Довгі роки не було вже дітей у подружжя Гуків, ніби замулилося життєдайне джерело, перестали плодоносити віття родового дерева. Та зненацька пробудилася давня юна любов у Ярині, засяяли сині озерця очей, зарум’яніли вуста й щоки, і відчув Василь, що в сорокасемилітній дружині живе, як і раніше, ніжна принцеса з сонячним віночком у руках, улюблене дівчисько, котре вічно чекає його над яром, поміж заквітчаних трав. І народилася від тієї осінньої любові дівчинка, Христинка. Думали, що вона не виживе: була тонесенька, мовчазна, заглиблена в себе. Дивилася на маму, на братів, сестру, на світ великими синіми очима, мовби не бачила їх. Ярина упадала біля неї, як чайка степова біля чаєняток, повивала її ніжністю, любов’ю, щоб утримати летючий дух у суворому земному краю, в немічному тільці. І таки одвоювала тендітне створіння у небуття, дівчинка поповніла, почала сміятися, гратися, налилася барвами життя.
А в шістдесятому році прийшов ще один гість — хлопчик. Назвали його Грицем. Цей став мізинчиком, останнім дитям.
…Старий єгер поворухнувся, звівся на лікті, поволеньки сів на траві. Прислухався до серця. Ніби відпустило, біль відійшов у глибину, зачаївся. Може, змилувалася кирпата, вирішила дати ще якусь чисницю, щоб пройшов Гук крок-другий битою дорогою життя. Навіщо б то? Для чого? Хіба щоб попрощатися з рідними, любими? Негоже завершувати свій віковий шлях у дерезі. Треба дочалапати до хати і, якщо не покращає, повідомити дітям, хай зійдуться докупи та порадують батька, котрий відпливає у вирій. Іван близесенько — той хутко відгукнеться. Марія теж — вона вчителює в сусідньому селі. Христинка тут, при батьках. Борис і Гриць відгукнуться, приїдуть з Києва за день. А Юрасик — той далеко, в Москві. Навіть невідомо, чим він там займається, мовчить про теє. Нічого, почує, що з батьком зле — примчить.
Василь Гук звівся на ноги, тримаючись за стовбур вишні, постояв. У тілі пливла млість, але свідомість була ясна, серце вспокоїлося. Він повагом вишкандибав з дерези на вулицю, подибав додому. Йшов усміхаючись. Дивувався сам собі. Здавалося, що все довкола — лише куліси якоїсь вистави: і недуга його, і острахи, й клопоти. Сонце котиться в блакитному полі, як і завжди, співають пташки, буяють квіти. Все гаразд, все добре! Навіщо ж стільки хвилювання з приводу того, що втомлений мандрівник захотів спочити від довголітніх блукань?
Підійшовши до обійстя, побачив, що Ярина вибирає огірочки в корзину, зігнувшись біля гудини. Він постояв біля перелазу, мовчав, дивлячись на її сухеньку постать. Скільки ж це їй? Вже сповнюється сімдесят три. Боже мій! А йому вісімдесят шостий! Промайнули, пробігли роки, мов зграя щебетливих птахів…
У небі загриміло. На обрії клубочилися темні хмари. Гук схвально зиркнув туди.
— Дав би бог дощу. Земля суха…
Дружина уздріла чоловіка, ясно усміхнулася йому. Біля очей запромінилися зморшки.
— Огірочки збираю, Василечку. Христині в сторожку однесу. А то вона на одних ягідках сидить.
Старий єгер зітхнув, подумав: "Сказати про серце чи не треба? Мабуть, таки не треба. Хай не хвилюється. Промовчу…".
А вголос промовив, посмикуючи сивий вус:
— Вигнали мене, Яринко, з роботи. Як шолудивого пса.
— Як? За що? — сполошилася дружина.
— Невгодний комусь там… Важне цабе спіймав на гарячому. Він тут браконьєрствував. Вітьку вбив. Та я тобі казав…
— Темний народ, — сказала Ярина, поклавши суху долоню на чоловікову руку. — Ти — спокійніше. Вже пора й тобі відпочити. Хай молодші впрягаються. Достаток у нас є, пенсії вистачить, а я — на городі щось викохаю. А звіряток любити та захищати — хто тобі завадить?
— Гарно сказала, — щасливо всміхнувся Гук дружині, і серце в нього розтануло. — Я так і сказав Явтуховичу.
Зненацька від воріт почувся настирливий сигнал машини. Потім у хвіртку зайшло двоє — молоді ще хлопці у капелюхах, у легких плащах. Побачили старе подружжя, замахали руками.
— Хто це? — здивувався Гук. — Щось незнайоме.
Рушив до гостей поруч з Яриною, ступаючи поміж огірками, помідорами, картоплинням. З-за прибулих сяяла усміхом фізіономія директора заповідника.
— Василю Івановичу! — вигукували гості, перебиваючи один одного. — Вітаємо, від всього серця вітаємо!
— Та з чим? — здивувався Гук.
— Хіба ви не знаєте?
— Ні слухом ні духом, — переглянулися єгер з дружиною.
— Ваш син Юрій у небі літає. Весь світ гримить!
— Світ гримить, — здивувався Гук, — а ми й не відаємо.
— У небі, — усміхнулася мати. — Як святий.
