Ойрахан зупинився серед арени, підняв руки вгору. Потім опустив униз. Всі побачили, що він нічого не тримає, не ховає. Грайливим рухом він скинув плащ, отже, й ховати щось не було де.
Маг підняв руку, стиснув пальці в кулак. Розкрив долоню, взяв з неї зіжмакану хустинку, розгорнув її.
— Де вона взялася? — здивовано видихнув Тарасик.
— А хто його знає? На те фокус…
— Фокус то фокус. А ховати ж нема де…
— Цить. Дивімося далі…
Ойрахан поклав хустину на арену, згори чітко видно було барвистий прямокутник. Зненацька прямокутник почав підніматися вгору, разом з тим хустинка збільшувалася, приховуючи те, що було під нею. Ось вона вже вища від мага, сягає двох людських зростів. Глядачі заніміли. Хустина різко смикнулася вгору, перетворилася на прозору дитячу кулю, тріснула під склепінням цирку і розсипалася золотистими іскрами. Публіка заревла від захоплення: на арені тріпотіла, жила, дихала травневим запахом саду височенька яблуня, густо всіяна рожевими суцвіттями.
Юнак махнув рукою, яблунька охопилася полум’ям, щезла, вгору полетіла зграйка білих голубів. Дорослі глядачі з роззявленими ротами дивилися на чудо, діти щасливо сміялися, старі люди в задніх рядах хрестилися.
— Мені страшно, — тихесенько прошепотів Тарасик.
— Чого? — здивувався я, ще не отямившись від роздвоєності.
— Тут щось не так…
— Що не так?
— Хіба таке людина може робити?
— Так фокусник же…
— Еге, фокусник… Це домовик, а не фокусник!
— Дурний! Дивімося краще, що він витворяє…
А дивитися справді треба було в десятеро очей, бо тим часом голуби, трохи покружлявши під склепінням шатра, згорнули крильця і почали падати вниз. Жінки заверещали. Та птахи зненацька перетворилися в легесенькі небачені квіти, схожі на кульбабу, тільки не білого, а райдужного кольору. Барви напівпрозорих тичинокпелюсточок мінилися розмаїто, здавалося, що згори падає на людей казкова хурделиця. Гомін схвалення плив над залою, всі простягали руки вгору, хапали квіточки, нюхали їх. Чарівні утвори танули в долонях, огортаючи глядачів рожевою імлою.
А Ойрахан стояв посередині арени непорушно, дивився на людей загадково й дивно, іронічно посміхався. Нарешті він знову підняв руку, в його долоні видно було коробку сірників. Він запалив сірника, кинув його на арену. Спалахнуло полум’я, спочатку невелике, потім воно жухнуло під склепіння цирку. Тарасик сахнувся від отвору, я теж відчув подих вогню.
— Невже справжнє? — прошепотів я.
— Справжнє! — ствердив Тарасик. — Гаряче…
Ойрахан пальцем покликав з перших рядів якогось вишукано вбраного молодика. Той огинався, з незручністю оглядаючись на свою супутницю; молода панночка сміялася, заохочувала його. Потім, не стримавшись, потягла його до арени, вони разом перескочили бар’єр, наблизилися до багаття. Простягнули руки і з подивом та жахом відскочили.
— Ай! Пече! То є справжній вогонь!
— Браво! — крикнув хтось.
Через бар’єр кинулося ще кілька охочих, вони теж пробували наблизитися до полум’я, але з сміхом та криками відступали. Багаття ширилося, тирса довкола вогню тліла, запах горілого розповсюджувався навіть надвір. Глядачі занепокоєно гули, чулися крики:
— Пожежа!
— А він нас не спалить?
— Куди дивляться пожежники?
— Заспокойтеся, це ж фокус! Ілюзія!
— Еге! Спробуй підійди до тієї ілюзії!
Ойрахан заспокійливо підняв руку, запала тривожна тиша. На арену в супроводі ніжної музики вибігла дівчинка літ десяти — синьоокий янгол з кучерявим волоссям, довгою русою косою — і зупинилася біля ілюзіоніста. Він погладив її по голівці, зробив рукою знак. Дівчинка пробігла по бар’єру довкола арени, всі її вітали оплесками. Ойрахан схопив дівчинку за платтячко, підняв угору і жбурнув у вогнище. Увсебіч сипонули іскри, вбрання на ній спалахнуло. Хтось пронизливо заверещав, якась дама скрикнула і знепритомніла, їй тикали під ніс нашатирний спирт.
Вбрання обсипалося попелом, дівчинка стояла посеред вогню в золотому трико і весело сміялася. Язики полум’я перетворилися в тремтливі пелюстки велетенської квітки, публіка гоготіла від задоволення й несподіваного перетворення; потім знову всі зачаровано затихли. Казкова квітка закривалася, ховаючи дівчинку від очей глядачів. Невдовзі на арені видно було лише тугий рожевий пуп’янок розміром з півчоловіка. Ойрахан торкнувся його рукою, він знову почав розгортатися. Проте пелюстки тепер були багровочорні, потім пурпурові, жовтогарячі, ніжносонячні, нарешті вибухнули грізними полум’яними звивами. Тільки тепер серед палючої стихії замість дівчинки з’явилася постать чорного гривастого лева. Звір заричав, перебираючи лапами, зпід яких летіли іскри і великі жарини. Він поволі вийшов з вогню, публіка занепокоїлася. Ойрахан підняв у руці пістоль, вистрілив. Лев смішно підскочив угору, перекрутився в повітрі і знову став дівчинкою в білому платтячку. Вона кланялася на всі боки, глядачі шалено вітали її, кидали квіти. Вогонь на арені погас, на свіжій тирсі не лишилося жодного знаку. Ойрахан дивився понад головами людей спокійноусміхнено, долоня його лежала на плечі дівчинки.
