Василина припала до грудей Явтуха, глухо заридала. Він обняв її худенькі плечі, гладив шкарубкими руками, тупцював од незручності.
— Ну чого ти?.. Ну навіщо ж? Ну, все лихе минуло. Вспокійся, дівчино. Ах ти, притичина яка. Ходімо, я проведу тебе до 'днієї баби знайомої. Вона самотня, ніхто не знатиме. Там побудемо. А потім побачимо. А чуб свій залиш... Надінь... пригодиться ще...
По глибоких кучугурах вони добрели до малесенької хатинки під лісом. В єдиному віконечку світилося. Явтух постукав у шибку. За дверима щось зашамотіло.
— Колядники, чи що? — почувся слабенький голос. — То колядуйте!ї
— Та ні, Мокрино. То я, Явтух. Пусти, ради святого вечора.
— Заходь, заходь, милості прошу.
Зігнувшись, Василина вслід за дядьком ступила до хатинкн. Дихнуло теплом, запахом чепчика, м'яти. В слабенькому жовтавому світлі лампадки, що горіла перед іконами, видно було похилу бабусю, яка пильно приглядалася до гостей. Привітавшись до Явтуха, вона кивнула на дівчину, мружачи підсліпуваті очі.
— А це ж хто з тобою? Чи то дівчина, чи то хлопець? Твар нібито дівоча... а одіж парубоча... Що за дівчина? Машкару таку наділа ік празнику, чи що?
— Зажди, Мокрино. Дай зігрітися. Тут пригода недобра. Дівчина сама розкаже...
— То роздягайтеся ж. Та прошу до столу. Кутя якраз впріла. Добре, що ви прийшли, бо ніхто й колядуиати не завітав — далеко ж од села, кому охота по кучугурах шурхати.
— Ану сідай, Василино, — звелів Явтух. — Давай чобота стягну. Іч ти, ноги немов крижинки. Мокрино, дай-но трохи горілочки на долоню, розтерти треба.
— Зараз, голубчику, — заметушилася господиня, — Тут у мене в сундуку е кварта для гостей. Знадобиться тепер.
Явтух хлюпнув собі на долоню синюватої рідини, почав розтирати посиніли дівчачі но;и. Вона засичала, зойкнула.
— Нічого, нічого... Терпи, — пробуркотів дядько. — Лихої години можна дістати. Пропадеш ні за цапову душу. Хоч би не одморозила пальців. Як щипаю — чуєш?
— Трохи... чую. Ой, болить!
— Ну коли болить, то радій! Не одморозила. Мокрино, оце в тебе і залишу її. Поживе трохи, доки вирішимо, що та як.
— Та я рада-радісінька, Явтуша.
— Тільки щоб нікому нітелень! Хто-небудь навідається, побачить, скажи, що небога приїхала. Хорує.
— Скажу. Сідайте ж до столу. Та розкажи, горличко, звідки ти, хто, як сюди потрапила...
Василина сиділа за старовинним дубовим столом, під божницею, їла смачну солодку кутю, прислухалася до зловісного завивання хуртовини за вікном. Дивувалася. Недавня лиха пригода здавалася сном, маренням. Залицяння пані Матильди, холодна кам'яннця, темний похмурий ліс... Ні, ні.То мара, навіяна розпукою, її блуканням у пошуках ненаглядного Гордійка. Мій друже, мій коханий, де ти, що з тобою? Як мені відшукати стежку до тебе? Бо коли не знайду, то вмру від жури, від пекучого смутку...
Задумався дядько Явтух, підпер вузлуватою долонею волохату голову, жалісливо дивиться на несподівану хрещеницю свою. Мовчить. Очікує, коли вона почне оповідати...
ЯВТУХІВ РІШИНЕЦЬ
...Панотець вів мене по тісному підземеллю. Десь плакали діти, тужили жінки. Було вогко, з кам'янистих стін падали краплі води. Я була сама не своя. Рятуватися, коли десь там пропадали ненька та батько, наречений... Навіщо? Для кого? Та я вже не думала ні про що, слухняно йшла за панотцем.
Ми опинилися в Громовому Яру. Священик звелів сидіти всім біля входу до підземелля, до хутора послав хлопчиків, щоб вони довідалися, що там діється.
Татари збігли, як весняна вода. Од хутора лишилися тільки недогарки. Ми повернулися на рідні місця. Матінка моя згоріла в хаті. Батько лежав, порубаний шаблями, біля млина. Все майно пропало, згорів млин.
Жінки та діти поплакали, посумували. Поховали на цвинтарі, кого знайшли. Гордійка та його побратима біля церкви не було серед трупів. Певне, його полонили татари...
Самотнім лишився і священик, всю його сім'ю порубали вороги. Він викопав землянку, запросив мене до себе. Я варила йому їсти, господарювала, ходила за ним. Та спокою мені не було. Я сказала панотцеві, що хочу йти в світ, щоб знайти Гордійка та визволити його. Доки не визволю його, не матиму для чого жити...
