— Ти ж тільки що сказав, що світи, в яких я мучився, творення драматурга на ймення Мара!
— Правду сказав. Лише треба додати, що Мара у мене на службі. Збагнув?
— Так розвій ту мару, Арімане! І тоді Космократори самі повернуться додому. І ти народишся знову ві-льним духом, щоб стати воєдино з нами.
— Я не можу силою вас витягнути з абсурдного театру віків, — з прихованим роздратуванням мовив Аріман. — Ви стали мазохістами, самомучителями. Вам подобаються Голгофи, нескінченні жертви. Ви мучите не лише себе, а й своїх героїв, обранців.
— Не всі ж пішли в інферно! — заперечив Меркурій. — Наша запорука — Зоряний Корсар. Хіба ти запе-речиш, що він будує Альтернативний Всесвіт?
— Мовчи про нього! — гримнув люто Аріман. — Божевільний Дух, божевільний задум. Уся Світобудова волає до нього, прохаючи зупинитися. Він повстав супроти закону Великої Матері, яка подарувала своїм дітям світ взаємозалежності. А він — руйнує те кільце Всебуття, рветься в безодню Небуття, формує імлисті палаци на вітрах Вічності. Якби Дух Життя підтримував його, хіба я міг би втриматися впродовж тисячоліть володарем Ари?
— Це давня суперечка, Арімане, — втомлено сказав Меркурій. — Той вузол не розрубаєш. Його треба розв’язати.
— Знаю, — кивнув Аріман. — Знаю про план Горіора. Кинути вас ще глибше — у провалля минулих ві-ків, щоб там знайти нитку причинності. Ти дивуєшся, що я знаю про це? Для мене відкрита вся книга Ноосфе-ри, дурню!
— Так чому ж опираєшся? — здивувався Меркурій. — Ми спробуємо вичерпати спектакль Мари. І пове-рнемося додому. Адже ти мрієш про це?
— Вичерпати спектакль? Наївний земний детективе. Ти втратив розуміння співвідношень і масштабів. Ви вже тут мільйони літ товчетеся… мільйони земних літ… Ось тепер ви заплуталися в трьох вимірах часу. Борсаєтеся, як метелик-ефемера перед оком павука. Тканина причинності зіткана так міцно, що її не розірве жодна сила. Чуєш? Жодна сила у Всесвіті. Лише я можу вийняти вас з тієї павутини. Своєю волею. Якщо кожен з вас захоче вернутися до законного буття.
— Тобто ти знову диктуєш?
— Таке співвідношення сил. Вибирай! Або ніколи вже не побачиш Ари, Блакитного Світила, рідного сві-ту.
— Я давно вибрав, Арімане! Ще тоді, коли…
— Пропадай же, божевільний, навіки!
Жахливий біль пронизав тіло. Меркурій закричав. В очах потемніло. А коли знову розплющив повіки, довкола пливли сутінки — якісь брудні, насичені мерехтінням химерного жовтого світла. Ті промені струмили-ся з невеликої заглибини над покритими металом дверима. Відкрилося вічко, звідти почувся голос — хрипкий, холодний:
— Чого галасуєш? Хочеш у бокс? Там звіром завиєш. Поняв? Пам’ять обвалом обрушилася на свідомість Григора Бови.
Ох, Арімане, ти ні на йоту не змінився за мільйони віків. Обмани, обмани. Невже жодної крихти любові не лишилося в твоєму серці? Невже ти справді трансформувався в АНТИ-ЛЮДИНУ, як тебе застеріг Горіор?
То чому ж так сумно, так печально серцю від цієї думки? Невже Всесвіт навіки розчахнувся прірвою не-нависті і відсутні мости, що з’єднають розірвані частки?
***
На столі генерала МДБ замиготів телефон-вертушка прямого зв’язку.
— Дубчак слухає.
— Добрий день, товаришу генерале. — Голос у динаміку був схвильований і збентежений. — Вас турбує академік Баняк. Вельми важлива справа.
— Я вас уважно слухаю.
— Спочатку повідомте, чи здобули ви від затриманих нову інформацію?
— Навіщо це вам? Тепер затримані повністю в нашій компетенції. Наука тут ні до чого. Сказати по прав-ді, злочинці виявилися міцним горішком. Затялися, базікають одне й те саме, хоч ми й вживали до них засобів певного впливу.
— Що ж далі?
— Якщо не розкаються — трибунал. І каюк. Відправимо, як вони того бажали… ха-ха!.. в інший вимір часу,
— Товаришу генерале, — примирливо озвався Баняк, — ви даремно іронізуєте. Проблемою зацікавилася Москва.
— Як?! — Ревнув генерал, наливаючись багрянцем. — Хто посмів? Хто повідомив і куди?
— Я мав розмову з президентом Академії Кедрачем. Згадав про дивний феномен появи групи людей, які вважають себе прибульцями з іншої реальності. Коротше, виклав йому те, чому був свідком. Ви ж знаєте, що президент — видатний теоретик у галузі космогонії, саме в нього є ідеї, пов’язані з багатомірністю світів.
