— Хто це? Упирі прийшли пити мою кров? Пийте, пийте! Я заслужив! Я вчинив страшний гріх…
— Отямтеся, батьку, — крізь сльози мовила Мирося. — То я, ваша донька…
— Я вбив тебе, — ридав цар, страхаючись розплющити очі. — Твоя кров дала мені невмирущість. О проклятий, проклятий! Доню, то твоя тінь прийшла мучити мене?
— Прокиньтеся! — благально прошепотіла донька. — Ви знову живий, а я не була мертвою. Торкніться, то моє тіло, живе й тепле.
— То це був сон? — розгублено запитав Горевій. — Та ніч… відьма… кров…
— Вважай, як хочеш, — почувся голос Бояна. Старий співець вийшов з-за спин дружинників, підступив до ґанку. — Та надто криваві сни сняться володарям інколи. Краще прокинься і вже ніколи не спи. Дякуй долі, що довідався я про твій задум та про мару з Вовчої Долини, якою тебе обплутав радник…
— То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів…
— Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині…
— Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману!
— Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити…
— Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх!
— Вої! — крикнув Горевій. — Візьміть Печеруна!
— Зупинися, Горевію! — підняв руку Боян. — Доста смерті!
— Він заслужив…
— Може… Та ти не заслужив бути царем. Кажу це тобі як Боян. А пісня не бреше ніколи…
— Правда твоя, — важко сказав Горевій. — Я вже не цар. Хто заради царства пошле на смерть рідну дитину, той не має права на владу. Миросю…
— Що, татку? — лагідно озвалася дівчина.
— Зореславе…
— Я тут…
— Віднині я не цар, — сумно мовив Горевій. — Тобі вінець передаю…
Він важко підвівся з престолу, надів вінець на кучері юнака, з’єднав його руку з рукою доньки.
— Візьми Миросю, вона твоя дружина. Хай предки благословлять вас на нове життя! А я… піду в печеру… до самітників гірських… Може, там свій гріх спокутую..
Він знесилено впав на престол і гірко заплакав. Корінь стояв осторонь і докірливо похитував головою.
— Ще йому царського вінця бракувало.
— Слава цареві Зореславу! — кричали витичці. — Слава цариці Миросі!
— Люди! — гукнув Зореслав, обнімаючи кохану. — Чи справді нарекли мене своїм царем?
— Слава цареві Зореславу! — котилося над городищем.
— Тоді слухайте моє перше і останнє повеління, — урочисто сказав юнак. — Віднині царству не бути!
— Він збожеволів од радощів, — пробурмотів Печерун, недобре поглядаючи на юрмище.
— Чого ти хотів од пастуха? — озвався Мечик.
— Нема царя! — засміявся Зореслав до побратимів. — Нема смердів і рабів. Ви вільні люди!
Вражені витичці замовкли, ще неспроможні втямити того, що почули. Горевій здивовано ворухнувся на престолі:
— Що дієш, Зореславе?
— Те, що велить серце. Хай люди стануть вільні, як птахи. Нехай сіють зерно і збирають врожай. Хай співають пісні і милуються піснями інших людей. Хай стрічають сонце не стогоном, а щасливим співом. Миросю, царице! Що мовиш ти?
— Батьку, — ясно всміхнулася Мирося. — То перше царське слово, яке я почула в житті. Люди, чому замовкли?
— Не дивуйся, доню, — задумливо шепнув Боян. — Хіба легко підлеглому скинути з серця рабський ланцюг? Хай затямлять те, що сказав Зореслав…
— Але ж царство… — мов у сні, проказав Горевій. — Прийдуть вороги, звоюють землю нашу…
— Громада незборима! — гордо мовив Зореслав. — Хай спробують вороги напасти — одразу бойовий клич збере до дружини найкращих лицарів. Вільні вої ніколи не схилять голови перед напасниками. Люди, кажу ще раз: ви — вільні!
Зореслав зняв вінець з голови, кинув його далеко від себе. Блиснувши золотом, вінець упав між бур’яни. Побачивши те, витичці засміялися, розбили мовчання, захоплено вигукуючи:
— Воля! Воля! Слава Зореславу! Слава вільним воям!
Підбігла Зоруля, обняла Миросю, зашепотіла:
— Чи гарно тобі, подруженько, нині?
— Гарно й страшно, — сказала Мирося. — Наче перед грозою…
— Дівчата-подруги! — лагідно мовив Зореслав. — Нема у мене вінця царського, повінчайте мене з Миросею вінком весняним. На вічне кохання!
Витицькі дівчата з щебетанням оточили молодих, заквітчали їх польовим зелом, повели хоровод. Величальну пісню підхопила юрма. Горевій слухав, болісно похитував головою.
— О Перуне, ласка це твоя чи гнів? Не збагну…
— Що буде з нами? — шепотів знічений Печерун.
— Неси мене, коханий, — щасливо співала Мирося, — неси у твоє нове царство!
— Нема йому кінця, — підхопив Зореслав, обнімаючи наречену. — Палаци у нас зоряні, смолоскипи сонячні, вісники — хмари лебедині. А боярами будуть сини далеких зірок. Царюватимемо довіку!
— Добре, побратиме, добре дієш! — схвально промовляли Дуб з Вітрограєм. — Дух вільної Хортиці промовляє твоїми вустами. Словутинські лицарі радіють нині з нами…
— О Яр-Диве! — втішно озвався Бонн, прислухаючись до голосистої веснянки. — Дякую за ласку велику. Прозріли люди, і я з ними прозрів. Тепер не страшно помирати, бо відаю — не вмре у народі моя пісня. Там, де воля, там і слово Боянове! Бережіть його, люди!
Він ударив по струнах, долучаючи свій голос до урочистих слів, які разом з ярим сонцем, з шелестом весняних дерев, з гомоном пробудженої землі панували над слов’янським краєм.
Візьмемось за руки,
Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!
Пісню заспіваймо,
Волю прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..