— Хіба не бачиш? — ткнув пальцем у віконце редактор. — Читай.
— Сміяни, — прочитав напис на стовпі водій. — То й що?
— Село Сміяни. Це тобі не жарти. Якщо село так назвали, то, будь певен, недарма.
— Так то сотні літ тому, — повчально мовив шофер. — Мо’, тоді й люди-сміяни тут були, а тепер перевелися, одні плакси, може, лишилися. Хіба так не буває? Діалектика ж!
— Я тобі дам діалектику! — посварився редактор. — Не забудь про генетику. Якщо сотні літ тому тут якісь сміяни заснували село, то їхні діти вже напевне кишки рвуть від реготу або рачки лазять від сміху. Це вже точно.
— Так оце ви по карті підшукали таке село? — іронічно озвався Гриць. — І справді вірите, що назва села відповідає характеру жителів?
— Атож! Одірвеш мені голову, коли я не вгадав!
— А якщо назва села Занудівка, то там одні зануди живуть, чи що?
— Що це ти моїм салом та мене по губах? — розсердився редактор. — Я ж не про зануд казав, а про сміянів. Сміяни живуть віками, бо сміх — то здоров’я, а зануди — самоз’їдаються. О! їхня генетика нетривка.
— Де там! — реготнув шофер, підморгуючи рудою бровою Грицю. — Занудні люди, мов блощиці, переживають тисячоліття. От хоч би взяти фараонів єгипетських, тільки зануди могли віками громадити такі височенні піраміди…
— Тихо! Ша! — посварився редактор. — Багато ти знаєш про фараонів. Чуєте — співають!
Вони прислухалися. З-за лісосмуги долинали жартівливі приспівки. Високий дівочий голос починав, а злагоджений гурт співачок підхоплював:
Ой дуб, дуба, дуба, дуба,
І потилиця, як груба,
І як ходить — все гуде,
А до праці? Де там, де!
Ні до книги, ні до парти.
Лиш до миски та до кварти,
Під копицею поспать,
А на інше — наплювать!
Не життя йому, а рай!
Хто це, хто це — одгадай!
Кілька дівочих голосів басовито підхопили:
Не інакше, так і знай,
То Микита Самограй!
— Ну й дають! — потер руки Товкач. — З пісочком протирають. Критика на ходу. Справді — сміяни! А ви не вірили! Ну, Грицю, ми, здається, потрапили туди, куди треба. Злізаймо з цього коня. Ти, Федько, паняй додому, а ми — піхтурою. Ми з Грицем тут побудемо, може, день, а може, два. Залежно від успіхів. Та дивися — наліво не дуже, бо я тебе знаю, рудого чорта.
— Та я…
— Знаю, знаю! Адью! Гайда!
"Волга" розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря.
— Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю!
Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма "бабиного літа", усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком "джерела сміху", але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу.
— Гарно тут, — згодився він. — Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані.
— Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни!
Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:
Ой дуб, дуба, агроном
У Марусі під вікном
Кожну ніченьку мандрує,
Певно, зорі там рахує?
Любить, любить агроном
Танці в клубі вечірком,
Поцілуночки смачні,
А на поле — ані-ні!
Ой хто скаже — чи всі дома
в молодого агронома?
Що це, що це діє він?
Захотів попасти в "Хрін"?
Товкач аж засяяв од радощів:
— Чуєш, Грицю? Ну й заливають сала за шкіру гультяям! А ще кажуть, що трудящі не шанують нашого часопису! "Хріном" лякають ледарів, нікчем, виховують, критикують. Ох і молодці!
Вони випірнули з посадки, побачили гурт дівчат, які збирали помідори і складали їх в ящики. Підійшли ближче, дівчата зацікавлено оглянули високу постать Гриця, затримуючи погляди на чорнобровому обличчі, мимоволі усміхнулися, зиркнувши на присадкувату поставу веселого редактора. Товкач привітався:
— Здоровенькі були! Колись казали: боже поможи!
— Казали боги, щоб і ви помогли! — сміхотливо загомоніли дівчата. — Чи, мо’, боїтеся чисте вбрання запилити?
— Та ні, не боїмося.. Ми оце почули ваші веселі приспівочки, та й прямісінько сюди.