— То й що з того, чорт би вас побрав? — Лютився генерал. — Мені яке діло, що він там маракує в своїх писаннях?
— Він дуже зацікавився химерним випадком, товаришу генерале, попросив доповісти подробиці аналізу речей, що їх мала в розпорядженні наша група. Я розповів усе, так, як воно є. І сказав про свою точку зору.
— Яку точку зору, товаришу Баняк? — єхидно перепитав генерал. — Відмінну від точки зору органів? — 3 притиском поцікавився він.
— Я переконаний, що в цьому щось є. Затримані не якісь там агенти закордонних розвідок, а…
— А хто?
— Це треба дослідити.
— Ви хочете, щоб ми передали затриманих вам? Цього не буде.
— На цьому наполягає не лише президент, а ще дехто…
— Хто ж? — Зневажливо поцікавився генерал.
— САМ, — урочисто, з придихом проголосив Баняк. — САМ, товаришу генерале.
— Ви хочете сказати, що…
— Так. Президент у розмові з товаришем Сталіним ніби жартома згадав про мою інформацію. Вождь дуже й дуже зацікавився. Вимагає подробиць. Коли дізнався, що затримані у вашому відомстві, дуже розгнівав-ся. Сказав буквально таке — пробачте, що я повторюю: "Тим живодерам достатньо об’єктів з інших парафій. А такі парадоксальні випадки — компетенція науки. А раптом затримані кажуть правду? Що тоді? Світова Рево-люція втратить щасливу можливість оволодіти секретом комуністичної експансії в іншу реальність. Доведеться поцікавитися інтелектуальним рівнем співробітників КДБ на Україні. Я чекатиму компетентних результатів наукового дослідження проблеми. Чим чорт не жартує, доки Бог спить? Передайте українським чекістам, що товариш Сталін поки що доброзичливо поставився до їхнього промаху. Так і скажіть: поки що". Ось так, то-варишу генерале. Я стенографічно записав те, що прочитав по телефону президент.
Генерал, задихнувшись від страху, згорнув жирною долонею рясний піт з чола. Потім примирливим то-ном сказав:
— Якщо САМ так вважає, то хто ж заперечить. Треба знайти вихід із ситуації.
— Який такий вихід? — здивувався Баняк. — Передайте затриманих нам. Можете наглядати за ними, щоб не накивали п’ятами.
— Гм… Річ у тім, що вони в такому стані…
— Ви їх катували?
— Що за слова ви вживаєте? — обурився генерал.— Ми мали санкцію прокурора на вживання серйозних методів допиту. Ну й…
— Перестаралися? — Глумливо запитав академік.
— Хлопці наші звикли, — виправдовувався генерал,— Треба щось придумати. Може, ви підкажете?
— Гм. Що ж підказати? Нам з ними треба вільно спілкуватися. А як? Щоб не сполохати? Щоб вони не замкнулися в собі. Тим більше після ваших "методів". Еврика! — Радісно скрикнув Баняк. — Придумав.
— Що? — 3 надією запитав генерал.
— Передайте їх в психіатричну лікарню. Ми підготуємо бригаду лікарів і своїх співробітників, котрі пе-реодягнуться лікарями. Хай вільно ходять у прогулянковому дворі, спілкуються з хворими. На їхні розмови про іншу реальність ніхто не зверне уваги. Там повно Христів, Магометів, пришельців з інших світів.
— Хе-хе, — улесливо-задоволено хихикнув генерал. — Геніально придумано. Вам би в органах працю-вати, товаришу академік.
— Обійдемося поки що, — серйозно обірвав його Баняк. — Прошу вас негайно передати затриманих го-ловлікареві Кирилівської лікарні. Тільки везіть їх не в "чорних воронах", а "швидкою допомогою". Як норма-льних людей. Там вас чекатимуть. Передайте затриманим їхнє вбрання і всі речі.
— І документи? І келих? — здивувався генерал.
— Усе, — жорстко підтвердив академік. — Експеримент має бути проведено чисто, без втручання орга-нів. Ви можете лише тримати вартових поза межами лікарні.
— Коли це треба зробити?
— Негайно. Максимум за дві години. Я повідомлю в Москву президентові, що помилка виправлена, що ми шукаємо повноцінної можливості передати вартісну інформацію вождеві. Ми — це Академія наук і славні органи. Я виручу вас. Ясно?
— Дякую, товаришу академік, — розчулено сказав генерал. — Я цього не забуду.
***
(Із записника Григора Бови)
Маю можливість записувати. Нотую бодай у вигляді тез те, що з нами відбувається.
Дивна зміна. Мене раптово забрали з карцера. Одвели до лазні. Звеліли грунтовно помитися. Повернули все моє вбрання, документи, дрібні предмети побуту, черевики. Ставлення співробітників ДБ коректне, спокій-не. Навіть доброзичливе. Ніхто нічого не говорить. Усе мовчки, в тиші.
(Продовження на наступній сторінці)