблю, щоб...
— Тихо, Вайвасвато,— перебила Маруіра.— Тихо, коханий... Замкни думку. Вона звучить у просторі...
Нгала пильно поглянув на Вайвасвату, на Маруіру. Тяжко зітхнув.
— Страшне сплетіння,— прошепотів він.— Та відчуваю — це недарма. Надлюдська сила веде тебе, Вайвасвато! Іди. І бережи себе, хлопчику. Бережи... І коли будеш там... коли очі твої побачать її... поклонись від старого Нгали тій землі...
Вайвасвата розчулено обняв учителя. Полегшено глянув на дружину.
— А тепер — пора. Вже піднімаються вімана. Маруіро, думай про мене. Бережись. Врятовану дівчину візьми собі. Вона допоможе тобі з дитям. Хто пожалів козеня, той пожаліє людську дитину...
— Зроблю,— тихо відповіла Маруіра.— Буду ждати. Буду молитися Кал аурі — богині долі. Дивитимусь на тебе, якщо думка моя дожене тебе у Всевидіочому Оці...
— Я б радив,— оглянувшись, сказав Нгала,— покружляти десь там... і повернути назад... Не знайшов, і все...
— Привести страхітливе військо назад? — суворо запитав Вайвасвата.— Нгало! Хай здійснюється справедливе рішення Калаури! Ти знаєш, яке воно буде!
Широкими кроками Вайвасвата легко вибіг на майданчик обсерваторії. Сів у вімана. Маруіра підійшла до нього, обняла, притулилася гарячою щокою до грудей. Потім рішуче одступила.
— Лети!
Вімана метнувся в повітря, закружляв над майданчиком, полинув у небо. А далеко над морем вже летіли рядами, ніби перелітні птахи, бойові кораблі, прямуючи на схід.
Маруіра тамувала ридання, що рвалися з грудей. До сліз в очах дивилася на сріблястий вімана, в якому летів у туманну далечінь світоч очей її. Ось уже човен схожий на морського птаха, потім на ясну цятку. Нарешті, зникає цятка в неосяжному небі, зливається з простором.
Страшна туга крає серце Маруіри, відчай хлюпає, ніби буряна хвиля, в береги душі. Та мовчить вона, тамуючи горе. Прислухається до легеньких ударів у своєму лоні. І здається їй, і віриться палко, що нічого не станеться в далекому краю з ясним коханим. Не станеться нічого злого. Бо ж несе вона його частку в собі, під серцем. Несе, береже і захистить від ураганів земного, такого неспокійного, заплутаного, кривавого, але любого світу...
НАД ПЛАНЕТНИМ КРУГОМ
Маруіро! Далека моя, найближча моя... Чи бачиш ти мене серед небесного простору, серед хмар і птахів, що супроводжують військо Атлантіса?
Лечу над планетним кругом, над океаном, над островами, дивлюся на дрімучі ліси, на гори, вкриті сніговими шапками, на нужденні селища чорних племен. Інколи вражений розум жахається, не збагне, як це сталося. Ще зовсім недавно я жив несвідомим хлоп'ям на маленькому острові Лопала, серед таких же простих рибалок. Вони знали лише свої сіті, радощі доброго улову, втіху жіночих пестощів, спільні святкові обіди, коли можна наїстися на кілька днів. І лише в казці вони, як і я, чули про польоти в небо, про штучних людей, про далекі краї безсмертних.
А нині я лечу до тих країв, веду за собою страшну повітряну когорту смерті. Намагаюся відігнати од себе рій тяжких дум, бути спокійним. Все страшне й радісне попереду. Я знаю. Мов стріла, випущена з тугого лука, мчу в невідому далечінь, але передчуваю, що в ціль попаду неодмінно! Куди і як — не знаю... Та грім нового шляху, вихор долі несе мене в нові краї, заглушує видива юнацьких дум...
(Продовження на наступній сторінці)