Вона ще раз уклонилася публіці, ловко присівши, і побігла до виходу, посилаючи всім поцілунки. Тарасик потягнувся до дірочки, щоб краще її роздивитися, гілка хруснула. Я схопив товариша за штани, проте й сам не втримався: ми разом шугнули вниз, прорвали склепіння шатра, несамовито залементували. А далі — я й сам не відаю, що сталося! Якась сила підхопила нас, закружляла, понесла над ареною. В моїх очах миготіли вогні, свідомість знемагала від страху й подиву, я не міг збагнути — сниться мені ця подія чи це насправді?! Глядачі шаленіли, сміялися. Звідкілясь почувся здивований і гнівний голос мого вітчима Семена:
— Павло, іродів сину! Ти чого там літаєш? Хтось із задніх рядів захоплено вигукнув:
— Дивися, дивися! То ж Павлик Семенів і Маринин Тарасик! Оце так шибеники! Звідкіля вони взялися?
Тугий струмінь незримого потоку поніс нас до середини арени, поставив біля Ойрахана. Ми боялися дивитися на людей, винувато й злякано тремтіли, оглядаючись, як би хутчіше дременути. Ілюзіоніст торкнувся долонею моєї голови, я глянув у його прозорі очі. Погляд Ойрахана був уважний, веселий і рідний. Знову зажевріло відчуття: я знаю цього магічного юнака, він близький і дружній. Ілюзіоніст сміявся цілком подитячому і щось запитував, застерігав і підбадьорював. Нам стало легше від тих очей, і вже вони не здавалися грізними та стальними, як спочатку, а ніжними й люблячими.
Від виходу поспішав чоловік у чорному костюмі, він запитливо й тривожно поглядав на ілюзіоніста, показуючи на діру в шатрі. Той зробив рукою заспокійливий знак. Та раптом в перших рядах встав на повний зріст офіцер у жандармському мундирі і голосно сказав:
— Вимагаю пояснень.
— Яких пояснень вимагає пан поручик? — ввічливо запитав чоловік у чорному.
— Хай ваш… ее… ілюзіоніст пояснить нам… еее… свої феномени.
— У всякій професії є свої таємниці, і розкривати їх…
— Пробачте, пробачте, батечку мій… еее… не знаю, як вас величати… Хай попередні фокусипокуси були вашою професійною таємницею, хоча й до них можна застосувати той же критерій: вони надто природні й правдиві. Я бачив багато факірів, батечку мій, і запевняю вас: ваші фокуси надто моторошні…
— Як на чий смак, — поклонившись, холодно сказав чоловік у чорному.
— Гаразд, погодимося! Але хлоп’ята… вони тутешні… Вони впали без наміру, без домовлений. Яким чином…
— Що, пане поручику?
— Яким чином вони були зупинені в повітрі й врятовані? Це мене бентежить і вимагає пояснення.
— Невже всяка тайна вимагає пояснення? — раптом запитав Ойрахан. Голос у нього був звучний і холодний, здавалося, ніби дзвенить кришталь.
— Бажано, бажано, пане ілюзіоністе! — роздратовано сказав жандарм. — Інакше це загрожує нормальному плинові суспільного життя і може викликати небажані думки, а отже — наслідки…
— Не розумію вашої логіки, — спокійно відповів Ойрахан. — Нецікаво жити, коли немає тайни…
— Я не філософствувати прийшов сюди, — нахмурився жандарм, — я вимагаю відповіді.
— В афіші сказано: дозволяється навіть замовляти фокуси. Хлоп’ята впали несподівано, але я маю можливість будь-яку ситуацію обіграти для ілюзії. Ви задоволені? Ми можемо продовжити виставу?
Жандарм мовчки сів на своє місце, сухо кивнувши головою на знак згоди. Глядачі приглушено, але вдоволено гомоніли. Чоловік в чорному підштовхнув мене з Тарасиком до виходу.
— Марш додому, босонога командо! Приходьте наступного разу нормально, як всі люди!
— Наступного разу він у мене на пузі приповзе! — почувся з задніх рядів хрипкий голос мого вітчима Семена. — Я йому такого компреса до одного місця прикладу, що…
Публіка реготала. Ми метнулися, мов злякані горобці, до виходу. Нас проводжали уважні, тривожні, занепокоєні очі Ойрахана…
***
Біжить горбами поза селом дитяча ватага. Чути клич бойовий. Курява стовпом. Зосереджені лиця.
Куди вони поспішають? Навіщо?
Дорослі не відають про те. Забули.
(Продовження на наступній сторінці)