Дякую тобі, мій зоряний прадіде! Ти, як завжди, знайшов найкращі слова, щоб вселити в мою душу радість таємничої стежки вічного пошуку. Справді, геть примари і порохняву ветхих "законів" і табу! Очі героїчних бійців революції та розстріляних батьків дивляться в наше сумління, вимагають: не смійте спати на гірських стежинах, де кожен крок може бути катастрофічним. Тебе послали недарма на стежку пошуку. Тисячі немовлят в сповитку чекають скарбів, що їх ти маєш добути в далекому, у вічному польоті. Якщо не ти — то хто ж?..
Знову не спала аж до світанку. Чомусь згадалася розповідь Боголо про химерну хворобу куру, при якій сміх убиває того, хто занедужає. Як це можливо? Що за дивна винятковість? Чому ніде в світі нема такої патології?
А з підсвідомості пливе обережний натяк: чому ж нема? Адже є в нас легенди про русалок, котрі залоскочують людей! Що породило таку химерну казку? Може, справді були випадки екзотичного захворювання, спостерігали людей, котрі судорожно реготали, а потім їх знаходили мертвими десь на березі ріки або в пущі. Так виникла легенда про русалок, які лоскочуть перехожих.
Дивна патологія. Можливо, теж психічне захворювання, котре не має розгадки. Чи не взяти цю тему для дипломної роботи? Скажуть, дуже екзотично… Ну й хай! Ще до закінчення інституту далеко, встигну підготуватися серйозно й грунтовно.
А тепер — на Волинь. Галя нетерпляче жде мене в своєму селі, а вже там — зустріч з таємничим дідом Радьком. Чи не занадто багато я очікую? А втім, хто зна, може, мої Гімалаї дійсно тут, а не за морями й горами?
Сталося!
Ми зустрілися. Все просто, а разом з тим і тепер здається, що я мандрую в казку. А може, все життя казка, тільки ми одягли його в дрантя Попелюшки-Золушки, забувши, що воно царського роду.
Галине село Вівдюхи розташоване в долині невеликої річечки. Довкола — ліси, нетрі, болота, озера. Асфальтової дороги нема, автобуси ходять лише тоді, коли підсохне грунтівка. Я добиралася від райцентру підводою, балакучий дідок розповідав, що привозив з Вівдюхів до лікарні свою невістку, котра зненацька заслабла на ноги. Я ніби знічев’я запитала його, чому він не звернувся до відомого знавця народної медицини діда Редька (навмисно сказала "Редька", а не "Радька", щоб не збудити підозрінь).
— Знавець? — хмикнув візник, іронічно примруживши око. — Який він знавець? Мо’, колись щось і знав, а тепер — як пень. Нікого не хоче лікувати. Хто приїде до нього — вилає, вибатькує, велить їхати додому та звертатися до лікарів. Оце недавно приїжджали до нього дві, звиняйте, дами — товстелезні, як жлукта. Кілограмів так по сто п’ятдесят, а то й більше. Просять — поможіть та й поможіть! Так він затупав ногами, розгнівався, кричить (чули наші пастухи): "Все життя об’їдалися, обжиралися, набивали кендюхи чортзна-чим, а тоді — вилікуйте?! Куди я подіну ваше лайно, ваші потрухи? Їдьте к бісовій матері та спробуйте втихомирити вашу жеретію бодай наполовину, тоді всі ваші болячки самі собою відпадуть! Щезніть з очей і не псуйте хорошого настрою!..". Отак відчитав благородних дам, що вони не знали куди очі подіти від сорому й образи. Поплакали, поплакали, та й потягли до райцентру. Жалілися в райкомі на діда, а там тільки посміялися: "Правильно, — кажуть, — діє дід Редько! Не його це компетенція — кендюхи товсті розвантажувати!".
Я ледве стримувалася від реготу, слухаючи своєрідну характеристику славетного цілителя. І подумалося, що, напевне, він повністю правий, бо, дійсно, що можуть допомогти людині будь-які ліки чи трави, якщо сама собі вона власний ворог і, як говорить древня народна мудрість, "копає собі могилу власними зубами"?!
— А ви ж до кого у Вівдюхи? — цікавився балакучий дідок.
Я скупо відповіла, що знайома однокурсниця Галя запросила до себе в гості, що мені дуже хочеться познайомитися з волинськими лісами, бо ще ніколи тут не була.
— А, то ви теж на лікаря готуєтесь? — зрадів візник. — Гарне діло! Більше буде лікарів — менше забобонів. А то слави на весь Союз — знавець, знавець, а знання у нього — як кіт наплакав! Хе-хе!
Мені здавалося дивним, що близькі люди відчувають якусь неприязнь до старого цілителя. В чому тут справа? Заздрість чи якась психічна несумісність, а може, діє одвічне правило — "нема пророка в своїм краю"? Треба в цьому розібратися.
Галині батьки й родичі зустріли мене ласкаво й гостинно. Я попросила подругу, щоб не говорила про мою цікавість до діда Радька. Вона хотіла супроводжувати мене в пущу, до хутора Ведуни, та я вирішила йти на зустріч сама.
