Уже позаду зустріч з друзями на орбіті, святкування успішної стиковки. А потім — прощання, бо попередній екіпаж "Миру" відбув на Землю після піврічного чергування у зоряному вирії. Вже змонтовано додаткові астрофізичні пристрої, аналізатори, телескопи довкола станції, і почалася напружена щоденна праця космічних "Соколів". І вітання друзів, і коментарі наукового та позанаукового світу й журналістської братії вже в минулому. В пам’яті — тривожні, широко розплющені очі дружини, щебетливий голосок Волошки, одинадцятирічної донечки: "Татку, а небо там таке, як ти уявляв?". — "Це уявити неможливо, Волошечко, це — поза уявою". — "А що ти відчуваєш, татку, коли дивишся на зорі?". — "Відчуваю, що нам тут доведеться жити, звичайно, не цьому поколінню, а наступним…". — "Здорово як! — відгукується дівчинка. — Невже можна буде просто так вийти з корабля, і плавати поміж зорями, і літати від світу до світу?". — "Людині все буде доступно, Волошко, хіба хтось міг би ще сто років тому уявити те, що я бачу тепер?". — "А Ціолковський же уявив?". — "Ах ти моя мавко поліська! Спіймала мене на слові. Правду кажеш, що в кожну епоху є чутливі душі, котрі передбачають нову ступінь народження. Головне — не відкинути, зрозуміти, виплекати небувалі органи чуття, здатні сприйняти таємничий голос казки".
А дружина, вірна супутниця Соломія, задумлива мрійниця з хащів Полісся, мовчить. Дивиться — не змигне.
— Чому мовчиш, Соломіє?
— Ти сам казав — найглибший контакт у мовчанні.
— Дякую. Дякую, що згадала саме про це.
— Ти задоволений, Юрку? Ти осягаєш те, що хотів?
— Людині не суджено задоволення, Соломійко. Кожен крок пошуку розкриває ще більшу безодню перед розумом. Я відчуваю зоряну глибінь дуже тривожно, не однозначно. Ось тепер, коли розмовляю з тобою, простір мені ввижається велетенським озимим полем, котре нам треба засіяти. Це — наше безмірне тіло, що завмерло, задрімало в очікуванні дива, і те всеосяжне тіло треба сповнити духом розуму й чуття. Щоб Всесвіт став живий і теплий у кожній своїй цяточці.
— Говори, говори, Юрку, — долинає шепіт Землі. І прозорі материнські очі дружини вимагають все нових і нових потоків мрії, небувалості, казковості. Може, сучасні покоління вже не можуть жити без фантастичних джерел, може, казка є живлючим напоєм крилатих душ і без тої животворної ріки згасне вогнище людськості на планеті?
— А інколи, Соломійко, — веде річ Юрій, — здається мені космічна безмежність шкурою титанічного дракона, метагалактичного змія, і вкрита вона зоряними лускітками, мерехтливими іскорками світів, і тіло того монстра звивається, вібрує, прагне у далечінь, у глибінь гіперсвітів, про які ми й не догадуємось, бо загубилися, потонули в спіралях зоряного чудиська.
Очі Соломії темніють, там плавають іскорки сміху.
— Це ти вигадав, щоб налякати мене? Казка для дорослих?
— А мені подобається, — щебече Волошка, тулячись до матері, і Гук бачить, як ласкаво посміхаються оператори космоцентру, милуючись дівчинкою-дюймовочкою. — Ми на спині зоряного змія, а він пливе у якомусь ще глибшому світі. Ой, здорово! А коли наука осідлає галактичного дракона, тоді можна буде вивчати і той новий, глибший світ.
— Чуєш, Соломійко? Казка пращурів стає реальністю для нових птахів. Навіть божевільні мрії їх не лякають, найстрашніші табу не зупинять в польоті.
— Чую, Юрку. — І радію разом з тобою.
Тиша. Мовчання. В’ються кільця Зоряного Дива, заворожують, магнетично тягнуть до себе. Може, зоряна глибінь без нас уже не здатна бути, розкриватися, рости? Може, ми — це ферменти галактичного росту, бо каталізують космотворчий процес, надають йому смислу, мети і спрямування?
Чутливі антени спрямовані у далечінь, невтомно працюють аналізатори й датчики, в надрах бортових ЕОМ нагромаджується нова, не прочитана ще інформація, кожна крапля може виявитися імпульсом, що переповнить келих вчорашнього дня, і над світом спалахне іскрограй небувалого світовідчуття й прозріння.
Юрій відривається від своїх дум, поглядає на товаришів. Дмитро зосереджено заповнює листки щоденника, Петро ворожить біля нейтринного телескопа. Гук знову припадає до ілюмінатора, милується Землею, що велично пливе внизу. Внизу? — усміхається Юрій. — А може, вгорі? Чи в мені? Дивний стрибок у новий стан міняє все — сприйняття, координати, константи, розуміння. Ми ще тримаємося за старі, звичні стереотипи, визначення, але в них уже нема смислу, як нема смислу рибі, котра вийшла на сушу, вважати себе рибою. Вона вже щось інше.
Пропливає під кораблем Атлантика, Європа, Альпи, Дунай, Карпати. З’являється в блакитній імлі тоненька ниточка Дніпра.