І Тоді священик дав мені пораду. Так я стала хлопцем, перемінила ім'я. Мала намір якось добутися до бусурменської землі, щоб розшукати Гордійка. Панотець навчив мене битися на шаблях, передав, що сам знав, з письма. За рік я вирушила до Києва. На шляху стрілася з паном Чартинським. На лихо собі... А може, й на добро. Бо тепер я знаю мову турецьку. Та й людей добрих стріла. Вас, дядьку Явтуше... і вас, бабусю...
Явтух вихилив келишок горілки, витер долонею рот. Збентежено зиркнув на дівчину, поклав руку їй на плече.
— Добрий, кажеш? А вів тебе на смерть. Одняли воріженьки од нас добро й ласку. Полонили не тільки землю нашу, а й серце. Страшно, Висилинонько. Міг би душогубом стати проклятим, бо власної мислі не маю. Доки під панською ногою ходиш — не людина ти. Слава тобі, Боже, що зупинив страшне злодійство. Бач, до чого панське кодло призводить, — брат на брата руку піднімає! Тепер мені повиднішало, знаю, що діяти маю. На Січ піду!
— А я, дядечку? Куди ж мені тепер?
— Та й тобі ж, донечко, туди дорога пролягає, — широко посміхнувся Явтух. — А що — тільки там і шукати волі для твого милого. До братчиків, до козаків треба йти! Там правда і воля! Заберу тебе з собою. Не дам скривдити нікому...
— Що ти таке верзеш, Явтуше, — зітхнула баба Мокрина. — Хіба ж на Січ дівчат пускають? Там строго... Як побачать — одразу ж назаді
— А я дівчнаи не візьму з собою, — зареготався Явтух. — Іванка-кобзарчука поведу. Та ще й письменного. Писарем стане наш Іван. Довідаємося про Гордія, мо', я і в похід до Туреччини попливу. А то — викупимо, Що — хіба погано кажу?
Василина обняла Явтуха, поцілувала в щоку. Очі в неї сяяли зорями, на віях блищали сльози.
— Я щаслива, — прошепотіла вона. — Я наче наново в світ народилася. Будьте мені батечком. Спаси Біг за добру раду. Кращої не придумаєш.
Явтух крекнув від задоволення, розчулено глянув на усміхнену бабу Мокрину.
— От і добре. Побудеш у баби Мокрияи. Ніхто тебе тут не побачить. Тихенько зберемося, а ранньої весни — в дорогу...
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. МАТИ СІЧ
НЕНАСИТЕЦЬ
Глухо реве найбільший поріг. Клекотить, вирує, кидає хмари бризок у простір, стеле на сонці ніжну веселку. Вода в Дніпрі прохолодна, ласкава. В прозоро-жовтому плині похитуються, інколи покивуючи плескатими хвостами, миньки та старезні соми. Поміж ними вештається малеча — густира, біблиця, в'язи, кози-верховодки. Понад хвилями та бурунами стрілами пролітають, пружно вимахуючи крилами, чайки та білі мартини. Скрикуючи, падають з неба, хапають сріблисту рибину і летять десь на скелю, щоб поглинути жертву.
Шум води заспокоює. Хочеться лягти на пісочок, задрімати, п'ючи всім тілом буйний сонячний напій. Забути про все, що минуло, що буде. Відчути себе, як колись у дитинстві, часткою простору, землі, далекого і такого рідного сонечка. Та ба, це неможливо... Неможливо піти, куди хочеш. Неможливо назватися власним ім'ям. Неможливо видати себе поглядом, жестом, словом.
Тяжко Василині. Тяжче, ніж вона гадала, коли згодилася їхати на Січ, Козацьке братство прийняло молодого парубка Иванка так, як воно приймало до того тисячі інших знедолених. Щиро, але й суворо. Тут, за порогами, серед плавнів і неосяжних степів, перед загрозою вічного нападу безжального ворога, не можна було плекати лагідності чи ніжності. Ласка ховалася під грубуватістю, щирість — під одчайдушністю, любов покривалася нещадними лаштунками доцільності й жорстокості.
Самотнім був молодий козак Іванко серед виру січового. Лише дядько Явтух, як вірний пес, не залишав його в розпуці, оберігав од насмішкуватих дотепників, від дошкульних натяків. Братчиків низових дивувала незвична сором'язливість Іванка, огида до горілки, нехіть до грубих розваг. І дали вони йому прозвище "Баба". Дотепника Іванко викликав на товариський герць і загнав його по шию у воду. Відтоді насміху не чути було, припинилися кпини, проте прозвище Баба прилипло міцно і назавжди.
Знемагав молодий козак від незвичного стану свого. Ні покупатися, ні роздягтися. Так і ходив він одягнений у просмолену вишиту сорочку та жупан. Спасибі ще Явтухові, що взяв його до сторожової вежі біля порогів. Тут всього семеро козаків, можна усамітнитися серед бур'янів, побути хоч якусь хвилинку з своїми думами віч-на-віч.
(Продовження на наступній сторінці)