— Може, повідомити? — занепокоїлася Галя.
— Нащо? Так буде краще. Лиш покажеш стежку, а там, неподалік від хатки, залишиш мене.
— Вовків не боїшся?
— Шукачів вовки не їдять, — пожартувала я, — у них м’ясо отруйне. Хижаки полюють на дачників.
Посміявшись, спочинувши, ми вирушили до лісу. Був прозорий літній ранок, на травах блищала роса, день видався погідний, бездощовий. Я вирішила одягнутися в заяложену туристичну форму — штормівку, джинси. Тривожилася: чи пізнає мене дід у "хіповім" вбранні, чи не одвернеться?
Дорога, густо встелена споришем, привела нас до озера. На тім боці в дзеркалі вод відбивалася стіна ялин і беріз, в спокійнім плесі купалися цнотливі лілеї. Сонячні промені мерехтіли в просвітах поміж стовбурами дерев, здавалося, ніби вогняний човник переплітав їх золотими нитками наступаючого дня. Було святково, урочисто, легко.
— Дивне відчуття, — шепнула Галя, обнімаючи мене, — ніби ліс приготувався зустрінути нас.
— Так воно і є, — відповіла я, бо серце тріпотіло такою ж певністю.
Ми ще трохи пройшли й зупинилися. Подруга пояснила, що дорога, яка повертає ліворуч, веде до хатини лісника, а гарно втоптана стежина праворуч — то слід багатьох тисяч відвідувачів, котрі жадали зцілення від діда Радька. Я попросила, щоб вона поверталася додому і не боялася, коли я затримаюся. Зі мною нічого злого не трапиться — інтуїція підказувала це впевнено й твердо.
Галя неохоче попрямувала назад, кілька разів оглянулася, і я бачила, як світилися тривогою й любов’ю її сині очі.
Ліс дихав прохолодою, грибами, ніжною прілістю. У хащах стоголосо відлунювала пташина хвала новому дню. Мені хотілося йти покрученою стежиною вічно, здавалося, що це і є радість, втілена в дію та життя: тихе прямування до таємничого притулку дива в супроводі сонячної пісні.
Незчулася, коли вийшла до маленької галявини. Крізь чагарі поблискували води озера. Під правічною грушею блимала невеликими віконцями хатка, вкрита соломою, подвір’я оточувала стіна полину й коноплі. Від цієї своєрідної зеленої варти дихало певністю й запаморочливим духом владності. Мені подумалося, що недарма люди в давнину сіяли довкола обійстя полин і коноплю для захисту від "нечистої сили". Тепер легко збагнути, що потужний потік фітонцидів створює цілющий заслон супроти будь-якої інфекції.
Я підійшла до дверей хатинки, постукала. Ніхто не відповів. Потім помітила, що клямка накинута на скобу і приткнута кілочком. Отже, господар кудись пішов, доведеться зачекати.
Зненацька вгорі щось залопотіло, і хрипкий, гаркавий голос закричав:
— Добргий день! Добргий день! Добргий день!
Від несподіванки я сахнулася, поза шкірою прокотився мороз. Глипнувши вгору, побачила на гілляці столітньої груші старезного ворона-крука. Він вимахував крильми і, дивлячись одним оком на мене згори вниз, дружелюбно кивав дзьобатою головою. "Невже цей чорний птах уміє розмовляти? — подумалося мені. — А чому б і ні? Ворони легко піддаються вихованню, про це повідомляють багато джерел. Мабуть, цей птах належить старому цілителю, ось він і навчив його окремим словам".
Ніби стверджуючи мої думки, ворон ніжно забурмотів:
— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!
Я засміялася і сказала йому:
— Розумний птах! Молодець! Дід Радько — це твій господар. А як звати тебе?
— Кагра! Кагра! Кагра! — замахав крилами ворон.
— Кара? Чудово. Кара — мудрий птах. А я — Русалія.
— Ргусалія! Ргусалія! Ргусалія! — радісно загомонів птах, пританцьовуючи на гіллі.
Я оглянулася довкола. Тиша, казкова хатка, стіна конопель та сивого полину, віщий ворон на груші. Може, це сниться? Хіба таке буває?
Птах злетів з дерева, піднявся над хаткою, зробивши кілька широких кіл над обійстям. Потім різко спланував униз, майже торкнувся мене крильми, знову свічкою піднявся вгору. І урочисто загорлав:
— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!
Потім метнувся до лісу і пропав за деревами. Деякий час його не було видно й чути. Я прислухалася, ждала. Сонце піднялося над хащами, почало припікати. Я обійшла довкола хатинки, відзначила, що городу у господаря лісового обійстя практично нема. Під вікнами кілька кущів шипшини, черемхи, біля десятка яблунь та груш, три рядочки порічок, агрусу, смородина, чималий клапоть малини. І неторкане буйнотрав’я довкола, ніби в дикому полі, а поміж ним — кілька стежечок. Я зауважила, що в тих заростях був певний порядок, помітила з десяток реліктових рослин, внесених до Червоної книги: з них найбільше мене зацікавив горицвіт — вогниста велика квіточка привітно пломеніла в густій траві.
(Продовження на наступній сторінці)