— Закортіло, щоб і про вас заспівали? — зареготалась кирпата щебетуха. — Ми можемо!
— Не приведи боже вам на зуби потрапити. Чув, чув, як ви своїх ледарів та нехлюїв тіпаєте, мов баба коноплі на тирлиці восени. Ви в приспівках згадали "Хрін", от і закортіло нам знати вашу думку про нього…
— Про кого, про кого? — засміялися дівчата.
— Та про "Хрін" же. Як вам подобається "Хрін"?
— А то дивлячись який! — реготнула якась молодиця. — Якщо міцний, то дуже позитивно ставимось.
Дівчата пирснули, затуляючись рукавами й хустками.
— Чого ви? — здивувалася молодиця. — Ви хіба хрону не вживаєте? І чого б ото я заливався? Мабуть, подумали бозна-що! Та я ж про той хрін, що росте на городі. Тю на вас, гості з вас чудуватимуться!
— Та і я не про городній хрін, — пересміявшись, мовив Товкач.
— Туди к бісу! — сплеснула долонями молодиця. — То, мо’, й ви про той, що дівчата?
Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою.
— А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій "Хрін" питав, про журнал! Я редактор журналу…
— Так би й казали. А то догадуйся! — теревенила молодиця. — Що ж сказати про ваш журнальний "Хрін"? Не вельми він міцний!
— Отуди к бісовій матері! — вдарив руками об коліна редактор. — Невже так-таки й не пече він анітрохи?
— Не смішно! — озвалися дівчата.
— Позіхи наганяє, — підхопила молодиця. — Колись, пам’ятаю, був трохи ваш "Хрін" бадьоріший, а тепер — слабенький.
— Гм, гм, — ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати.
— Самі захотіли, — щебетали дівчата. — Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями.
— От-от-от! — захоплено скрикнув Товкач. — Це те, що нам до зарізу потрібне. Чисте джерело сміху! Раз село Сміяни, то і всі жителі повинні бути сміянами. Що — правду кажу?
— Не всі у нас Сміяни, — сказала молодиця. — Є багато сімей Сміянів, а моє прізвище Кисленко, — вона засміялася. — Та ніхто не скаже, що я кисла. Правду мовлю, дівчата?
— От і розвалюється ваша теорія, — шепнув Гриць. — Опоненти з’являються на ходу.
— А з Сміянів у нас найвеселіший дід Дивило, — вела далі річ молодиця. — Знаменитий дід, про нього писали в газетах, навіть книга одна згадує про його майстерну гру, описує біографію. Ви не бували в нашому меморіалі?
— В якому це?
— Глибоко в лісі. Там поховано дітей-партизанів та їхнього учителя. Громограй прізвище його. Вічний вогонь, гарний пам’ятник. Багато гостей туди приїжджає, навіть з-за кордону. Так ось там дід Дивило, буває, грає на бандурі, співає. Він славний кобзар, ще з юності. Знаєте, скільки йому літ?
А скільки?
— Дев’яносто шість. Скоро сто стукне.
— Я читав про нього, — озвався Гриць. — І про меморіал. Але чому ви згадали про цього діда? Яке він має відношення до гумору, до сміху?
— Отуди! — переглянулася з дівчатами молодиця. — Я ж кажу — найвеселіший дід у нашому селі. Дуже в’їдливий. Не дай боже попастися йому на язик. Тільки химерний вельми. Мудрувати полюбляє, інколи таке накрутить, що й у голові завихриться…
— А чого це його Дивилом назвали?
— То прізвисько таке в молодості його навіть Брехлом дражнили, бо любив-таки всілякі вигадки та витівки, а тепер — Дивило. А це від того, що він про якихось дивів розповідає та про русалок, про вогняних людей — рахманів.
— То він у вас казкар? — зрадів Гриць. — Чудово! Мабуть, знає багато цікавих історій?
— За місяць не переслухаєте, — запевнили дівчата. — І смішного, й химерного у нього повна торба. От зустріньтеся з ним — він вас на шлях виведе, все розкаже, що вам закортить.
— От спасибочки! — затанцював од втіхи Товкач. — А як же нам питати його?
(Продовження на наступній сторінці)