— А як називається кіно? — гукнула вслід їм дівчинка.
— Кіно? — Оглянувшись, перепитав Григір. — "Кільця змія" називається. Запам’ятаєш?
— Про змія? — зраділо дівча. — Мабуть, казка? Еге? Я люблю казки. Недавно бачила кіно про "Васили-су Прекрасну". Ой, здорово! А ці гарні артистки, мабуть, красунь грають? А ви їх визволяєте? Еге?..
— Вгадала, дівчинко. Правду сказала! — Помахав їй рукою Бова, зворушено перезирнувшись зі своїми супутницями. На очах Юліани блиснула сльоза.
— Смішно, але ж правду сказала, — озвалася вона. — Ми ніби містерію якусь проходимо.
— Тихо, — застеріг Григір. — Ми виходимо на вулицю…
Стежка вивела їх на бруківку. Над шляхом височіла недобудована церква без хрестів. З’явилися нечис-ленні перехожі. Всі запитливо поглядали на дивну групу. Бова спантеличено сказав своїм супутницям:
— Ну ось… друга загадка. Звідси починалася вітка чотирнадцятого тролейбуса, а тепер тут примітивна бруківка… І жодного транспорту.
— А що таке тролейбус? — поцікавилася Юліана.
— Машина, що рухається силою електрики, — пояснив Бова.
— Зрозуміло. Отже, ми в іншому часі. А може, й в іншому вимірі. Нещодавно я читала книги Успенсько-го про інші виміри…
— Знаю, — обірвав її Григір. — Проте це нам не допоможе. Треба вияснити подробиці — куди ми по-трапили.
Він зупинив молодичку з кошиком, повним червонобоких яблук, запитав її, як добратися до найближчо-го телефону. Та вказала їм, як і дівчинка-пастушка, в напрямку Чорної гори.
— Підете прямо, потім ліворуч… пізніше знову повернете праворуч… і там рукою подати…
Подякувавши, Григір з дівчатами закрокував униз. Та не встигли вони пройти й півкілометра, як їм назу-стріч вискочили з бокових вуличок два міліцейських авто і, перекривши шлях для втечі, різко зупинилися. Кі-лька офіцерів та сержантів у міліцейській формі вихопилися з машин, тримаючи в руках автомати та пістолети.
— Стояти! — Суворо скомандував капітан, уважно оглядаючи хлопця й дівчат у чернечих рясах.
— Стоїмо, — усміхнувся Григір і поліз до внутрішньої кишені за посвідченням.
— Руки вгору! Не балуй! — гримнув капітан. З-за його спини виглянув знайомий хлопцеві вартовий, тримаючи в руках гвинтівку без затвора. Офіцер кивнув на затриманих.
— Вони?
— Вони, суки, — вдоволено гаркнув сторож. — Я йому кажу — стій! А він мені під ноги… Здоровило! Хіба я в силі його побороти? Точно, шпійон! Де б він навчився таких прийомчиків? Куди подів затвора, гнида? Верни казьонне імущество!
— Тихо! — обірвав його капітан. — У відділенні розберемося. Затвор у тебе?
— Ось тут, у кишені, — миролюбно відповів Григір. — Капітане! Я прошу одвезти нас до Міністерства внутрішніх справ. Справа дуже складна, й у відділенні…
— Може, ти ще в ЦК партії захочеш? — Глузливо засміявся офіцер.
— Або в ресторан "Кукушку", — з огидною гримасою підхопив сторож. — Одкушать котлету київську…
Міліціонери засміялися. Капітан різким жестом обірвав сміх.
— Годі! По машинах. Руки назад.
— Я співробітник МВС, — запротестував Бова. — Візьміть у внутрішній кишені посвідчення…
— Візьмемо! — пообіцяв зловтішно офіцер. — Усе візьмемо. Марш до машини. Ми вас навчимо, як роз-зброювати вартових. І онукам закажеш!
Григір схвильовано розглядав будівлі на вулиці Києва, якими їхали міліцейські машини. Все здавалося сном, міражем: замість широких заасфальтованих проспектів — покручені бруківки, зруйновані квартали, убо-го вбрані люди з торбами та кошиками, старовинні трамваї, схожі на катафалки. Де ж вони опинилися? В яких роках? Чи зустрінуть вони кого-небудь знайомого? Перед експериментом він із Гореницею розмовляв про мож-ливі парадокси часу. Досить легковажні теоретизування. Одна справа базікати, а інша — стрибнути в іншу епо-ху! Що тоді казав Горениця? "Ваш наступний експеримент, безумовно, якось відіб’ється на прийдешньому і на сучасності, звичайно, хоча б уже тим, що відкриє потік принципово нової інформації. Де відіб’ється цей експе-римент, в чому, що означатиме поява тут жінки з минулого (а разом з тим — із неймовірного грядущого), хто може передбачити?" Навіть він, геніальний теоретик, очевидно, безсилий був пророкувати результати першого прориву в стіні Хроноса. І ось… несподіване зміщення фази часового континууму. Вірогідніше всього, що вони потрапили в минуле… десь у п’ятдесяті роки, одразу після війни. Проте в ті роки і він, Григір Бова, і Галя Ку-рінна вже народилися. То, може, вони зустрінуть тут самі себе? Як тоді доведеться розв’язувати карколомні вузли? Чи не стане ця ситуація катастрофічною? Треба вимагати в міліції зустрічі з ученими, з теоретиками. І спробувати знайти шефа. Він, безумовно, тепер молодший, але працює в органах…
— Я відчуваю твою думку… твої сумніви, — зненацька озвалася Галя, схилившись до нього. — Ми по-трапили у вузол часу… і розв’язати його буде складно.
