Що відбувається? Чи це розумна акція іншопланетних космонавтів? Чи автоматичний маневр корабля-комети? Як поводитися, як реагувати? Сама собою виникла відповідь у свідомості: нічого не діяти, ждати, дивитися, слухати. Можливості в нього настільки мізерні, що земна апаратура неспроможна протидіяти волі космічних гостей. До того ж пульт керування раптом зник з Вікторових очей. Розтанули стіни корабля. Темрява. Тиша. Чи, може, вій осліп від спалаху світлової спіралі?
Сутінки прорвав багровий промінь, охопив його звідусіль, довкола тіла запульсувало рубінове сяйво. З тиші й небуття Віктор виплив до замкненого спірального простору, закружляв, широко розкинувши руки, ніби в стані невагомості.
Імлисті струмені розійшлися. Космонавт побачив постать Віоли. Вона лежала, не торкаючись чогось зримого. Очі дівчини були заплющені, обличчя спокійне.
— Віоло, — прошепотів Віктор, ще не вірячи власним очам. Тільки чому вона така дивна? Замість скафандра на ній якийсь блакитний серпанок.
— Віоло! — з болем і радістю закричав Віктор. — Віоло, я прийшов, я тут!
— Тут! — ласкаво відгукнулася лупа.
Дівчина не ворушилася. Віктор хотів підійти до неї, але рухи тіла були в’ялі, ніби вві сні, коли хочеш бігти, діяти, а щось невидиме заважає, зв’язує. Здавалося, що він пересувається у якійсь в’язкій рідині. Потім чиїсь владні руки охопили його, понесли в просторі, поклали поруч з Віолою. Віктор заплющив очі. Як гарно, як добре! Він таки догнав її. її не видно, несила торкнутися рідної руки, не можна вдихнути запаху золотих кіс, та серце знає — вона тут, з ним… Навіки…
Все довкола сповиває густа імла. Лунає нечутна, якась вселенська всепроникаюча музика, і Вікторова свідомість плине до таємничих, ще незвіданих обріїв…
18
Пробудження настало одразу. Свідомість повернулася блискавично, ніби хтось увімкнув лампочку. До слуху долинули звуки. Зашелестіли дерева під подихом вітру, лунко прокотилася трель соловейка.
Віктор розплющив очі. Побачив над собою блакитне склепіння неба, пухнасті хмаринки, верхів’я дуба. Всміхнувся.
— Сон, — прошепотів він.
Трохи послухав завзяті перегуки птахів. Десь обізвалася зозуля. Віктор подумки запитав, скільки йому жити. Птаха невтомно кувала літа, і здавалося, що їм не буде кінця у вічності. Знову затьохкав соловейко. Віктор глянув довкола. Яке стійке сновидіння! Ліс, кущі папороті, руда білочка на старезній сосні.
Він вщипнув себе за руку. Боляче! Невже не сон?
Віктор повільно підвівся з землі, поглянув удалину. Крізь стовбури дерев видко квітучі луки, трави, обрій в літньому мареві. Звідки все це?
Біля ніг його лежала Віола в легенькому літньому платтячку. Яка вона юна, чиста, тендітна. Вуста здригаються, щось шепочуть уві сні, на щоках розквітає ніжний рум’янець. Віктор став на коліна, схилився над нею.
— Віоло, вставай! Чуєш, Віоло, кохана…
Вона звелася на руку. Кинула довкола вражений погляд. Побачила хвилі квітів, почула шум дерев над головою. Потім з недовір’ям торкнулася руки хлопця. Поглянувши в його очі, встала з покрову глиці.
— Любий, де ми?
— Не знаю, Віоло. Пам’ятаю падіння… сферу комети…
— Ти таки полетів за мною? — ніжно запитала Віола.
— Хіба я міг інакше? — здивувався Віктор. — Але що було потім — не збагну. Туман… Зникло все — скафандр, корабель…
— Зі мною було те ж саме… і я не розумію…
— Може, нас одправили назад, на Землю?
Віола оглянула обрій, ліс, квіткові луки.
— Схоже на Землю, але де ж корабель? Де мій супутник? І потім… щось у тобі змінилося… Ти ніби інший, якийсь легкий, просвітлений. Мені навіть страшно стало. Звідки в нас оце вбрання?
— А чи не здається тобі, що все це…
— Що?
— Ілюзія… В мене таке враження, що ось захочу обняти тебе, а зустріну порожнечу…
— Так обійми мене скоріше, Вікторе, — схвильовано сказала Віола, притиснувши руки до грудей. — Хай щезне страх!
Хлопець ступив до неї.
Майнула блискавиця, гримнув грім. Тяжко застогнала земля, тріснула від краю до краю, аж луна глухо прокотилася до обрію.
Віктор жахнувся, подавшись назад. З прірви вихопився стовп диму й пари. Крізь дим видно було постать Віоли в білому платтячку. Вона простягнула руки до хлопця. Відчайдушно закричала:
— Вікторе! Люби-и-ий!
— Віоло! Віо-о-оло!
З гуркотом віддалявся протилежний край прірви, ніби титанічна крижина при скресанні весняної ріки. Віктор побіг вздовж тріщини, шалено сподіваючись, що десь можна її буде перестрибнути. Блискавиці шматували небокрай. У просторі повзла густа темрява. Зникло блакитне сяйво неба. Ворожий присмерк ковтав дивоколо.