Раптом в її очах майнула тривога.
— Мабуть, це… небезпечно?
— Що ви, що ви? — запевнив прибулий. — Стопроцентна гарантія. Тепер супутники дуже надійні. Там цілий будинок на орбіті кружляє. У них є все, навіть душ, квіти. Так що не турбуйтеся. Спасибі вам за сина. Післязавтра в районі мітинг.
— Який мітинг? — не зрозумів Гук.
— На честь Юрія, звичайно. Вас захопимо. Ні, ні, й не думайте відмовлятися. Всі чекають, жадають побачити вас. Батьки героя. Потім поїдемо в Київ, у Москву, в Зоряне містечко. Слава на весь світ… Школу ім’ям Юрія назвемо. Завтра приїдуть кореспонденти, ви їм все про сина розповісте. А тепер ще раз вітаємо, бувайте здоровенькі. До побачення! Та не забудьте — післязавтра мітинг. Готуйтеся!..
Побігли до воріт, замахали руками. Чорна машина рушила, дихнула синім димком, пропала за деревами.
— Вискочили, мов голий з кропиви, — засміялася Ярина, — а пропали, як корова язиком злизала.
Директор улесливо захихикав.
— І я вас вітаю, Василю Йвановичу… і вас, Ярино Юр’ївно! Вітаю, так би мовити, з подвигом.
— А нас за що вітати? — похмуро запитав Гук, дивлячись собі під ноги.
— А хто його таким виростив? — сплеснув руками директор. — Ви! Батьки героя!
— Який там герой! — махнув рукою єгер. — Звичайний шибеник був. Як і всі діти. Були й трійки, і вчителі скаржилися на нього. І бився з хлопцями…
— Хе-хе! А все ж — світова знаменитість.
— Випадок, — зітхнув Гук.
— Дай бог всім такі випадки. От я й вирішив, що… при такому випадку… замнемо нашу бесіду… Вважайте, що її не було. Хе-хе! Працюйте спокійно. Навіть зарплатню можна збільшити. Є така можливість!
— Дурниці все це! — закипів Гук. — Все вирішено. Я буду отримувати тільки пенсію, мені досить. А працюватиму так, безплатно, добровільно, доки сил вистачить. Старий уже, ослаб, молодих треба. Тільки не думай, Явтуховичу, що можна буде дозвіл давати всяким там… Горло перегризу, трупом ляжу. Затямив?
— Хе-хе! Навіщо ж хвилюватися? Хіба ми не спільну справу робимо? Все буде добренько. Хай буде по-вашому! Та ось, до речі, прислали нам нового єгеря. Молодого. Я до вас його привів. Навчайте, введіть у курс діла.
Сава, котрий тримався оддалік, почувши, що йдеться про нього, підійшов до старого єгеря, подав руку.
— Сава… Прізвище — Корінь.
Гук привітався з ним, гостро глянув у очі.
— Прізвище гарне, надійне. А сюди як? Сам чи направили?
— Сам. Охотою.
— Це — гарно.
— Ну ви бесідуйте, а я піду до себе, — озвався директор. — Ще раз вітаю. Ну діла!
Жваво рушив до хвіртки, з подивом похитуючи головою і щось бурмочучи. Гук задумливо глянув йому вслід, потім жестом запросив хлопця до хати. Поряд з Савою дріботів спанієль.
— Твій пес? — поцікавився єгер.
— Мій. Мудра істота.
Гук сів за столик під тінню плакучої верби, запросив хлопця. Ярина зупинилася поряд.
— Може, молочка? Борщику?
— Дякую, — ніяково сказав Сава. — Я ситий. У районі обідав.
— Ти не соромся. У нас просто…
Ярина пішла до хати. Єгер уважно глянув на хлопця.
— То, кажеш, сам?
— Сам.
— Чому так вирішив? Що потягло тебе?
— Полював я тут недавно, приїхали ми з групою мисливців. На болотах, за Каранню, я настріляв купу качок. Відчуваю, що гидку справу роблю, а якась шаленість, азарт, древня засліпленість заглушили сумління. Мабуть, у багатьох воно так, бо всяка культурна людина має розуміти: відсутня жодна економічна потреба вбивати качок, гусей, всіх диких птахів і тварин. А бачте — кривавий інстинкт, жадоба здобичі все ще прихована десь в глибині. Так от… Провалився я там у трясовину. Був би мені каюк, та Вірний… це пес мій, ось цей спанієль, привів до мене дівчину із заповідника. Чорнява така, тоненька. Врятувала вона мене. Прощався вже я з життям, у небо дивився, на білі хмарини, на блакитну далину… а поряд — мертві птахи, в багнюці. І став я гидкий сам собі. Адже вони тільки що літали у вільному просторі, раділи, були щасливі, а я їх… Для спорту… Мерзота все це! Ну, врятувала вона мене, привела до ставочка, дала переодягнутися, вивела до асфальту. І зникла, як у казці… Вірите чи ні — в той день я народився наново. І глибоко збагнув, що вбивати тварин, віднімати у них радість — підло, мерзотно, огидно. Треба їх полюбити… і тоді вони, як у казці, прийдуть до нас друзями, допоможуть і нам стати кращими. Та дівчина — вона вже вміє так…
(Продовження на наступній сторінці)