Григір глянув на її бліде, схвильоване личко, відзначив лихоманковий блиск в очах. Ласкаво обняв за плечі.
— Заспокойся, рідна моя. Це наш іспит. Горіор не обіцяв нам готових рішень, а урагани й шторми…
Машина минула круглу вежу, застрибала по трамвайній колії. Прогуркотів, задзеленчав трамвай. Марія-Юліана зацікавлено дивилася йому вслід, похитувала головою.
— Який страшний монстр. Дуже примітивна техніка…
— А в дев’ятнадцятому віці хіба краща була? — Скептично запитав Григір.
— Я порівнюю не з моїм досвідом тутешнім, — заперечила Юліана. — Мені згадалася наша рідна Ара.
— Мовчати! — гаркнув, почувши їхнє перешіптування, капітан, обернувшись із переднього сидіння. — Зараз будете мати нагоду говорити те, про що вас питатимуть. І раджу не викручуватися, не шукати алібі. Не допоможе!
— Ми алібі не потребуємо, — одрізав офіцерові Григір. — Заспокойтеся. І знайдіть терпіння для взаємо-розуміння.
— Я бачу, ти дуже розумний! — Погрозливо буркнув капітан. — Доведеться тобі показати, де раки зи-мують.Та ось ми вже приїхали. Виводьте злочинців. Попереджую, при спробі втекти…
— Шановний капітане, — сказав Бова, — раджу тримати при собі ваші садистичні емоції. Вам же потім буде соромно.
— Ах ти, подонок! Я цього не забуду. Ану марш з машини! Живо до дверей! Семеній! Веди їх прямо до шефа. І сторожа-свідка теж! Це пташки непрості. Ми їм покажемо, з ким мають діло!
Начальник Печерського відділення міліції майор Куштенко уважно розглядав високого, плечистого хло-пця, одягнутого в легку куртку з мерехтливої тканини, шукаючи в його обличчі, в погляді страх або занепоко-єння. Бова дивився на нього щиро, дружньо, з надією на взаєморозуміння. Майор здивувався, але не показав цього. Перевів погляд на жінок в чернечих рясах. Відзначив на їхніх лицях небуденну красу і спокійне благо-родство. Потім кивнув капітанові:
— Краще буде, якщо всі сядуть. Ось так. Прошу заспокоїтись і розповісти все, що сталося. Капітане! Я вас слухаю.
— Наша патрульна машина чергувала біля Видубицького озера. Я почув свисток вартового позавідомчої охорони. Ось він перед вами…
— Так точно! — Схопився з місця вартовий. — Демобілізований гвардієць Іван Горобець, тепер — охо-роняю склади книг в монастирі.
— Сядьте! — Махнув рукою майор. — Я потім вас запитаю. Що далі, капітане?
— Почувши крики, ми прибігли до монастиря. Сторож розповів нам, що застав ось цих затриманих, коли вони тихцем вибиралися зі складу, несучи в руках якісь книги і ще якусь цінну річ. Він наказав їм зупинитися, хотів одвести до міліції…
— Далі…
— А далі… цей бандит напав на нього, обеззброїв, витягнув затвора з гвинтівки, а сам з бабами втік. Ми, ясна річ, зорієнтувалися, об’їхали довкола… і перехопили втікачів!
— Ясно, — сказав майор. — Горобець, капітан правильно нас інформує?
— Так точно! — Знову підскочив сторож. — Я одразу поняв, що це за птички. Не інакше — американсь-кі шпійони. Гляньте на його шмотки… Заграничні. А баби — чому одяглися в ряси? Щоб задурманити голову. Ягнятами прикидаються…
— Досить, — перебив його майор. — Мені все ясно. Сідайте, Горобець. Затримані, прошу називати ваші прізвища, імена, де живете, чому сталося те, про що я почув? Коротше, чому ви опинилися в монастирі, біля складу? Спочатку ти, хлопче… Як твоє прізвище?
— Бова. Звати Григір Максимович.
— Професія.
— Криміналіст. Детектив.
— Гм. І де ви працюєте?
— У Міністерстві внутрішніх справ. Площа Богдана Хмельницького. Відділення незалежних криміналіс-тів. Мій шеф — Гриб Семен Йовтухович.
— Гриб Семен? — здивувався майор. — Я знаю його. Разом училися. Тільки який же він шеф? Та ще й відділення… Він дільничний, дуже шанований. Капітан Гриб Семен Йовтухович…
— Полковник, — заперечив Григір.
(Продовження на наступній сторінці)