Віктор зупинився, заглянув у прірву. Внизу вирувала бурхлива, чорна ріка. У полум’ї грози інколи вирізнялася на тім боці малесенька постать.
— Віоло-о-о! Зажди! Віоло, я йду!
Він кинувся вниз по крутій стежині. Грізний потік скакав через гігантські валуни, плювався брудною піною. Віктор хоробро стрибнув у воду, насилу тримаючись на ногах, пробирався на той бік. Ось йому вже по пояс, ось вже по груди.
Хвиля зірвала хлопця, понесла.
— Вікто-о-оре! Тримайся! — кричала Віола на горі.
Блискавиці сліпили, оглушував грім. Темні води солоними бризками виїдали йому очі. Віола з жахом дивилася на білу сорочку, що виднілася серед скаженого потоку. Світла пляма майоріла все далі й далі, наближаючись до водоспаду.
Віктора закрутило у вирі, понесло на гострі скелі. Та ось він відчайдушним зусиллям рвонувся до берега, вхопився за камінь. Насилу виповз на сухе. Від його одягу лишилися тільки клапті. Та він не звернув на те уваги. Звівши погляд угору, шукав у присмерковій далині жадану постать.
— Віоло! Ти зажди… Я зараз… я скоро…
Він кинувся вгору по стрімких скелях, намацуючи кожну зазубрину, кожен виступ.
Раптом посковзнулися ноги, Віктор завис на руках. Гострі ікла скель вишкірилися внизу, а між ними клекотів чорний потік. Не треба дивитися вниз, тільки вгору, туди, де чекає вона, звідки долинає її голос:
— Тримайся, тримайся, коханий!
— Зараз! — прохрипів він. — Я зараз…
Як тяжко, як страхітливо боляче повзти йому по крутій горі! Та ось вже недалечко. Зовсім недалеко… Ще трохи…
Та вершина невпинно віддаляється, і віддаляється разом з нею Віола. Чому? Що сталося? Невже якийсь катаклізм?
Віктор знесилено сів на камені, витираючи піт з чола. Потім знову люто кинувся долати прямовисні кручі. Громи затихли, відкотилися вдалеч. Та все нижче хмари. Сірим задушливим туманом покрили вони все довкола. Віола розтанула в тій імлі.
— Віоло-о-о! — закричав Віктор.
— О-о-о! — відгукнулася далина.
Хлопець кинувся далі наосліп. Шлях йому перегородили густі хащі. Він почав продиратися крізь них. Міцно переплелися гнучкі стовбури — чіпкі, неподатливі.
Віктор пробирався по віттю, попід віттям. Насилу відривав липкі ліани, мов щупальця казкових істот. Дихати було важко. Він інколи знеможено зупинявся, потім рушав далі.
Довго тривав цей поєдинок. Та ось розвіявся туман, порідшав ліс. Віктор побіг. Зарості лишилися позаду, перед ним розлягалася чорна пустеля. Вся її рівнина була всіяна камінням — гострим, як зуби казкового дракона. А вгорі мерехтіло палюче сонце, випиваючи вологу змученої землі.
Свідомість паморочилася. Віктор зупинився, вперто шепочучи:
— Я не можу загубити тебе, Віоло… Не для того я долав простір, щоб тут… тебе втратити…
Знову побіг, розшукуючи ледь помітні сліди дівчини на чорному піску.
Тиша. Безмовність. Лише луна від його кроків моторошно котиться поміж скелями.
Знову попереду прірва. І за нею видно Віолу. Уздрівши його, вона радісно замахала руками:
— Тут місток, Вікторе! Біжи!
Місток легкий, тремтячий, сплетений з тонких ліан. Хлопець хотів ступити на нього, але місток спалахнув яскравим полум’ям, загорівся. Почав повільно розпадатися. Ось-ось він впаде в прірву.
Віола метнулася в гущу полум’я, схопила руками половинки містка, напружуючи всі сили, тримала його, щоб він не розпався.
— Вікторе! Біжи наді мною!
Хлопець перехопив палаючі частки містка, закричав:
— Втікай, Віоло!
— А ти, Вікторе?
— Втікай! — У страхітливій напрузі вигукнув він.
Дівчина вискочила на берег. Віктор випустив одну половинку містка, вона впала в безодню. Інша лягла на хаотичне нагромадження скель. Хлопець вхопився за коріння правічного дерева, котре невідомо як причепилося над безоднею, і повільно вибрався на свій берег. Оглянувся, застогнав у відчаї. Віола знову лишалася там — на іншому боці.
Хтось торкнувся його плеча. Хлопець від несподіванки сахнувся. На нього, усміхаючись, дивилася Віола. Вона стояла поряд з ним, одягнена в довге біле плаття, — велична й неземна.
— Звідки ти, Віоло? — розгубився він.
— Вікторе-е-е! — долинуло з того боку.
Хлопець спантеличено глянув туди, звідти заклично махала руками Віола в легкому літньому платтячку.
— Що це? — прошепотів Віктор. — Хто ти? І хто та, що на тім боці?
(Продовження на наступній сторінці)