— Вітаю тебе, рідний краю, — шепоче Юрій. — Добридень, сивий батьку Дніпре! Десь тут, на твоїх берегах, заповідник "Надія", мої рідні, любі. Батьку, матінко, чи відчуваєте, що я над вами лечу, що думаю про вас? Сестрице Христино, як поживають твої звірята? Вітаю тебе! Вітаю кожну квіточку на твоїх луках і галявинах. Брате Іване, чи не забув, як навчав мене любові до Землі, до її щедрого, вічного лона? Марійко, обнімаю твоїх вихованців — романтиків прийдешнього дня. Чуєте мене? Де ти нині, бунтівливий, неспокійний Грицю? Куди несе тебе буряна душа й гаряче серце? Борисе, чи відірвешся бодай на мить від своїх комп’ютерів, щоб привітати брата у високості? Спільна у нас стежина, хоч і долі різні. Вітання, вітання всім вам і друзям вашим!..
Поблискує бронзовий маятник старовинних ходиків, ніби розпліскує промінь ранкового сонця на іскристі бризки. Тік-так! Тік-так! Тік-так!
Ярина спостерігає те мерехтіння, пораючись біля печі, покивує головою, згоджуючись з твердженням годинника.
Нагадуй, нагадуй, щоб не забували! Вже мало тих крапель лишилося в чаші життєвій, вже чується гомін іншої річки, і треба завершити, свої справи, щоб нічого не лишалося на потім.
Вона лагідно глянула на чоловіка, який ще й досі спав. Його обличчя було спокійне й величне, подиху майже не відчувалося. Ніби відчувши, що на нього дивляться, Василь розплющив очі. Здивувався:
— Що це зі мною, Яринко? Сонце проспав? Еге, мабуть, на смітник пора.
Скочив з ліжка, почав хутко одягатися, натягувати чоботи. Хлюпнув пригорщу води в обличчя, розчесав вуса біля дзеркала. Ярина ліпила на столі пиріжки з свіжовчиненого тіста, відблиски з печі грали на її усміхненому обличчі.
— Нічого, Васильку. Відпочив — і добренько! Цілий же вік на ногах.
— Як-то нічого? Сьогодні ж приїдуть за нами, забирати на мітинг.
— Хай приїжджають, — вдоволено сказала дружина, — пиріжечками їх вгощу, наливочкою. А їхати в район — ні, ні! Не ті літа! Якось негарно виставлятись на люди. Юрко там літає, мотається в небі, трудиться, а ми його славу перейматимемо.
— І я за те, щоб не їхати, — крекнув Василь, натягаючи піджака на широкі, маслакуваті плечі. — Приїдуть — не одкараскаєшся. Державна справа! Мабуть, доведеться помучитись. А варто було б до Бездонної криниці пройтися. Туди звірина ниньки ходить воду пити, а стінки круті, треба підходи прокопати.
— А Сава? Ти йому Скажи. Він і зробить.
— Треба ж дорогу показати. Хіба що хай Христина проведе? Сьогодні ж твій день народження, вона обіцяла бути.
— День народження, — зітхнула мати, — а дітки розлетілися в світи. Юрко в небі, Гриця понесло в якусь командировку, а Борис навряд чи одірветься од своєї машинерії, та й Іван не покине господарства в осінню годину, там же горить усе. А Марійка як не забуде, то одпроситься. Ну та нічого, аби вони були щасливі, а мені для себе що — більше треба? Христинка тут, то й досить. Та ще цей — Сава. Як він тобі?
— Відкрита душа, — мовив Гук. — До пуття хлопець.
— Славне обличчя, — згодилася мати. — Очі ясні, мов у криницю дивишся. Таким очам можна вірити. Ой леле! Я забула тобі сон розказати. Дивний сон мені приснився ниньки. Ніби повторення того самого, що тоді — на Херсонщині. Згадуєш?
— Атож. Той мені врізався, мов розпечений шворінь. Тільки ти ж тоді не доказала його…
— Так треба було, Василечку. А тепер відчуваю — пора розказати, бо ж недарма він знову повторився. Не зовсім так, але дуже подібний. Ніби я знову молода, як тоді в лісі, коли ми зустрілися з тобою… і навіть корзинка та сама, з ягодами. Тільки ліс обривається кручею, а внизу хлюпає море, скільки не глянь — все вода й вода. Раптом з’явився ти, теж молодий, веселий, взяв мене за руку і кажеш: "Ходімо!".
— Ну що ж, — усміхнувся Гук, обнімаючи дружину за плечі, — все так і було. Взяв і повів.
— Зажди, не перебивай. Далі все було так, як і в тому сні, — попливли ми на човні, потім буря, я допомагала тобі, а згодом — ти мене підтримав. А потім — берег, чорний, страшний, безвидний. Скелі гострі, тумани понад ними. І небо якесь сіре. Думаю, як же далі йти, де тут дорога? А все-таки — пішли. Було слизько, тяжко. Ми зривалися і знову йшли. В одному місці я не втрималася, посковзнулася, і ти не підхопив мене. Гостра скеля пробила мої груди, і я відчула, що вмираю. Потім — бачу себе збоку: стою на верхів’ї гори, вимахую руками, як птах, і відчуваю, що можу летіти.
— Я часто в снах літаю, — озвався Василь. — Ще й недавно таке відчував.
(Продовження на наступній сторінці)